…Що могло трапитися з Дібольдом?.. Коні понесли… Може, збився з дороги… Потрапив у болото… Американські патрулі… О боже, чи сниться це мені? Я б хотів прокинутись!.. Що зі мною?.. Анзельм, Анзельм… Що сталося з Дібольдом?.. Мені не сниться, ні, мені не сниться… Це Себіш, Себіша голос.

— А що, коли Дібольд утік?

Дивні, обурливі, повні недовіри, гнівні уривки фраз долинали до вуха Каспара. Його серце почало сильно битись, він відчував на шиї пульсування крові.

Чийсь голос питав:

— Як? Що ти думаєш? Себіш, ти ж не хочеш…

— Ні, я лише запитую… адже питати ще можна… де був Дібольд, ця тиха вода, про якого ніхто нічого не знав… але я нічого не казав.

Ні, Каспару не снилося. Ніяких сумнівів, тут був Себіш. Старий стояв перед ним, лукаво моргаючи очима і пригладжуючи ревматичною рукою густі вуса.

Перед очима в Каспара стояла туманна завіса. Здавалось, що у вуха набилось клоччя. Нібито хтось смикав його за одежу, за ногу, яка страшенно боліла, йому хотілось кричати…

Раптом завіса впала. Клоччя зникло. Каспар побачив, що знову лежить у клуні. Нога його була в грубій перев’язці. У приміщення набилось повно людей. Тут були не тільки гессенці, а й кілька драгунів і Дібольд. Мундир Дібольда був подертий і брудний. Голова перев’язана закривавленою хусткою; права рука поранена. Каспар насилу зрозумів, що чув і бачив навколо. Нарешті з’ясувалося; драгуни помітили Дібольда по той бік форпостів і підстрелили. Зараз його допитували.

— Осмілюсь доповісти, що мерин майора Еммеріха злякався, пане фельдфебель, — захищався Дібольд. Він говорив цілком спокійно. — Кінь утік, і я мусив довгий час ганятися за ним. Саме тоді, як я впіймав коня, драгуни, не довго думаючи, підстрелили мене.

Пояснення звучало неправдоподібно. Драгуни багатозначно посміхалися.

Себіш стежив за Дібольдом, задумливо жуючи свого вуса. Хитра посмішка світилась в його очах. Тримаючи руку біля рота, він шепотів щось на вухо Купшу, який нахилився до нього.

Тут знову пролунав таємничий голос:

— Себіш, Себіш, за все ти будеш колись відповідати.

Фельдфебель підвів брови. Потім заревів на Дібольда:

— А як це вийшо, що з тобою був твій ранець, свиня?

— Осмілюсь доповісти, що я хотів упорядкувати свої речі,— без вагання відповів Дібольд.

Фріи Кляйнпауль засміявся.

— І ти хочеш, щоб тобі повірили, — засичав Купш, червоний від люті.

Дібольд тільки знизав плечима. Каспар побачив, як фельдфебель, розмахуючи шаблею, з люттю кинувся на Дібольда, і почув свій власний голос:

— Пане фельдфебель! Осмілюсь доповісти, я бачив учора, як Дібольд прав свою подерту білизну, бо сьогодні під час догляду за кіньми він хотів її полагодити.

Каспар насилу вимовив ці слова. І знову втомлено опустився на солому. Він побачив лисий, наче обтягнутий жовтою, як віск, шкірою, череп Шмельцле і почув вигук фельдшера:

— Ну, хлопче, що ж це з тобою? Прокляття! Каспар, ти не тільки поранений, але у тебе ще й дизентерія чи гарячка… Або те й те…

Каспар помітив, як Дібольд глянув на нього; друг, здавалось, був стурбований, вражений і зворушений; він, очевидно, страждав від того, що не може з ним говорити, не може йому допомогти, і Каспар знову знепритомнів.

Каспар розплющив очі й уперше з ясним розумом глянув на стелю, вкриту тріщинами. Де він? Що трапилось? Йому було холодно, і він натягнув аж до підборіддя ковдру, що зсунулася з нього. Тут він помітив, що на ньому нічна полотняна сорочка, а не та клята форма. Тепер він трохи підвів голову і розглядав порожню, чисто вибілену, зовсім незнайому кімнату. Біля його ліжка стояло ще одне, яким, очевидно, користувались, але зараз воно було порожнє. Як це так, серед білого дня він лежить у ліжку? Як він взагалі потрапив сюди? Він ламав голову над цими питаннями, але все здавалося таким темним і незрозумілим, що хлопець не мав і найменшої надії знайти на них відповідь. Його погляд зупинився на пляшці, яка стояла біля нього на ослінчику. На пляшці був довгий, списаний якимись кривулями, клапоть пергаменту. Що це, він хворий?

