— На добраніч! На добраніч, панове! — пробурчав він. Оддав честь і, зігнувшись, пішов з кімнати, ніби рушив за своєю власною похоронною процесією.

Еммеріх перезирнувся з фон Барделебеном, потім вони глянули на полковника, який щось обмірковував. Веселий настрій його зіпсувався. Обоє не наважувались вимовити й слова. Раптом Ралль прийняв рішення.

— Барделебен, — закричав він, — є у вас чорнило і перо під рукою? Ви готові? Напишіть листа головнокомандуючому лорду Гоу! — Почавши диктувати, полковник грізно заходив взад і вперед. — Le courier qui prendra cette lettre aves…[34] Hi, ні, — закричав він. — Безглуздя, порвіть цей клаптик! На добраніч, пане капітан!

Коли капітан вийшов і Себіш знову забрався в кухню, Еммеріх зробив спробу розвіяти сумний настрій Ралля.

— Цей тюхтій! — вилаяв він фон Дехова. — Треба було йому під кінець так зіпсувати різдвяне свято! Через цю голодну банду американців, які дезертирують зараз цілими батальйонами! Нещастя і сором, пане полковнику, що ми не можемо перейти Делавер, Новий рік ми б святкували у Філадельфії.

Рот Ралля перекосився, губи затремтіли.

— Найбільше мені хотілося б бути на Новий рік удома, за цим великим солоним болотом. Еммеріх, мені так набридла ця проклята служба тут. Полковник Гаркерт не прийшов, певна річ, хоч я спеціально послав вістового з запрошенням у Нью-Брансуік. Я маю досить доказів і жодного сумніву, що пани англійці хочуть відмежуватися від нашого товариства. Звісно, це зворотний бік медалі! Але для того, щоб вести бої за них, ми їм цілком підходимо. Король Георг не вагався б воювати до останнього гессенця…

— Ще одну чашку кави? — запропонував Еммеріх.

Але замість відповіді Ралль вдався за втіхою до пляшки рому, яку випив не одриваючись.

— А на наші сподівання на королівську щедрість також можна поставити хрест, — пробурчав він. — Я вже не думаю більше про прибавки і підвищення! До того ж повсякчасні неприємності з бюро генерального військового комісара! Постійні скарги і донесення, що в списках на виплату у нас записано більше солдатів, ніж їх призвано на військову службу. Поводяться з тобою, як з шахраєм і злодієм, а ти нічого з цього не маєш…

— Зате пан ландграф має більше з цього, — ущипливо промовив Еммеріх. — Гессенець, який затримується в списках тільки на три місяці, приносить його світлості доходу більше, ніж поранений брауншвейзькому князеві.

— Ах, Еммеріх, для мене було б моральним задоволенням, коли б я міг сказати: «більше я вам служити на хочу!» Я хочу геть звідси, хоч і на Південний полюс! Чим далі ми входимо в Америку, тим більше вона мені не подобається. Бачиш дедалі більше лісів і дедалі менше будинків. І все-таки тутешні жителі просто зачаровані своєю землею, вона для них найкраща в світі. Зайдіть у найбіднішу хатину, і там першим питанням буде: «How do you like shis country?»[35] — Ралль підвівся, вийняв з каміна шматок дерева, що тліло, і принадив від нього свою люльку. — Якби не було Ван Дассесля, ввічливого, гостинного і люб’язного, ми жили б тут справді, як у пустині. Більшість населення недоброзичливо ставиться до нас. Не ми до них. Вони до нас! Сміхота!

— Про це я не турбуюсь, — промовив Еммеріх, глузливо посміхаючись. — Хто недоброзичливо ставиться до нас? Тільки наволоч, яка таємно зараховує себе до бунтівної банди Вашінгтона. Чекайте-но, пане полковнику, коли ми прийдемо у Філадельфію, там повинно бути чудесно. Там дійсно добре товариство. — Еммеріх підійшов до вікна, яке виходило у засипаний снігом сад і відкривало далекий краєвид на Делавер. — Всесильний боже! — вигукнув він захоплено. — Що за чудовий краєвид. Гляньте-но, пане полковнику! Небо, як чорно-блакитна величезна мішень з тисячею яскравих пробоїн! І як сніг блищить! Чи не вважаєте ви, що місцевість між Делавер і містом дуже подібна до місцевості між Касселем і Берггаузеном?

Ралль підійшов і завмер, напружено дивлячись у нічні сутінки.

