Обидва сторожові собаки, роздратовані гуркотом і пороховим димом, із скавчанням рвонулися на поводках. На в’язку землю впала розколена на дрібні шматки ялинова шишка. Капрал Вернер струсив пилок з свого погона: потім блідий, але намагаючись усміхатись, він підійшов до інших капралів.

— А що, якби куля влучила в капрала? — схвильовано прошепотів Каспар.

— То теж не було б великої шкоди, — тихо відповів йому студент.

Рюбенкеніг, почувши це, голосно розсміявся.

— Тссс, — докірливо просичав Себіш на нього і на студента, але суворий вигляд фельдфебеля викликав знову нестримний регіт Рюбенкеиіга.

Саме в цей час фельдфебель Купш обернувся до рекрутів; в кожному його русі відчувався тріумф. Його очі з обуренням вп’ялися в товстуна.

— Якщо ти, верблюде, не перестанеш сміятись, я тебе провчу так, що з тебе й кишки повилазять, зрозумів?

Хихикання Рюбенкеніга поступово завмерло, і тепер він стояв, як у рот води набрав. Лише в його очах ще грав сміх.

— Що таке, хлопче, ти, незважаючи на це, насмілюєшся скалити зуби? У тебе не тільки пузо товсте, а ти ще й товстовухий і товстошкірий!

Себіш не міг приховати свого задоволення. Товстун з міністерськими чобітьми був йому, як сіль в оці. Фріц Кляйннауль, почувши ці слова Купша, теж покосився зловтішно на товстуна. Але інші рекрути майже з неприхованою ненавистю дивилися на фельдфебеля, капралів і навіть на собак. Тільки очі Рюбенкеніга мали свій звичайний вираз, бо навіть коли товстун і був серйозним, його очі, здавалось, зберігали свій невинний, веселий блиск.

Купш аж позеленів від люті.

— Ну, постривай, хлопче! Тебе я не спускатиму з очей! Я тобі ще покажу! А тепер всім вишикуватись в колону по два. Ану, хлопці, швидше повертайтесь! Чи може вам ноги вставити?

Каспар швиденько перескочив на бік Адама. Рекрути, які ще не звикли до муштри, нарешті утворили дуже незграбну колону по два. Поряд з ними і на невеликій відстані позаду них шикувалися капрали. Вони заціпеніли, витягшись, немов жердини, з довгими, тоненькими кісками, що нагадували хвости пацюків. Всі чекали наказу Купша, щоб рушити в дорогу.

Але фельдфебель Купш прочитав їм ще одну нотацію:

— Запам’ятайте собі: хто не буде підкорятися або коли кому-небудь спаде на думку втікати, то я пошлю навздогін йому кулю в спину або в голову. Як я влучаю, ви бачили. Окрім цього, кожен рекрут повинен сам нести витрати, які підуть на об’яву про дезертирство. Ми безборонно відшкодуватимемо збитки за рахунок його задатку. Ясно?

— Щодо цього, то нам трьом нічого боятися, — сказав з непохитним спокоєм Рюбенкеніг Адамові і студенту.

— Я теж не одержав ніякого задатку, — обізвався і Каспар.

— Тихо там! — накинувся фельдфебель Купш на товстуна. — То ти що, будеш мені тут язика розпускати та те й інших підбурювати? — Він аж захрип від хвилювання і довго відкашлювався, перш ніж продовжував знову — Тут ще потрібно дещо конфіскувати. Наприклад, чобітки. Це ж просто образа для міністра, що такий негідник володіє цими чобітьми.

— Чобітки, так-так, — пробурмотів Себіш схвально і ухопився за блискучу коричньову шкіру.

Рюбенкеніг відштовхнув його.

— Вони належать мені! Якщо тільки з ними щось трапиться, то я дам знати своїй кузині, яка служить економкою в маєтку Шліффена.

Купш зніяковіло засміявся.

— Як же ти зможеш їй дати знати про це, гм? Це краще вибий із своєї голови. А то може поганим скінчитись.

Нарешті група вирушила в дорогу. Тим часом уже почало світати. Над Майснером показалося сонце, червоне, як стиглий помідор. Дощ ущух. Але, незважаючи на сонце, було ще дуже холодно. Рекрути змерзли. Їхні ноги у злиденному взутті брели у брудних снігових калюжах розкислою дорогою. З рота й носа людей валила пара від дихання. Вугласте обличчя підмайстра посиніло, зуби в нього цокотіли від холоду. Він показав на добре обмундированих капралів і сказав ущипливо: «Бог розподіляє холод залежно від одягу».