Каспар глянув на вікно. Нижній куток його помережили морозні квіти. Морозні квіти в розпал літа! Він став на коліна, нахилився вперед, сперся ліктем на підвіконня І визирнув з вікна. Напроти стояло кілька будинків, укритих снігом; два гессенські вартові з червоними від морозу обличчями забирали рушниці, що стояли пірамідою на білому тротуарі. Неподалеку кілька вартових патрулювали перед кам’яним мостом, який вів через річечку, вкриту кригою. Під деревом, обліпленим важким шаром снігу, кілька гренадерів з варти намагалися розпалити вогнище.

Повернувши голову, Каспар побачив довге поселення, більш ніж на сто будинків. Над цією місцевістю здіймалась лісиста височина, за якою в густому сніговому тумані вимальовувались ще й інші гори та ліси.

Каспар наблизив обличчя до шибки. Чи це він? Змарніле витягнуте обличчя, гострий ніс, а очі, які сиділи десь глибоко, запитливо дивились на нього з віконного скла. Вагаючись, він недовірливо підняв вказівний палець і провів ним. над верхньою губою та по підборіддю. Ще раз повторив цей спокійний рух, тільки вже із зростаючим хвилюванням; не могло бути помилки: біляві блискітки вкривали його обличчя, — це починала рости борода. Втомлений і гордий, Каспар опустився на подушку.

По той бік зачинених дверей почувся якийсь шум. Човгання ніг, чиїсь голоси, приглушений стогін, брязкання казанів. Шпитальні звуки, вони знайомі Каспару ще з Флетбуша.

Тільки тепер у голові Каспара почали виринати спогади: палаючий Нью-Йорк… вечір на фермі… озноб… поранене стегно…

Каспар заціпенів. Кров відлила з його обличчя, і на одну секунду перестало битись серце. Чи нога його ціла? Швидко відкинув він ковдру. Дякувати богові, в нього були обидві ноги, хоч і здалися вони йому дивно худими. Від правого коліна через усе стегно тяглася глибока, вже зарубцьована рана.

Він зрадів, коли тривога минула. Нью-Йорк… Так, в Нью-Йорку він був поранений. Потім його привезли на ферму. А потім Дібольд… Дібольд… Ніби чорна блискавка майнула думка.

— Дібольд! Дібольд! — закричав Каспар, пригадавши раптом, в якому становищі він бачив друга востаннє.

Двері відчинились, і ввійшов Дібольд, наче він тільки й чекав на те, що Каспар його покличе.

Він був у блакитній шпитальній куртці, обличчя його трохи зблідло, але мало змінилося. Він обережно ніс горщик, з якого йшла пара.

— Це ти! Це дійсно ти! — сказав Каспар радісно і тихо засміявся.

Дібольд, задоволений бадьорістю Каспара, сів на край ліжка, тримаючи перед ним запашний суп, який Каспар мусив з’їсти перед тим, як одержати відповіді на деякі запитання.

— Але ж май терпіння, — бурчав Дібольд. — Я знову поновлений у правах, од відставки я до цього часу викручувався. І взагалі все обійшлось добре. Твоє зауваження дуже допомогло мені. Довести вони нічого не могли, а я відмовлявся від наміру втекти. Тепер ми стоїмо з бригадою Ралля в Трентоні, мій хлопче. Містечко стоїть на шляху від Нью-Йорка до Філадельфії, всього в тридцяти милях від Філадельфії… Літо? Ах ти, дурнику! Ти багато тижнів пролежав у сильній гарячці, і тобі було так погано, що ми вже не сподівались урятувати тебе. Але потім старий Шмельцле влаштував усе так, що мені дозволили доглядати за тобою… Як? Не кажи дурниць, ми й так навряд чи розквитались. Анзельм, Шмельцле і Зеекатц також у Трентоні, і всі здорові. Катрін і Мета так само тут. Яке сьогодні число? Чекай-но! — Дібольд дав Каспару повну ложку гіркої мікстури, підвівся і звернувся по допомогу до надряпаних у головах його ліжка кількох рядків цифр. Вони складалися з семи смуг. — Сьогодні вісімнадцяте грудня, — сказав він нарешті,— різдво на порозі. А зараз відпочивай, хлопче!

Коли Дібольд обернувся, Каспар уже спав. Дібольд зупинився, вдивляючись в обличчя хлопця. Як недавно він сам був ще таким юнаком! Тоді всі хороше ставились до нього, навіть собаки і птахи… Добре, шо Каспару нарешті вже краще. Тепер ніщо не заважатиме їх спільній втечі.