Щоправда, ні одягатися, ні роздягатися тепер не треба було. На солом’яній постелі, не маючи чим укритись в холодні зимові ночі, він спав, не знімаючи ні одягу, ні взуття.

Тимчасом здалося, що зарухався весь будинок. Ніби на підтвердження провіщання Себіша, залунали вигуки й команди, загупали важкі чоботи, пробігаючи повз замкнені двері униз по сходах. І ось загриміли двері — капрал просунув свого носа всередину і закричав:

— Ану, виходь! За мною!

Себіш одразу ж вчепився за поли капрала. Він стрибав біля нього на своїх коротких ногах і вимагав, шоб його повели до старшого офіцера, але це, звичайно, не справило на капрала жодного враження. Обидва зайняли весь прохід на вузьких сходах. Каспар, який горів бажанням якомога швидше вибратись з вербувального шинку, мусив угамувати своє нетерпіння.

Крізь двері будинку пробивався шум голосів, гавкання собак і скрегіт. І хоч Каспар спав навряд чи чотири години, йому, як ще ніколи в житті, анітрохи не хотілося спати. Одним поглядом він охопив дерева, людей, далеке небо, природу, якої він був позбавлений під час ув’язнення, і жадібно вдихнув свіже повітря. В юрбі, що збилася перед шинком, він одразу ж запримітив свого друга-рибалку, який стояв разом з товстим розгойдувачем Рюбенкенігом та студентом Анзельмом і жваво з ними розмовляв.

— Адам! — крикнув Каспар, не тямлячи себе від радості.

Кілька чоловіків обернулось до Каспара. Але Адам, здавалося, не почув його і продовжував голосно розмовляти. Позаду Адама, в іншій групі, де всі тулились один до одного від холоду, Каспар упізнав вугласте обличчя підмайстра, що разом з рибалкою потрапив у лабети вербувальників. Поряд з капралом раптом з’явився з пером на капелюсі Фріц Кляйнпауль, небіж лісничого, і зареготав на все горло. Мабуть, він уже й сам збирався незабаром стати капралом.

Відправка рекрутів з цієї частини Касселя, очевидно, затяглася. Каспар був щасливий, що всі ще були разом.

— Адам! — крикнув він знову тремтячим від радості голосом.

Рюбенкеніг торкнув Адамову руку, і тепер рибалка обернувся. Адам був таким, як і раніше. Вмить на його обличчі засяяла тепла, радісна посмішка: він пішов назустріч Каспарові. Обоє друзів обнялися.

— Адам, як добре, що ти тут! — сказав Каспар. — А я вже боявся, що більше не знайду тебе!

Підійшов студент і потис Каспарові руку.

— Це ж він, чи не так?

Адам кивнув. Його очі блищали від радості, що він знову побачився з Каспаром.

— Сто чортів, Каспаре, як це ти теж опинився серед рекрутів? — спитав він.

Каспар не знав, що відповісти на це запитання. Як страшенно йому хотілося, коли він був у замку ландграфа, розповісти Адамові про свою пригоду, — а тепер, коли ця пригода набрала такого повороту і стала причиною його ув’язнення, він не зміг вимовити жодного слова. Адже він повинен був би розповісти Адамові про ганебну роль Еммеріха, але йому було якось соромно признатися у своєму розчаруванні.

Вийти з неприємного становища Каспарові мимоволі допоміг Рюбенкеніг, який зауважив жартома, що нічого не вийде з обіцяним безплатним гойданням на вигоні. Потім він почав вихваляти телятину, яку Каспар вісім днів тому подавав йому на стіл і яку він згадував, як найкращий спогад.

Себіш, що саме підійшов, зауважив:

— Ну, а ковбик теж був нічого, мій любий? І дванадцять кров’яних та ліверних ковбас?

— Так, а звідки ти знаєш… — Рюбенкеніг був, очевидно, спантеличений.

— Та я ж був саме тоді, як ти обжирався. Адже я сидів за твоїм столом. разом з паном фельдфебелем Купшем. А ти що, вже забув, хе? Та й не диво, бо ти заливав, наче у прірву.

Себіш засміявся, широко роззявивши рота. Раптом у його усміхнених очицях з’явився недоброзичливий і заздрісний вираз; він уздрів міністерські чоботи, які Рюбенкеніг тримав під пахвою.

— Ох, диви, а чобітки тобі все-таки залишили! Що ж ти думаєш з ними робити?

Але товстун не хотів погодитись з його словами.

— Я сидів у «Золотому якорі» разом з фельдфебелем? — спитав він недовірливо. — Цього не може бути. Таке панство я завжди намагався обминати сьомою дорогою з того часу, як був солдатом у Трісбасі.

