Себіш знову ввійшов у свою роль. Хіба він цього відразу не знав? Хто сіє обурення, той робить на догоду дияволу. Але його ніхто не слухав…

Раніше ніж завжди рекрути полягали спати: вони шукали спочинку і забуття. Коли вже були погашені ліхтарі, раптом глухий, начебто зовсім нелюдський голос, який, здавалось, доносився звідкись з-під землі, спитав:

— Себіш, Себіш, а ти подумав про те, що зрада зажене тебе в могилу?

В темній ротній казармі залунав голос приголомшеного, до смерті наляканого Себіша. Себіш присягався, голосно ревучи, що не він зрадив, а Кніфельс. Постіль кравця була порожньою. Вранці він скаржився на сильний біль всередині і тепер лежав, очевидно, цілий і здоровий, у спальні для слабосилих.

Чи правду сказав Себіш? У приміщенні настала моторошна тиша.

— Хто, власне кажучи, наважується загрожувати мені, вірному, чесному солдатові? — раптом закричав Себіш глухим голосом. — Хто це такий, що підтримує заарештованих, негідників і дезертирів?

В казарму вже влетів унтер-офіцер, і Себіш поспішно розповів йому, що трапилось. Але унтер-офіцер, який своїм допитуванням забрав у солдатів добру частину їх нічного спокою, так і не зміг витягти з них, хто загрожував Себішу.

В голові Каспара ворушилися припущення: невже фельдшер міг чревовіщати? Але Каспар остерігався висловити своє припущення. Він не наважився спитати про це навіть самого Шмельцле.

Наступного дня о шостій годині ранку батальйон Еммеріха підняли по тривозі і повели на лобне місце, де височіла нова шибениця. Загін став замкненим колом навколо шибениці. Потім сюди пригнали натовп солдатських жінок і обозних, щоб і вони були свідками виконання вироку. Нарешті, в супроводі профосів і вартових привели закутих в кайдани бунтарів; вони були дуже кволі, їх палила гарячка від ран.

Залунала команда. Два тюремних служителі потягли одного із закованих у кайдани — це був горбатий Кутц — на шибеницю і накинули йому на шию петлю. Знову команда, і засуджений був повішений.

— Привіт чортовій бабусі! — закричав хтось. Це був Фріц Кляйнпауль.

Деякі офіцери і навіть багато солдатів грубо засміялись. Ці вівці більше тримались м’ясників, ніж овець.

Ще одну нескінченно довгу хвилину стояли солдати в жахливому напруженні.

Чи буде ще хто-небудь повішений? Хто наступний кандидат у смертники?

Нарешті було дано наказ повернутись у казарми.

Зрадник Кніфельс, між іншим, більше не показався в ротній казармі Гессенського батальйону: він виторгував собі своїм підлим вчинком місце унтер-офіцера гвардії, але через те, що тут, у фортеці, його життю загрожувала небезпека, йому надали свободу разом з пригорщею дукатів.

Невдала спроба втечі призвела до того, що число солдатів, які ще зберігали в собі іскру почуття власної гідності, ставало все меншим. Більшість була внутрішньо зламана; вони думали, що немає ніякої рації бунтувати проти ландграфа. Це так само марно, як гніватись на небо, піднімати проти нього кулаки.

Довго ніхто не наважувався відверто говорити з своїми товаришами. Нещастя фільтрує друзів.

— Так-так, — сказав згодом Шмельцле, — якщо дитина утопиться, колодязь накривають.

4 березня, незадовго перед роздачею вечері, в ротній казармі зовсім несподівано з’явилися Анзельм, Дібольд, Рюбенкеніг і Зеекатц. Це звільнення після майже десятиденного ув’язнення і для них самих було настільки несподіваним, що їхні зблідлі обличчя виражали подив. Вони мали вигляд людей, які прожили довго в темряві і були осліплені раптовим променем світла. Солдати із страхом цуралися тих, що повернулися, немов вони були прокажені. Каспар і Шмельцле не мали в той вечір нагоди поговорити з ними. Занадто багато очей було спрямовано на них. Здавалось, ув’язнення ще більше озлило друзів. Ледве проковтнувши з жадобою їжу, вони впали і поснули глибоким сном.

Останніми днями багато велося розмов про виступ з фортеці. Солдатам так уже набридло чекати, що вони вже самі прагнули досягти нарешті свого місця призначення. Повернення арештантів, здавалося, підтверджувало вірогідність поширюваних чуток.

І справді, наступного ранку, о шостій годині, в ротну казарму влетів Купш.

— Слухати всій слонячій стайні! Ми виступаємо в похід! Почистити як слід мундири, підфарбувати і напомадити вуса, поголитись і укласти ранці. Перед виступом буде проведено ще парад на кассельських луках, ландграф Фрідріх бажає там попрощатися з своїм військом. Все повинно виблискувати і сяяти.

