За домовленістю з польською владою у Калішу — на місці найбільшого табору інтернованих вояків Армії УНР, було створено Українську Станицю. За станом на 1 жовтня 1924 р. тут мешкало 740 осіб: 352 старшин, 163 козаки, 132 жінки та 93 дитини. Серед старшин було 11 генералів, 10 полковників, 24 підполковники, 44 сотники, 32 поручники, 28 хорунжих, 15 військових урядовців. У Станиці працювали дитячий садок, початкова школа, гімназія ім. Т. Г. Шевченка, Український народний хор, церква Святої Покрови, театр{263}.
Протягом 20—30-х років загальна чисельність мешканців Української Станиці залишалася незмінною, хоч багато хто помирав, але народжувалися діти, до Каліша поверталися ветерани Армії УНР, що виїздили на роботи у різні куточки Польщі. За словами полковника Івана Литвиненка, який був керівником Української Станиці в 1936–1941 рр, на той час у ній мешкало близько 600 ветеранів Армії УНР зі своїми родинами{264}.
Більшість вояків Армії УНР, що залишилися у Польщі, прагнули оселитися на Волині. Корінні волиняни у більшості ще 1921 р. самочинно повернулися по домівках, а вихідцям з інших регіонів України польська влада вкрай неохоче надавала дозвіл мешкати на Волині. 20 жовтня 1923 р. перша група — понад 100 осіб, переважно старшини Армії УНР — на чолі з генерал-хорунжим Євгеном Білецьким виїхала під Рівне до с. Бабин для роботи на місцевій цукроварні{265}. Згодом тут було засновано сільськогосподарську колонію вояків Армії УНР, у якій проживало не менше 200 осіб.
Напередодні Другої світової війни на Волині вже мешкало понад 500 старшин та козаків Армії УНР. Найбільший їх осередок був у Рівному, де щороку 14 жовтня, на день Святої Покрови, у приміщені Українського клубу відбувалися урочисті збори ветеранів. Головував на них генерал Євген Білецький, неодмінними співорганізаторами були давні члени Українського генерального військового комітету: скарбник Армії УНР Степан Письменний, полковник, командир 2-го кінного ім. І. Мазепи полку Олександр Недзвецький та інші визначні старшини{266}.
Ветерани Армії УНР мешкали також у Луцьку, Крем’янці, Сарнах, Цумані, Ковелі й інших населених пунктах Волині. Великі групи старшин та козаків осіли у Варшаві, Кракові, Лодзі, Познані, Любліні, Бресті та в менших містах Польщі.
Значна частина українських старшин та козаків вчилася у польських вищих закладах у Варшаві, Кракові, Лодзі та Познані. Найбільше осіб закінчило краківські заклади — близько 300. Даних по інших навчальних установах не віднайдено{267}.
13 травня 1924 р. у м. Лодзь було засновано Товариство бувших вояків Армії УНР. Згодом такі ж організації виникли по всій Польщі та країнах, де мешкали військові ветерани УНР. За даними дослідника Олександра Колянчука, за станом на 1 жовтня 1927 р. на обліку цього товариства перебували:
а) у Польщі — 1200 старшин, 5100 козаків;
б) у Франції — 480 старшин, 750 козаків;
в) у Чехословаччині — 340 старшин, 150 козаків;
г) у Румунії — 126 старшин, 650 козаків;
д) у Болгарії — 90 старшин, 400 козаків;
є) у Югославії — 20 старшин, 60 козаків{268}.
Однак ці дані завищені та не відповідають реальному стану речей. Інші джерела подають більш точну інформацію. Так:
а) За даними архіву Товариства бувших вояків Армії УНР у Франції за станом, на 1.03.1928 у його складі була 201 особа, а всього до 1937 р. членами товариства встигли побувати 386 вояків (включаючи 138, які на той час з різних причин залишили організацію). За станом на 1931–1932 рр. найбільші відділення товариства були у Парижі (46 членів), Крезо (30), Ліоні (21), Алгранжі (21) та інших містах{269}. Окрім того, у країні мешкало близько 60 членів Товариства Запорожців на чолі з полковником Іваном Дубовим, які не входили до Товариства бувших вояків Армії УНР.
