З криком і ланкою рухалася валка жінок і дітей, навантажених, як іспанські віслюки.

Тим часом солдати прикрасилися паперовими квітами і гілочками ялини. Вогняночервоні та яскравозелені букетики стирчали на трикутних капелюхах, мундирах і навіть у стволах мушкетів, колесах гармат та возів і на сідлах коней.

Всі вже вишикувалися і чекали знаку, щоб рушити в путь. Але в останню мить сталася затримка. Ще не привели верхового коня майора Еммеріха. Офіцери-дворяни, що з’явилися у військо з своїми власними знаменитими кіньми брауншвейзької породи, зробили глумливі обличчя. Вкрай роздратований цим Еммеріх сперечався з конюшим, що з’явився за його наказом.

У тихому березневому повітрі повівав легенький вітрець. Надимались і майоріли ясножовті, білі, блакитні полотнища нових знамен. Може, вітер розжене сіру завісу хмар, бо ж блакитне небо є також невід’ємною частиною великого військового параду.

Але, звичайно, змінити погоду навіть сам ландграф не в силі… Фрау тамбур-мажорша Дітцельн, вихилившись з вікна, дивилась примруженими очима на димчасті хмари. Потім вона розлючено вп’ялася у військо та обоз, які повинні були вже вирушити в путь і все ще стояли тут. Ох, яка все-таки трудна справа життя! А тут ще треба засмажити чоловікові шматок гарного філе на другий сніданок — і все це збіглося одне до одного. Вона похмуро оглянула обоз. «Вони тягають за собою жінок і дітей, немов мірошники лантухи з борошном, — подумала вона. — А що, власне кажучи, мають від цього ці неохайні жінки? Вони повинні дбати, щоб у порядку був солдатський одяг та спорядження, прати білизну, а також доглядали за пораненими. А в подяку за це жінок потім ще й нещадно б’ють, про що часто свідчать синяки на їхньому тілі».

Нарешті прийшов конюх з конем Еммеріха. Всі з напруженням слідкували за великим гнідим мерином, шо неспокійно гарцював, коли його підвели до майора. Еммеріх спритно, одним махом сів на мерина, але наступної ж миті кінь викинув його з сідла і, швидко несучись, поволок по брудному снігу. Офіцери стримували солдатів, які зловтішалися цією сценкою. Буйний мерин мало не збив з ніг конюшого і конюха, що побігли переймати його; але все ж таки нарешті вони його зупинили. Майор, важко відсапуючись, вибрався на сідло. Але мерин знову замалим його не скинув: він став дибки, а потім помчав шаленим галопом. Лише біля фортечної стіни Еммеріх нарешті приборкав його і обережною риссю з виглядом трохи потерпілого, але все ж гордого переможця, повернув назад до війська.

З особливим завзяттям він дав наказ вирушати:

— Ши-куйсь! На пле-че! Стрррунко! Кроком руш!

— Марш-марш! — затрубили сурмачі.

Вже загуділа земля під важкими кроками. Драгуни з шаблями наголо і гвардійці з зарядженими гвинтівками підтримували порядок серед війська, попереду їхали верхи офіцери, позаду, наче погоничі волів, марширували єгері. Солдати нагадували колону полонених.

Скоро і фортеця, і Швальмгрунд залишилися позаду. Збирачі податків і поліцейські чиновники, які на кожному кроці завдавали людям різних неприємностей, пропустили їх без усіляких перешкод. Незважаючи на це, колона просувалася вперед черепашачим темпом. Дороги були страшенно погані. На кожному кроці ноги загрузали по кісточки у в’язкому болоті. На маркітантській підводі Катрін дзеленькали пляшки, і червонощока Мета, що сиділа біля своєї тітки, перелякано поводила очима, коли гуркотливий віз занадто перехняпувався набік. Солдатські діти почали плакати, падали, просилися на руки.

На перехресті стояли люди, що чекали на військо. Це були родичі, які хотіли хоч трохи провести своїх близьких. Глибокими були рани розлуки. Жінки виснули на своїх чоловіках і не хотіли їх випускати; старі матері і молоді дівчата заливалися слізьми. Мати Дібольда поспішала поруч з процесією, аж поки не знайшла свого сина і не схопила його за рукав.

— До побачення, матінко! — крикнув Дібольд з підбадьорюючою посмішкою.

— Ой, хтозна, — пробурмотіла стара, — Америка так далеко, і все може трапитись!

