Старий голосно засміявся, пригадавши шаленого від люті Ралля. Але вчора вранці, коли він підрізав вуса полковникові, йому було не до жартів. На щастя, полковникові доповіли, що його хоче бачити якийсь житель міста. Це був пан Валь, маленький худий чоловік, який без зайвих слів схвильовано сказав:
— Пане полковнику, майте на увазі, на вас готують замах!
Все ще розлючений, Ралль накинувся на нього.
— Турбуйся про свої власні справи! Нехай тільки поткнуться!
Шмельцле скористався з цього маленького скандалу і, швидко попрощавшись, вийшов. Перед дверима полковника він зустрів Ван Дасселя, розговорився з ним і запропонував йому поголити пана, який тільки що приїхав. (Шмельцле добре обміркував це, і дійсно все вийшло гаразд. Ван Дассель був дуже радий).
Тремтячи від хвилювання, фельдшер поспішив на верхній поверх. Переконавшись, що їх ніхто не підслухує, він відрекомендувався, нагадавши давньому знайомому про спільну подорож на «Мері Елізабет» і про щоденник Каспара з листівкою, через яку вони всі мало не потрапили на шибеницю. Відбулося тихе і радісне вітання. Намилюючи щоки своєму таємничому клієнтові, Шмельцле пошепки відповідав на його запитання про стан у Трентоні. Ралль так сильно зневажав американців, що рідко коли відвідував який-небудь пост, і взагалі не турбувався про службу; він і Еммеріх в однаковій мірі постійно пиячили і щоночі бували небоєздатними.
Американець був дуже задоволений цим повідомленням. Перед прощанням він попросив фельдшера виконати одне важливе доручення: потурбуватися про те, щоб у святкові дні гессенським вартовим не бракувало горілки.
Після цієї зустрічі Шмельцле більше не бачив таємничого гостя Ван Дасселя. Старого мучило те, то йому ні з ким було поділитися: американець просив його мовчати. До того ж різні думки не давали спокою. Він розмірковував, робив певні висновки і зрештою почав турбуватися про погоду. То він бажав, щоб Делавер вкрилась міцним шаром льоду; то він боявся такого льоду, який міг би послужити гессенцям шляхом до Філадельфії…
Фріц Кляйнпауль сплющив свого червоного від морозу носа, притулившись до вкритої льодом круглої шибки вікна на першому поверсі будинку дубильника, щоб побачити сяючу сотнями свічок ялинку, яка сягала майже до стелі. Коли Шмельцле зненацька підійшов до нього, Фріц відсахнувся. Але тут же впізнав старого і продовжував відбувати свою варту, незважаючи на те, що вже тремтів від холоду.
— Сьогодні б у Віндгаузені бути, Шмельцле! — сказав він, сповнений смутку за рідним краєм. — Я завжди розшукував у лісі найбільшу ялину для пана міністра і одну для лісництва.
Товариство, яке зібралось у святковому залі, мало вже від’їжджати. Ралль, Еммеріх, фон Барделебен і якийсь немолодий офіцер, майор фон Дехов з трентовського гарнізону, а також багато інших високих військових осіб із сусідніх місцевостей, кілька дам і четверо панів у цивільному вбранні прощалися з хазяїном. Почувся сміх, тому що Еммеріх сказав одній дівчині щось жартівливе. Його гладке червоне обличчя сяяло, коли він зробив реверанс одній літній дамі, яка крокувала, наче гвардієць, і перша підійшла до дверей. Всі пани, здавалось, були напідпитку.
Шмельцле сховався за ріг будинку, а Фріц зовсім зник, коли відкрились ворота і все товариство вивалило на вулицю, сміючись і голосно розмовляючи, мовби серед білого дня. В сусідніх будинках запалили світло; стривожені люди, припавши до вікон, із злістю слухали голосну німецьку розмову. Нарешті під’їхало дві пари саней. Вони забрали різдвяних гостей Ван Дасселя і ковзнули великою дугою навколо шести гармат, що стояли перед будинком для параду. Сани ще не зникли в темряві сніжної ночі, як на задніх підвівся один з гостей (в якому Шмельцле впізнав переодягнутого матроса) і закричав:
— See you soon[33]. Скоро ми побачимось на іншому святі!
Хазяїн і чотири офіцери, які залишились, відповіли голосним «До побачення!» і пішли назад у будинок. Ван Дассель зачинив ворота.
Тепер і Шмельцле подався додому.
