Дібольд намагався кілька разів перебити Анзельма. Перед тим, як піти до коней, він хотів поговорити з Анзельмом про те, що найбільше хвилювало його, про рішення воювати на боці американців, про спільну втечу, яку не можна більше відкладати.

В цей час до клуні з войовничим виглядом ввалився Купш, наче обстріляне військове судно. Себіш був з ним.

— Вони підпалили Нью-Йорк! Голодранці підпалили Нью-Йорк! — обурено кричали обоє.

— Що? Підпалили Нью-Йорк? Хто? — допитувався Фріц Кляйнпауль.

— Бунтівники, звичайно, ти, недоносок! Хто ж більше. Швидше, всі марш за мною.

Вони вибігли надвір і в непроглядній темряві ночі видерлись трохи на гору. Купш, який старався більше за інших, захекався.

— Наволоч, палії! — мимрив він люто. — Клята наволоч, палії!

Хтось пронизливо закричав:

— Уайт-холл горить!

— Не тільки Уайт-холл, мій любий! — сказала стара Катрін, яка теж пішла з усіма. — Скоро все місто буде в полум’ї. Я бачу вогонь в п’яти, ні, в шести інших місцях. Ой, воно горить, як трут!

— Палаючий корабель несеться вниз по річці! — закричав Каспар, зуби його дрібно цокотіли. Хлопця винесли в ковдрі, з-під якої виглядали бліді босі ноги.

— О боже, бунтівники забрали всі міські дзвони, — репетував Себіш. — Як же тепер підняти людей, щоб гасити вогонь? Так все загине. Нечувана підлість! Звісно, таке може зробити тільки ця наволоч!

Мов скам’янілі, дивились вони на місто, не маючи, здавалось, сили відірвати погляд від розбурханої стихії вогню. Південний вітер був союзником патріотів; вогонь заволодів містом, наче могутня ворожа армія. Земля і море були яскраво освітлені. І навіть небо над Нью-Йорком затягло вогняним димом і туманом.

Купш одержав повідомлення через зв’язківця, що генерал-майор Робертсон, який був комендантом міста, наказав усім прилеглим до Нью-Йорка полкам взяти участь у гасінні пожежі.

Швидко вони почали спускатися з гори. Між Купшем і Дібольдом сталася невелика сутичка. Дібольд уперто відмовлявся дати офіцерських коней солдатам; він запевняв, що згідно з наказом має право зробити це тільки за особистим розпорядженням панів офіцерів, а до офіцерів не можна дістатися. Після марної сварки, лаючи затятого Дібольда, Купш скочив на білого коня, який недалеко пасся; Себіш і Фріц Кляйнпауль так само сіли на коней; всі інші рушили до міста пішки. Анзельм, Каспар і Зеекатц їхали у візку Катрін. Стара спершу не хотіла брати Каспара, але він запевнив її, що вже зовсім здоровий, і загрожував піти в Нью-Йорк пішки, якщо вона його залишить. Не було часу міркувати і сперечатись, і друзі взяли його з собою. Ще перед цим Зеекатц збігав по одежу і черевики Каспара, які хлопець натягав уже тоді, як миршава чала тягла гуркочучий візок із схвильованими пасажирами в напрямку до міста. Дібольд, що помітив від’їзд товаришів занадто пізно, пробіг деяку відстань за ними, марно гукаючи Анзельма. Потім зупинився і, засмучений, пішов назад.

Каспар притулився до Анзельма і трохи задрімав, але страшенний гуркіт, від якого затремтіла земля і небо, примусили його схопитися. Вони вже були в місті. На вузькій вулиці, якою довелось їм їхати, було темно, але зліва над дахами будинків гуготіло величезне полум’я, палаючі балки злітали високо вгору.

Все більше солдатів і матросів пробігали повз них у сяйві вогнища. Деякі несли шкіряні відра, інші кирки, а деякі розмахували просто руками. Подекуди чулися дикі крики, тупотіння багатьох людей. Кілька городян, як божевільні, скрегочучи зубами, захекавшись, бігли просто на їхній візок; тільки якимсь чудом вони не потрапили під колеса.

Катрін направила візок повз купу облитого смолою і сіркою дерева, що охоронялася озброєними матросами. Вартовий з рушницею через плече наказав їй зупинитися. І лише після того, як маркітантка засвідчила свою особу, а варта переконалася, що пасажири є справді гессенськими солдатами, їм дозволили їхати далі.

Що більше вони наближались до центра міста, то гарячішим ставало повітря. Цілі ряди будинків були охоплені полум’ям. Десь за мурами мали ще бути люди. їх крики про допомогу, тріск вогню, дзенькіт шибок, гуркіт падаючих стін змушували Каспара тремтіти.