Загальна бадьорість і пожвавлення передались навіть звільненим арештантам. Вони насідали на Шмельцле, щоб той поскріб їхні бороди. Багато страждань може знести і забути людина.

Навколо старого знахаря скоро виникла справжня голярня з усім, що до цього належить: мильною піною, шерхотом, коли правили бритву, і жвавою бесідою, яку старий і зараз безупинно підтримував, хоча першим під руки йому потрапив Рюбенкеніг, у якого виросла дуже непокірна борода.

В головах Анзельма і Дібольда все ще снувались думки про визволення, тому швидко зав’язалася тиха розмова про невдалу втечу. Студент твердо вирішив, що дезертирство до американських борців за свободу — єдиний вихід для кожної чесної людини в рядах гессенців. Перемога американців була б перемогою всього людства, сказав він. Чи, може, друзі вважають, що цілком справедливо боронити привілеї англійського короля в боротьбі проти мирних людей, таких, як і вони самі, проти селян, конюхів, підмайстрів, поетів, нещасливих студентів, священиків-втікачів, перукарів чи торговців сиром, яких називають бунтарями лише за те, що вони не хотять далі терпіти панування тирана і його чиновників, а хотять утворити своє власне вільне народне представництво.

— Ех, якби у нас сто або двісті років тому зробили так само, як американці, то ми б тепер не були рабами, — закінчив він.

— Ти… ти, отже, думаєш… ми повинні. Ми повинні боротися проти гессенців? — спитав Зеекатц з острахом. — Проти наших власних братів? Але ж ми не коні, які можуть служити на кожному фронті.

Рюбенкеніг хотів було і собі втрутитися, але йому перешкоджала дерев’яна кулька, яку він тримав у роті. До того ж Шмельцле, ще більше натягуючи своїм кістлявим вказівним пальцем щоку товстуна і майстерно зскрібаючи його довгу щетину, звелів йому сидіти спокійно.

Анзельм розповів друзям, що серед американців знаходиться теж чимало німців, вільних німців, які в наслідок еміграції визволилися від тиранії своїх князів. Зрештою, хіба це вперше, що гессенці боротимуться проти гессенців? Зеекатцу досить лиш згадати про те, як в 1743 році шість тисяч гессенців в армії англійського короля Георга II билися проти такого ж числа на боці його противника — кайзера Карла VII.

— Може, вони убивали один одного з-за любові до батьківщини? Ну, от бачиш!

Саме в цей час до них підійшов Себіш. Кліпаючи очима, він глянув на звільнених з-під арешту і запитав:

— Що нового?

Всі одразу замовкли. Лише Рюбенкеніг буркнув «нічого».

— «Нічого» не потребує схованки, — ущипливо сказав Себіш.

— Ти можеш помовчати, мій друже? — одказав на це Рюбенкеніг, широко, відверто посміхаючись.

— О, звичайно, — поквапно відповів Себіш і, прислухаючись, відкрив рота.

— От бачиш, ми теж так уміємо.

Ті, що стояли навколо, гучно і зловтішно засміялися, дивлячись, як Себіш, що встряв у розмову, почав з гарячковою поспішністю підфарбовувати свої вуса.

Раптом загорланив Зеекатц, бо Шмельцле порізав йому щоку.

— Ну, не хвилюйся так! — намагався заспокоїти його Шмельцле. Потім він почав розповідати одну з своїх історій, щоб довести недовірливому Себішу невинний характер їхньої розмови.

— Потрапив би ти, Зеекатц, в руки мого колишнього хазяїна, він би тобі ще не таких зазубрин наробив. Я саме тоді вчився цього ремесла. Ми ходили з базару на базар, розпинали намет, в якому кожному чоловікові одразу ж збривали бороду, мили голову, чистили вуха і фарбували вуса, і все це разом за три крейцери. Одного разу трапилось так, що саме тоді, як я голив якогось рудуватого селянина, хазяїн послав мене до повішеного, якому я повинен був повернути життя. Ну, чудес не вміє робити навіть найкращий лікар. У пацієнта була вже зовсім чорна голова, язик його звисав униз, як хлопавка для мух на стіні. Я не міг засунути йому язика назад до рота. Шльоп, і він знову виходив назовні. Дві години провозився я з хлопцем, але він був зовсім мертвий. Коли я підходив до нашого намету, то вже здалеку побачив натовп народу. Рудобородий, якого я покинув наполовину намиленим, наполовину поголеним, нарешті зчинив галас, і за це мій хазяїн з допомогою бритви «вибрив» його з намету… — Фельдшер беззвучно засміявся, бритва в його руках тремтіла над переляканим обличчям молодого Зеекатца.