Ралль, Еммеріх, майор фон Дехов і капітан фон Барделебен зручно влаштувалися у великій затишній кімнаті. Себіш, у якого вже злипалися очі від сну, прибирав посуд і саме хотів вийти в кухню, щоб поглянути на суп, який варився на плиті, і на печеню в духовці — страви, що призначались на завтра, коли Еммеріх наказав йому підкинути дров у камін і приготувати кофе.
— Дрова скінчились, пане майор, — поскаржився Себіш, потираючи гулю на своєму черепі. — Ми вже палимо меблями.
Але Еммеріх, який звик до того, що його розпорядження завжди виконувались без заперечень, не звернув на цей тихий протест жодної уваги. Він виудив з-під столу пляшку і налив трьом офіцерам, які сиділи навколо каміна, «свіжого пального». Ралль і Барделебен прийняли його жарт дружнім сміхом, але майор фон Дехов, відмовляючись, поклав свою тонку руку на склянку.
— Мені треба йти, — розважливо сказав він. — Власне кажучи, я залишився тільки тому, що всі ці дні не мав нагоди, пане полковнику, поговорити з вами у терміновій справі.
— Це треба зробити… — пробурчав Ралль, — зараз?
— Як я вже коротко згадував, учора, пане полковнику, я допитував двох американських дезертирів. Вони повідомили, що Вашінгтон забезпечив свою армію продуктами на три дні. Серед бунтівників ходить чутка, що їх переправлять через Делавер, щоб напасти на наш гарнізон. — Ралль заперечливо підняв свою руку з короткими пальцями, але фон Дехов, не вагаючись, уперто продовжував топким плаксивим голосом:-Пане полковнику, нам треба збудувати укріплення, щоб хоч в деякій мірі бути забезпеченими від нападу.
Еммеріх грубо засміявся, а Ралль загаркавив:
— Що там укріплення! Нехай вони тільки прийдуть! Ми їх зустрінемо багнетами!
— Пане полковнику, якщо це не допоможе, то й не зашкодить, — намагався переконати майор свого набагато молодшого начальника.
— Це дурниці! — Ралль скочив і спересердя штовхнув ослінчик. Він нетвердо. стояв на ногах. — Досі я давав змогу янкі відступати. Коли ж вони ще раз прийдуть, ми їх доконаємо. Треба сподіватися, що нарешті прийде і сам Вашінгтон, щоб я взяв його в полон. Гм, але невже цей запеклий бунтівник насмілиться таке зробити? — Від цієї думки кругла, майже без шиї, голова Ралля, з одвислими щоками, почервоніла від злості. — Тепер, — вів він далі, — мої нові контрзаходи гарантують нам повну безпеку. Ви, здається, не помітили, пане майор, що кожного ранку загін з двома гренадерами відходить на південь міста і вартує там до дев’ятої години. Досі він повертався завжди мирно.
— Цілком вірно, — промекав Еммеріх.
Фон Дехов продовжував:
— Але, панове, загін, який ви надсилаєте на південь, складається з вартових, що повинні пильнувати наш північний фланг У разі нападу ми залишаємось напризволяще.
Ралль перебив фон Дехова.
— Та яка там небезпека! Вони не насміляться напасти: ім’я Ралля викликає у них велику повагу. — Він зухвало продовжував далі: — Всю провінцію Джерсі можна тримати в руках єдиним з’єднанням. Коли ж вони, незважаючи на все, прийдуть і їм вдасться взяти мене, то нехай тоді забирають і мій останній екіпаж.
Еммеріх і фон Барделебен глузливе засміялись. Майор фон Дехов пополотнів. Але він не здавався. Незважаючи на все. йому хотілось ще раз спробувати зламати зарозумілість свого начальника.
— Тепер інше, — сказав він стурбовано, — нашим солдатам невистачає обмундирування, і в першу чергу взуття. Їх чоботи в жахливому стані, що в цю пору року є справжньою небезпекою для здоров’я. Ми повинні були нью-йоркському гарнізону…
— Годі! — Ралль крикнув так голосно і розлючено, що задеренчали чашки з кавою, які вносив, затрясшись від переляку, Себіш. — Це безглуздя! Я і мої солдати побіжимо босі по льоду, якщо треба буде, і коли ви, пане майор, не захочете взяти участі в цьому, можете сидіти спокійно.
— Я думав, це мій обов’язок… — Фон Дехов був так схвильований, що не міг говорити далі. Він зробив кілька непевних кроків до софи, на якій лежали безладно накидані плащі і капелюхи.