Катрін правила на церкву Тройці, стрімка дзвіниця її здавалась височезною вогненною пірамідою. Велика стара церква, якою ще кілька днів тому милувався Каспар, була вся в полум’ї. Поблизу горіли будинок священика, школа, багато жилих будинків, критих гонтою. Недалеко англійські матроси і гессенські солдати ламали дерев’яні каретники і стайні, щоб спинити вогонь. Невистачало води, невистачало пожежних рукавів, а головне — невистачало людей, які б хотіли припинити руйнування міста. На пагорбі, де стояла церква Павла, на багатьох вулицях, на краях дахів стояли нью-йоркці, що бажали краще перетворити своє місто на попіл, ніж бачити його в руках ненависних англійців; вони були враженими, але жорстоко задоволеними свідками знищення їх рідного кутка могутнім вогнем. Патріоти, рискуючи своїм життям, бігали з факелами в руках, кидали у відчинені вікна палаючі головешки, жбурляли їх на дахи.

— Шкода, що Дібольд не поїхав з нами! — крикнув Зеекатц.

А Анзельм додав:

— І погано, що Рюбенкеніг не може побачити цього.

Коли візок перетинав Бродвей, Каспар помітив групу маленьких дітей, які, незважаючи на пізній час, зібрались на розі вулиці; сповнені завзяття, вони тягли солому, папір і дерево, кидаючи все це в яскраво палаючу дитячу колиску.

Перед великим торговим будинком, з вікон якого виривались язики полум’я, вони стали свідками сцени, яка так захопила Катрін, що вона стримала коня. Чоловік похилого віку у вбранні тесляра розпорював ножем шкіряні міхи для води, що стояли на тротуарі, але якась дама, — може, це була власниця будинку, — вибігла на вулицю, стала йому на дорозі і хотіла вирвати в нього ножа. Вона так пронизливо кричала, що привернула увагу великої кількості людей, частина яких стала на її бік, а частина на бік тесляра. Сутичка була вже не тільки між ними двома. Ворожі групи вихором кинулися одна на одну на залитому водою бруку; зчинилася кривава бійка. Група вірнопідданих нарешті перемогла. Вони тут же налетіли на юнака, що вперто перерізував шланг, побороли його і кинули у вогонь. Одного безногого каліку, який хотів заступитися за людину, що страшенно кричала, вони, не довго думаючи, повісили на одному з дерев, що росло перед будинком.

Почувся тупіт копит і пронизливий свист; натовп розступився. Деякі городяни побігли назустріч вершникам з скаргою на повстанців, — це були червоносурдутники і кілька гессенців. Один чоловік з натовпу вказав пальцем на тесляра, якого загрозливо обступили вірнопіддані.

— І Купш з ними! Там і Кляйнпауль, падлюка! — вихопилось у Зеекатца.

Катрін смикнула за віжки, і візок покотився вздовж провулка. Раптом серед стуку почувся тупіт чобіт і хрипкий крик. Каспар обернувся. Тесляр вирвався, його наздоганяли розлючені городяни.

Анзельм висунувся з візка. Він подав руку патріотові, який був у небезпеці, і втягнув його у візок. Катрін стьобнула батогом поміж вухами зляканого гнідого. Здавалось, кінь не рушить з місця. Але нарешті візок все-таки покотився вперед.

Тесляр боязко оглядався на переслідувачів. Коли минула тривожна хвилина і візок завернув за ріг, тесляр втратив з поля зору своїх ворогів. Він сильно задихався. І все ще мовчав. Підозріло дивився він на військові форми і обличчя своїх рятівників; але нарешті, коли його погляд зустрівся з дитячими, повними співчуття очима юною барабанщика, здалося, що втікач починає трохи довіряти цим людям. Ледве переводячи дух, глухим голосом, наче він цілими днями не мовив жодного слова, тесляр гірко сказав:

— Багачі знають тільки прибуток і гроші. Мішок грошей — не їхня батьківщина…

Раптом голос його обірвався, а погляд, спрямований вперед, застиг від жаху. Знову з’явились королівські вершники, і вже не можна було ні повернути, ні відступити. Тесляр скочив з візка і спробував сховатися в будинку. Почулося кілька пострілів. Хтось наче шарпнув утікача назад, він закинув руки догори, похитнувся і важко впав на брук. У ту ж мить Каспар був уже біля нього; він нахилився над ним, наче так він міг захистити його своїм тілом. Вся істота хлопця була сповнена бажання перешкодити переслідувачам. Він не думав про себе, не відчував і найменшого страху. Але раптом світ перевернувся в його очах. Боляче вдарила в голову кров, його наче охопило полум’я. Він ще встиг побачити над собою в якомусь тумані чорне від пороху обличчя Купша, чув, як кричав Анзельм, що застрелений американець — це полонений, який втік від них; бачив, як заблищали чорні вологі очі Катрін, побачив відкритий від жаху її рот і знепритомнів…