— Зажди лиш, ти його знову побачиш, коли ми будемо відправлятись звідси. Він грає неабияку роль у відправці війська і сьогодні командуватиме, — додав Себіш, хвастаючи своєю обізнаністю. — Фельдфебеля Купша я знаю вже — ой, як давно! Під час Семирічної війни не раз мимо наших вух свистіли одні й ті самі кулі, так-так, мій любий! Хіба ти не знаєш, що в битві під Льойтеном я був офіцерським кухарем і одному угорському гусарові — бац! — і відрубав голову? Ну, а тепер мене знову призначили кухарем до пана капітана Еммеріха.

Рюбенкеніг із сумнівом подивився на нього.

А Адам сказав, посміхаючись:

— Якщо ти такий великий пан, то чого ж ти разом з нами?

Проте Себіш не дуже стривожився.

— Так-так, ти маєш рацію, справа в тому, що мене зовсім помилково привезли сюди учора вночі. Та нічого, мій друг Купш буде зараз тут і все уладнає.

Між тим навкруги все стихло, і очі всіх рекрутів спрямувалися на ворота шинку, в яких з’явилися фельдфебель Купш і велетень-капрал. Кожен з них мав при собі шаблю, кишеньковий пістолет і вів сторожову собаку. Це були величезні німецькі доги, яких Каспар уже колись бачив. Купш і його супровідник міцно тримали собак за короткі поводки, нібито звірі ладні були ось-ось вп’ястися рекрутам в горлянки. Але з усіх чотирьох собаки здавались все-таки менш злими.

Рюбенкеніг, який ще мав пам’ятку на нозі від дога в «Золотому якорі», непомітно відступив на задній план.

Себіш зараз же підбіг до Купша і заговорив з ним тихим голосом. Не без злорадства побачили рекрути, як колишній помічник лотерейного писаря відразу ж повернувся в шеренгу.

— Порядок мусить бути, — промовив Купш доволі голосно, так, що можна було зрозуміти кожне його слово. — Ти прибув сюди на службу. Отже, і мусиш виконувати свої обов’язки. Тут не може бути ніякої дружби. Стати на місце!

Себіш зніяковіло подивився навкруги. Йому нічого іншого не залишалося, як підкоритися команді.

Адам прошепотів Каспарові:

— Я втечу. Я не піду з ними воювати. Можливо, мені вдасться куди-небудь пірнути в людський натовп у місті.

— Тоді я теж піду з тобою, — тихо сказав Каспар.

Рюбенкеніг втрутився і собі.

— Облиште! Удвох ви підете на вірну загибель. Я б навіть сам один нізашо не одважився. Хіба ви не бачите, як ці хлопці озброєні? Вони схоплять кого завгодно. От і потрапиш з вогню та в полум’я.

Але Адам лише покручував спокійно і насмішкувато свого блискучого вуса.

Задеренчала металева тріскачка. Чотири капрали, серед них і велетень з догом, які, очевидно, мали супроводити транспорт, вишикувалися перед фельдфебелем Купшем і зарядили свої пістолети.

Рюбенкеніг нахилився до Адама і Каспара, начебто хотів сказати: «Дивіться-но, чи не правду я казав?»

Фельдфебель Купш суворим поглядом стежив за зарядкою пістолетів. Потім рявкнув до полонених:

— Шикуйсь! — Він глянув на криві ряди змерзлих, обірваних постатей і сердито сказав — Настав час, щоб вас, хлопці, трохи помуштрували в Цігенгайні. Увага! Зараз ми виступаємо звідси. Колоною по два, на віддалі одного кроку. Оцей юнак, — він показав на Фрща

Кляйнпауля, небожа лісничого, який при цьому почервонів від гордості,- маршируватиме в першій шерензі і задаватиме темп. І щоб мені йшли в ногу і дотримувались відстані, зрозуміло? І негайно виконували будь-яку команду! Ясно?

Купш помітив ялинову шишку, що лежала на землі. Він хитро посміхнувся, бо в голову йому прийшла одна думка.

— Капрал Вернер! — крикнув він до свого помічника, який вів собаку на поводку. — Ану підніми ото ялинову шишку і настроми її на кінчик своєї шаблі! От так! Тепер зроби двадцять кроків, тільки добре відміряй. Хочу продемонструвати цим хлопцям один фокус, щоб вони відразу побачили, з ким мають справу… Так, всім сюди дивитись! — Кугіш, не поспішаючи, з насолодою зарядив свій пістолет, ще раз поглянув навколо і вистрілив.