Ландграф Фрідріх відповідав на привітання недбалими кивками голови. Його червоне, одутле обличчя, з дряблими відвислими щоками неуважно було звернуте в бік Еммеріха, який робив рапорт. Після цього князь зліз з допомогою свого ад’ютанта з коня і почав з похмурим виглядом обходити фронт солдатів. Тут він підштовхнув одному хлопчині вгору підборіддя, там, навіть не затримуючись ані на одну мить, ударив палицею по не зовсім точно виправленій нозі. Але дійшовши до Рюбенкеиіга. він зупинився і, гнівно буркнувши «диявол!», штовхнув товстуна в черево. Повернувшись до Еммеріха, що стояв червоний, як гиндик, біля нього, він прокаркав:

— Як ця людина змогла випасти собі таке черево?

Перш ніж Еммеріх зміг, заїкаючись, щось відповісти, почувся чудний голос, глухий, неначе він доносився з глибини землі:

— Чоловік цей вміє жити. Пробачте на слові, але це ж солдатське життя на службі у вашої світлості так дуже добре йде йому на користь…

Це був той самий загадковий голос, який недавно серед ночі до смерті налякав Себіша.

Сміливість таємничого черевомовця посіяла серед тих, що стояли навколо, страх і замішання.

Обличчя ландграфа стало розлюченим Він ще раз подивився на чоловіка з надутими щоками. Лінії невдоволення навколо його рота якось непевно засіпалися, але потім поступово розгладились. Ландграф Фрідріх, видно, вирішив усе це сприйняти як вдалий жарт. Посміхаючись, він дав Рюбенкенігу ляпаса і, наказавши видати йому в подарунок від його милості коробку нюхального тютюну, повернувся і пішов далі.

Усі навколо уважно стежили за виразом обличчя князя. Вони зрозуміли, що сміятись дозволено, навіть потрібно. Юнаки, які стояли біля Рюбенкеніга, офіцери і, нарешті, всі солдати й цивільні, що спостерігали за подією, догідливо заприскали і заіржали, захлинаючись від реготу. Вони аж вигиналися і корчилися, задихалися і хрипіли від сміху. Ще довго після того, коли ландграф Фрідріх вже був майже на іншому кінці батальйону, їхні обличчя просто-таки сяяли від втіхи і радості.

Потім солдатам звелено було утворити коло, в середину якого увійшли ландграф, генерал-лейтенант фон Гайстер, майор Еммеріх та багато інших начальників, полковий священик пан Штіглітц, а та коле військовий суддя.

— Солдати, — розпочав Гайстер гучним голосом, — я як призначений нашим наймилостивішим володарем і князем командир і головнокомандуючий гессенським експедиційним корпусом, до якого ви належите, хотів би запевнити його світлість, що наймилостивіше довір’я їх високості завжди і скрізь буде виправ дане вашою чесністю і мужністю. Ви боретесь за справедливу справу одного з найблагородніших і найдобріших монархів. Я можу вас запевнити у безмежній милості дорогого володаря нашої країни, в його любові і прихильності, хоч в цьому ви вже багато разів самі могли переконатись. Будьте ж гідні цього і вшануйте безстрашшям і благородною відвагою ваші звання і вашу батьківщину. А зараз нехай кожен з вас підніме свою праву руку і повторить священну присягу перед всемогутнім богом!

Солдати підняли вгору пальці в знак присяги; їх тисячоголосий хор повторював слово в слово присягу, що її проказував суддя.

— І якщо я робитиму, як мені наказуватимуть, і в усьому коритимусь, виконуючи свій обов’язок ретельно, вірно, непорушно, в чому і даю обітницю та присягаюсь, то нехай бог допоможе мені через свого сина Ісуса Христа, нашого спасителя і добродійника. Амінь!

Каспар хоч і підняв пальці, як всі інші, але не повторював разом з усіма присяги. Полегшено, з хитрим виглядом він почув, як у величезному парку пролунало могутнє «Амінь».

— Кого це не сповнить мужністю, в того кам’яне серце, — сказав Себіш ридаючим голосом.

У Фріца Кляйнпауля також котилися сльози з очей і капало з носа.

Але вони були не єдиними, які плакали. Тут було багато таких, що витирали очі, як цього вимагала пристойність від справжніх підданих. Ландграф Фрідріх, здавалось, теж був не менш розчулений.