— Земля кругла, матінко. Коли я відходитиму все далі й далі, то потім знову з’явлюся на другому кінці села. — Серце Дібольда стислося, коли він весело кивнув матері головою. Подорож, певно, довго триватиме. А смерть у неї вже майже стоїть за плечима.

Також і мати майора Еммеріха, сувора дама в старомодному чорному ви-линялому одязі, коротко попрощалася з сином. Еммеріх схилився з коня і з урочистим виразом на обличчі в короткому поцілункові торкнувся попелястими вусами її щоки.

— Я горда, мій сину, що народила тебе солдатом! — сказала вона голосно, щоб всі почули, але ніхто її не слухав.

Позаду маршируючих залишалися села, а попереду з’являлись все нові й нові. Дібольд думав про рідну домівку, про матір, сестер і братів, город, про сливу за будинком, кущі агрусу в садочку, про радість збирання врожаю, про ділове пожвавлення під час качання меду. Серце його розм’якло, як віск, і йому здалося, ніби він не зможе зробити більше ані жодного кроку. Але він волочив у такт свої ноги далі й далі, як й інші маршируючі. Вони йшли, спотикаючись то об нори, то об оголене коріння дерев або велике каміння, яке начебто насіяв сам диявол. Всім здавалося, що вони задихнуться під тягарем, який вони несли. Коли солдати розстібали вузьке обмундирування, то валила пара, немов з киплячого казана. Незабаром усі були мокрі до рубця і знемагали від спраги.

Особливо страждав монах-утікач Кніхтель. Його спина нила під ранцем; безсилі ноги палали вогнем; кістляве обличчя посиніло від холоду. Ті, що марширували поряд з ним, з усієї сили підтримували його. Кніхтелю будь-що-будь хотілось сісти на землю, аніж марширувати далі.

— Якщо я переберусь за океан, — сказав він з болем, — то там почнуться справжні злидні. Ні їжі, ні грошей, нужда, убозтво, труднощі — ось ті перспективи, які чекають на нас, поки який-небудь американець не прострелить нам легені або не оскальпують нас індійці.

— От зараз монастирська душа таки має рацію, — зауважив один з солдатів, — проте бравий хлопчина мусить витримати до кінця.

Спереду заревів голос: «Спокійно!» В туманній далині вже виступав темною смугою Кассельський міст через Фульду. За ним виднілися, немов намальовані сірою крейдою, обриси укріпленого замка, лісу, підйомних мостів і ровів. Наче короткочасна усмішка на заплаканому обличчі, блимнув сонячний промінь на свинцевому небі. Солдати раптом нахилили голови і міцно вхопилися за трикутні капелюхи, бо сильний порив вітру зненацька налетів на них. Каспар не міг притримати свій капелюх, він якраз бив у барабан.

«Як смішно, — думав він, роздивляючись довжелезні колони солдатів, що із співом посувалися дорогою, — ось на всіх нас натягли однакові мундири, у всіх на головах однакові трикутні капелюхи. Але в наших головах не все має однаковий вигляд, тут уже ніяка муштра нічого не вдіє». Йому здалося, що серце його ось-ось перестане битися — такий нестерпний сум і журба сповнили його, бо, певно, не було вже ніякої змоги втекти, повернутись назад або боротись. Може, то привабливий плескіт річки викликав у Каспара з такою силою болючу тугу за свободою. Гарячими очима дивився він на Фульду. От якби зараз отам, внизу, стояв Адам і ловив рибу!.. — Туга за тим часом, коли Каспар ще не був солдатом, огорнула його. Тепер, як настав час прощання, забулися всі прикрості минулого і воно здавалося таким світлим. Каспар згадав про свої мандрівки до бурхливої річки; з якою охотою він побіг би зараз до неї, наче до старого приятеля, порився, як це часто бувало раніше, на смітнику в різному мотлосі, старому посуді, жерстяних коробках і черевиках. «А мені ж так хотілося піти геть з Касселя», раптом промайнула у Каспара думка, і сувора зморшка лягла навколо його рота. Каспар змужнів і став більш дорослим, хоч його обличчя не втратило виразу дитячої невинності.

Голова маршової колони досягла передмістя. Під звуки бадьорої музики і з розгорнутими прапорами військо вступило в місто. Вікна, в яких вигравало сонце, тремтіли від могутнього маршу. У вузьких провулках між низькими будиночками сяяла яскрава блакить чистого неба. Але чи витримає примхлива весняна погода, поки відбудеться прощальний парад? Жінки, що несли кошики з ранковими закупками, сумно зітхаючи, зупинялись. Але зате діти раділи. Розчервонівшись, бігли вони з радісними вигуками біля музикантів та барабанщиків.