— Справді, — сказав він сонливо. — Це нагадує мені мою колишню квартиру у Вальдау. — Тут він позіхнув, доторкнувшись до рота пальцями. — Котра зараз година, пане майор?

Еммеріх витяг свій золотий годинник з кишені жилета.

— Зараз четверта.

— Прокляття, так пізно! Щось ми тепер ніколи не лягаємо раніше четвертої спати. Чи ваш годинник знову невірно йде?

— Думаю, що ні, — пробубонів Еммеріх зніяковіло, послухавши, чи йде годинник. — От коли ми повернемося в Кассель переможцями, я випрошу у пана фон Шліффена кращий годинник. Знаєте який? Будильник з кассельського музею. Ви його бачили? Це Паллада, на грудях у якої знаходиться циферблат, а в череві — механізм. У правій руці вона тримає пістоль, який під час бою будильника робить — «пафф» і запалює світло. Тисяча чортів!

— Дуже цікаво, — сказав Ралль. Він забув про свою досаду, але відчував себе втомленим, страшенно втомленним. І, кивнувши через плече Еммеріху, пішов до своєї кімнати.

Еммеріх недовго лишався самотнім. Ледве причинились двері за Раллем, як Себіш з цікавістю просунув свою голову.

— Що, неприємності? — запитав він боязко. — Панові полковнику не можна так хвилюватися, чоловікові в його літах, чорт забирай…

— І все через цю наволоч, якій за часів англійського панування жилося дуже добре, — зітхнув Еммеріх, потягнувшись до останньої пляшки.

— Так, так, занадто добре поводитись з підлеглими не годиться, — підтвердив Себіш, але тут же спохватився. — Я маю на увазі безпутних підлеглих. Як-от шибеник Каспар. Пане майор, адже від нього, крім чорної невдячності, ви нічого не мали. Мабуть, вам не лишається нічого іншого, як взяти собі для послуг і за барабанщика якогось мавра.

Еммеріх узяв пляшку, сумно кивнувши головою. Раптом йому стало дуже шкода самого себе. Блакитні очі майора наповнилися сльозами. Він розстебнув жилет і з останнім ковтком, здавалось, солодко проковтнув і свій сум.

Загони Вашінгтона після трудного маршу, який почався по обіді різдвяного дня, досягли, коли почало смеркати, па-рому Мак-Конкіс на Делавері. Через хвороби, полон і дезертирство бійців стало на дві тисячі п’ятсот чоловік менше. Кожний мав з собою триденний раціон і на сорок пострілів бойових припасів.

Незважаючи на жахливу бурю, загонам повстанців вдалося, хоч це здавалося зовсім неможливим, непомітно перебратися на той берег, з якого вони тікали кілька тижнів тому: солдати з вісімнадцятьма гарматами розмістились у невеликих човнах, яким загрожував натиск дрейфуючих крижин. Була четверга година ранку, коли люди вибрались на слизький стрімкий схил і стали в стрій. Заховалися в лісі, який хоч трохи захищав їх від сильного північного вітру. Про відпочинок не можна було й думати Часу було дуже мало; їх план вступити в Трентон до ранку не вдався. Тепер ще лишалась надія на хороший сон гессенців. генералові Вашингтону було відомо про їхню гульню; адже чотири його офіцери, переодягнуті у цивільне вбрання, самі брали участь у пияцтві полковника Ралля.

У Бірмінгамі армія поділилась на дві частини, шоб взяти Трентон у кліщі. Один загін, який вів генерал Салівен, пішов униз, уздовж річки, щоб напасти на місто з заходу, інший же, під командою Джорлжа Вашінгтона, рушив прямо дорогою. Вашінгтон хотів після всіх втрат, відступів і поразок піднести дух свого народу.

Сумнів у перемозі доброї справи почав, напевне, мучити його знову, коли генерал Салівен передав через вістового, то у солдатів змокрів порох.

— Скажи своєму генералові, — відповів розлючений Вашінгтон вістовому, — щоб він використав багнети. Місцевість треба взяти і її буде взято. Ось моє рішення!

Над полями віяв холодний, як крига, вітер. По деревах, дорогах і людях періщив град. Солдати були в жалюгідному становищі. Більшість з них, зранена і зневірена, годилася скоріше для шпиталю, ніж для бою. Вістовий, який ішов з солдатами на деякій віддалі, в дев'яти милях від Трентона, міг керуватися в дорозі червоними слідами на снігу Свобода ступала у рваних чоботях з кривавими ногами.