— Я дуже прихильний до підданих своєї країни, і мені справді не хотілося б розлучатися з ними, — голосно вигукнув він. Потім повернувся до офіцерів і потис панові фон Гайстеру руку. — Ви так чудово промовляли, ваше превосходительство! Тут невеликий знак моєї вам вдячності! — При цьому він подав генерал-лейтенантові оксамитну шкатулку, з викарбуваним на ній ландграфським гербом. Потім звернувся до Еммеріха, що із заздрістю дивився на подарунок, і, весь час клацаючи, пристукував закаблуками. Майорові дісталася трохи менша скринька і кілька милостивих слів. Решта офіцерів не одержала нічого. З розчарованими обличчями дивились вони, як ландграф подав знак своєму ад’ютантові і, не промовивши жодного слова на прощання, поїхав геть.

Еммеріх побоювався, що інцидент з норовистим конем зіпсує всі його шанси у ландграфа, і страшенно зрадів подарункові. Нарешті і йому всміхнулося щастя, яке так довго обминало його і якого він так гаряче жадав. Еммеріх не міг утриматись, щоб не підняти кришку оксамитної скриньки і не зазирнути в неї.

Генерал-лейтенант фон Гайстер подивився на нього через плече.

— Пане майор, — сказав він з грайливою посмішкою, — але ви надто поспішаєте! Дозвольте подивитись. Мій боже, яка розкішна золота табакерка. — По виразу Еммеріха було ясно видно, що він задається; начальник вирішив трохи осадити його. — Ну, а тепер було б вчасно і дуже до речі, пане майор, якби ви подумали про оплату своїх боргів. На жаль, скарги знову дійшли до мене.

Еммеріх пригладив свої попелясті вуса і відповів несподівано для самого себе:

— Мої борги, пане генерал-лейтенант? Я знаходжусь, як мені здається, в найблагороднішому товаристві!

Ліва брова Гайстера затремтіла і поповзла на лоб. Він повинен негайно ж: викликати зухвальця на дуель і покласти його одним ударом шаблі або просто вигнати з війська за порушення субординації. Але чи це справді так просто? В гарнізоні подейкували про великі зв’язки Еммеріха. Якщо ці чутки правдиві (а ландграфська відзнака, здавалось, теж була яскравим доказом цього), то навіть і самому генерал-лейтенантові не слід було б відкрито ворогувати з майором… Гайстер відкашлявся, буркнув щось подібне до слів:

— Ви ще почуєте про мене! Ну, не буду вас довше затримувати, — і рішучими кроками відійшов од майора.

Еммеріх був спантеличений своїм власним зухвальством. Від страху його аж у піт кинуло. Що сказав генерал-лейтенант? Насвистуючи урочистий марш, Еммеріх пройшов, наче сп’янілий, повз групу молодих франтів з дворян. Неприязнь їх була для Еммеріха майже відчутною і завжди ображала його. Він непевно посміхнувся і, крокуючи далі, ламав собі голову над тим, чи радіти йому з тієї сутички, то сталася між ним і генералом, чи непокоїтися… «Стривай, адже тут стояв клятий фургон!» Еммеріх попрямував до нього. На фургоні був акуратно укладений багаж, а поряд з кучером сидів уже Каспар.

— Гаразд, мій хлопче, — сказав Еммеріх, окинувши все поглядом. Він впиняв з кишені сурдута оксамитну скриньку, ніжно погладив вказівним пальцем її кришку і дав подивитися Каспарові.— Ось поглянь, який подарунок зробив мені його світлість. Він коштує що-наименше 160 луїдорів сто — діаманти, тридцять — золото, тридцять — робота. Я вже розуміюся на цьому! Пан ландграф підніс його мені особисто. — Еммеріх потер руки. — Ну, поїхали, коні геть змокли, а на нас, Каспаре, чекає довга дорога. Вперед, вперед! Час не жде!

Еммеріх, здавалось, зовсім не думав додержувати своєї обіцянки. Перед дальшим маршем почали лиш одну бочечку пива, її швидко розподілили між солдатами, тільки роздратувавши спрагу.

— Не бурчіть, — утішав їх фельдфебель Купш, з вусів якого капала пивна піна, — пан майор сказав, що в Бремерлеї на нас чекають ще дві бочки.

Незважаючи на те, що солдати після довгого походу і параду були смертельно втомлені, наказано було відразу ж марширувати далі.

Пролунав командирський голос Еммеріха:

— Співати! — Сидячи на коні, він пропустив мимо себе батальйон. — Ану веселіше, хлопці. А ногу назовні і не підгинайте! Якщо ж дорога вибоїста, то вам треба лиш вірно відбивати крок. Співати! — У майора був чудовий настрій.