Проте і в капралів було на душі не дуже добре. Відповідальність була велика. Втеча хоча б одного з рекрутів означала для них позбавлення платні і суворий штраф. Тому капрали були постійно на сторожі, не могли ані на хвилину випустити полонених з поля зору. Нетерпляче підганяли вони рекрутів: «Марш! Швидше!»

Рюбенкеніг накульгував усе сильніше; він змушений був часто зупинятись, і його щоразу підганяли. Під час арешту ніхто не звернув уваги на його рану, крім студента, який сяк-так промив її і перев’язав клаптиком, відірваним од власної сорочки. Все ж від цього біль в нозі не заспокоївся. Каспар одважився нарешті і попросив фельдфебеля що-небудь зробити з ногою Рюбенкеніга. Але Купш не хотів про це і слухати. Він хоч і був завсідником «Золотого якоря» і щодня там бачив Каспара, але тепер зробив вигляд, наче й не знає хлопця і, вилаявши, відправив його назад у шеренгу.

Себіш потай дуже радів з цього. Адже його друг Купш не з ним одним так погано обійшовся. От так, дай людині владу, і вона стане зовсім іншою. При цьому Себішу спала на думку його власна майбутня посада. В своїй уяві він уже смажив і варив делікатні страви для делікатних шлунків: капітан Еммеріх, його безпосередній начальник, сидів надзвичайно задоволений перед блюдом, що парувало, і прицмокував. Себіш щасливо посміхнувся.

Рюбенкеніг насилу ступав; незважаючи на холод, у нього на лобі виступив піт. Скоро ніякі погрози вже більше не допомагали. Стогнучи, плентався він слідом за сумною процесією. Купш, який це занадто пізно помітив, суворо відчитав капрала.

— Не можна дозволяти рекрутам іти позаду вас або навіть занадто близько підходити.

З особливою суворістю він наказав Рюбенкенігу, щоб той прискореним темпом знову зайняв своє колишнє місце в колоні.

Змерзлі і втомлені, з гнітючим страхом перед тим, що на них чекає попереду, марширували рекрути. їх мучив голод, душила зненависть до своїх катів. Тільки в першому ряду і натяку не було на протест. Там марширували Фріц Кляйнпауль і Себіш. Фріц викидав ноги, нібито він уже цілий вік був військовим; помічник лотерейного писаря і майбутній кухар, незважаючи на все своє бажання, завжди трохи відставав від нього, але раз у раз прискорював крок, намагаючись його наздогнати. Ось Фріц, щоб підлеститися до фельдфебеля, затягнув гучним голосом пісню.

— Та він же зовсім не вміє співати! — зауважив підмайстер, у якого був дуже тонкий слух. — Ну, припини, нарешті!

Рюбенкеніг, якого теж дратував веселий настрій хлопця, також звелів йому замовкнути.

Проте фельдфебель Купш підбадьорив Фріца і сказав, щоб той продовжував пісню, бо, як він зауважив, тоді краще марширувати. Зраділий хлопець вискалив зуби і загорлав під акомпанемент Себіша:

Проте доспівати їм не вдалося. Схвильовані крики і гавкання заглушили їхні голоси; рекрути, що йшли за ними, зупинилися.

Собаки, страшно клацаючи зубами, кинулися на Анзельма і Рюбенкеніга. Анзельм нахилився за палицею, яка лежала на узбіччі дороги; він хотів дати її Рюбенкенігу, щоб той спирався на неї під час ходи. Але собаки були так видресирувані, що не могли спокійно бачити палиці в руках рекрутів; адже палицею можна захищатися.

Почувши шум, кілька чоловіків і жінок, що йшли лісовою дорогою, зібралися навколо колони і мовчки спостерігали цю сцену.

Фельдфебель Купш був тепер у своїй стихії: він лаявся, намагався залякати, загрожував; нарешті, помітивши небажаних спостерігачів, дав розпорядження продовжувати марш.

Раптом Адам почав кричати:

— Люди, допоможіть, нас насильно забрали у рекрути!

Але люди стояли з переляканим, пригніченим виглядом і не рухалися з місця. Особливо на обличчях жінок лежав глибокий сум, болісна покірність долі.