б) Дані голови Товариства бувших вояків Армії УНР у Чехословаччині підполковника Василя Проходи свідчать, що чисельність цієї організації за станом на 6.11.1926 дорівнювала 170 особам (включаючи 46 членів, які мешкали у Болгарії та Франції). За станом на 1.05.1928 у Товаристві нараховувалось 429 членів, включаючи:
— Товариство бувших вояків Армії УНР у Подєбрадах — 116,
— Товариство бувших вояків Армії УНР у Празі — 28,
— Громада старшин 6-ї Січової дивізії — 33,
— Товариство Запорожців у Подєбрадах — 33,
— Товариство ім. Гетьмана Пилипа Орлика у Празі — 23,
— Українська громада ім. М. Драгоманова в Болгарії — 102{270}.
в) Полковник Гнат Порохівський, голова Товариства бувших вояків Армії УНР у Румунії стверджує у своїй праці, що за станом на 1930 р. у цій країні мешкав 141 старшина-емігрант та 16 українських старшин, які прийняли румунське громадянство. Про козаків він не згадує нічого, напевно, вони здебільшого не належали до Товариства {271}.
г) Нарешті, сам Олександр Колянчук наводить у своїй роботі дані, за якими за станом на 1 серпня 1927 р. на території Польщі мешкало 1130 старшин, у тому числі:
— 569 старшин піхоти (з них 94 — полковники та підполковники);
— 269 старшин кінноти (з них 36 полковників та підполковників);
— 170 старшин артилерії (з них 32 — полковники та підполковники);
— 76 старшин технічних військ;
— 46 військових урядовців{272}.
Таким чином ми отримуємо:
а) у Франції — 386 членів Товариства + близько 60 членів Товариства Запорожців;
б) у Чехословаччині — 327 членів Товариства;
в) у Болгарії — 102 члени Товариства;
г) у Польщі — 1130 старшин — членів Товариства.
Разом — 2005 членів Товариства бувших вояків Армії УНР, майже всі — старшини.
У 1927 р. під патронатом польського уряду було наново сформовано Генеральний штаб УНР, який спочатку очолював генерал Віктор Кущ, а потім генерал Павло Шандрук. Протягом 1927–1928 рр. до польської армії на службу на контрактній основі було прийнято 34 старшини Армії УНР (згодом їх чисельність зросла до 38 осіб).
Державний центр Української Народної Республіки в екзилі (на еміграції), який після вбивства Симона Петлюри очолив Андрій Левицький, намагався триматись суто пропольської орієнтації. Однак серед української військової еміграції була чисельна група старшин, які вважали поляків такими самими окупантами, як і більшовики. Найрадикальніші її представники у 1921 р. увійшли до створеної Євгеном Коновальцем Української Військової Організації, на базі якої 1929 р. постала Організація Українських Націоналістів. Серед керівників ОУН були колишні начальник штабу Дієвої армії УНР полковник Андрій Мельник, начальник оперативного відділу генерал-хорунжий Микола Капустянський, командир 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії Роман Сушко та деякі інші.
Ще одне об’єднання старшин, які не погоджувалися з позицією Державного центру УНР на тлі польського та інших наріжних питань, утворилося навколо часописів «Немезіда» та «Український ветеран». До цієї групи належали генерал Андрій Вовк, брати Варфоломій та Сергій Євтимовичі, підполковник Сергій Сидоренко, сотник Борис Монкевич та інші{273}.
Чисельна колонія колишніх старшин УНР, переважно випускників Української господарської академії та Українського педагогічного інституту, мешкала на Закарпатті. У березні 1939 р. більшість із них взяла участь у створенні збройних сил Карпатської України та боях з мадярськими військами 14–17 березня 1939 р. Очолював Національну Оборону Карпатської України підполковник Армії УНР Сергій Єфремів. Серед командирів Національної Оборони були старшини Армії УНР — сотники Дорошенко, Яворський, Михайлів, поручники Петрик, Капля, Борис Єфремів та ін.{274}
