12 юнаків школи на чолі з викладачем артилерійської справи Костем Смовським були відряджені на ст. Дарниця для пошуку гармат і згодом взяли участь у створенні та бойовій діяльності Гайдамацького артилерійського дивізіону Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради{300}.
Навчальний корпус Київської духовної академії, де у грудні 1917 — січні 1918 року розміщувалася 2-га Українська військова школа (нині — один з корпусів Національного університету “Києво-Могилянська академія"), листівка початку XX століття
У складі Гайдамацького коша Слобідської України Курінь Чорних Гайдамаків протистояв радянським військам під Яготином та Києвом (у районі Микільської Слобідки). Потому юнаки 2-ї школи відіграли одну з головних ролей у штурмі повсталого заводу «Арсенал» і в боях на Печерську з загонами Муравйова. Після залишення українськими військами Києва Курінь Чорних Гайдамаків воював із червоною гвардією та збільшовиченими військами під Житомиром і Бердичевом. 1 березня 1918 р. юнаки 2-ї школи разом із червоними гайдамаками одними з перших вступили до звільненого Києва.
Випускне фото 1-ї сотні 1-го випуску 2-ї Української військової школи, грудень 1917 року (фото з приватної колекції)
Доля юнаків 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл
Після повернення до столиці України представники молодшого курсу 1-ї школи та делегація юнаків 2-ї школи були на прийомі у військового міністра Олександра Жуковського — просили можливості закінчення навчання. Але Жуковський відповів відмовою: «Мені нема часу тепер про вас думати… у мене за плечима німці!…»{301}.
Щоправда, старшому курсу 1-ї Української військової школи військовий міністр дозволив навчатися в Інструкторській школі старшин: по її закінченні юнаки дістали звання хорунжих та у більшості були зараховані до різних полків Окремої Запорізької дивізії. Туди ж однорічниками (тобто військовиками з правом вислуги у перше старшинське звання протягом року) було прийнято частину юнаків молодших курсів 1-ї та 2-ї шкіл. Решта ж або пішла на цивільну службу, або вступила до вищих навчальних закладів.
Незважаючи на те, що у 1918 р. порівняно небагато вихованців обох шкіл стали старшинами, пізніше більшість із них брала активну участь у Визвольній війні 1917–1921 р. Серед старшого курсу 1-ї Української військової школи можна згадати старшого портупей-юнака, згодом сотника Армії УНР Якова Рябоконя-Рогозу-Розанова (6.09.1895–1937, народився у м. Цибулів Київської губернії, нині Черкащина). У бою під Крутами він очолив 3-тю сотню своєї школи та без втрат (не рахуючи поранених, яких юнаки самі винесли на руках) вивів її до ешелону, що чекав за ст. Крути. 1918 р. Яків Рябокінь-Рогоза-Розанів закінчив Інструкторську школу старшин, 1919-го служив у 1-му Гуцульскому полку морської піхоти Дієвої армії УНР, а в 1920–1921 рр. — у її 4-й Київській дивізії. Після краху Другого Зимового походу залишився на Радянській Україні та був серед партизанів, у 1923 р. повернувся до Армії УНР, інтернованій у Польщі{302}.
Ще один колишній юнак старшого курсу 1-ї Української військової школи Іван Грушецький (2.09.1895-08.1940) у 1919–1920 рр. був курсовим старшиною Житомирської військової та Спільної юнацької шкіл Армії УНР. По закінченні Визвольної війни він прийняв сан і був священиком на Волині. 21 вересня 1939 р., коли Волинь було окуповано Червоною армією, Івана Грушецького заарештували радянські каральні органи. У серпні 1940 р. він помер у в’язниці, не дочекавшись вироку{303}. Зауважмо, що 1922 р. у 2-му випуску Спільної юнацької школи був інший хорунжий на ім’я Іван Грушецький.
Ще двох колишніх юнаків, які на початку 1918 р. навчались на старшому курсі 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, називає у своїх спогадах Борис Антоненко-Давидович. Це хорунжі Богорода та Заремба, з якими літератор у 1918 р. служив в одній сотні у 2-му Запорізькому полку{304}. Доля хорунжого Богороди губиться у вирі подій кінця 1919 — початку 1920 р. Олександр Заремба служив у 1-й Запорізькій дивізії Армії УНР аж до ліквідації таборів інтернованих у Польщі в 1924 р., останнє його звання — сотник. Згодом Заремба за амністією повернувся на батьківщину до Житомира, і там був знищений радянськими каральними органами.
Молодший курс 1-ї Української військової школи дав Армії УНР великий відсоток старшин і завзятих вояків. Проте більшість юнаків 2-ї школи вже навесні 1918 р. відмовилася від військової кар’єри. Значна їх частина потому залишилася у Радянській Україні. До речі, за твердженням першої дружини відомого українського радянського режисера та кінодраматурга Олександра Довженка, наприкінці 1917 — на початку 1918 р. він також був юнаком 2-ї Української військової школи та вояком Куреня Чорних Гайдамаків{305}.
Військовий шлях молодшого курсу 1-ї Української військової школи та поодиноких юнаків 2-ї Української військової школи склався по-різному. Вже у 1919 р. значна частина колишніх юнаків обіймала старшинські посади у Дієвій армії УНР, хоч офіційно звання хорунжих їм було надано тільки після особистого втручання у цю справу Головного Отамана С. Петлюри.
Сучасний вигляд навчального корпусу Київської духовної академії. Нині — гуманітарний корпус Києво-Могилянської академії
7 березня 1921 р. Симон Петлюра звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з таким листом:
«До мого відома дійшло, що в складі Української армй перебувають бувші юнаки 1-ї та 2-ї українських військових шкіл (хорунжих), що першими вступили в 1917 р. до українських старшинських або українізувавши існувавші тоді російські юнацькі школи (як от бувшу Константинівську), або повівши боротьбу за створення власних юнацьких шкіл, незалежно од існувавших тоді російських. Треба було мати велику мужність і готовність йти на жертву, щоби засвідчити свою відданість Батьківщині в боротьбі за незалежну Україну.
Юнаки згаданих шкіл виявили в цій справі великий активний патріотизм, ставши до лав рідного війська вже не покидали його. Не один з них кров’ю засвідчив честь українського вояки, а в боях під Крутами, на ст. Гребінка та в Києві, за захоплення арсеналу вписав славну сторінку в історію боротьби за нашу державність. Не покидали юнаки і далі рядів нашої армії, залишаючись по цей день в ній. Мною зауважено, що хоч багато з цих бувших юнаків перебуває на старшинських посадах і то не один рік, а більше, але з формального боку це становище їх не усталено, і вони, як раніш, так і на цей день не мають ще належних старшинських рангів.
Вважаючи таке становище не одповідним, пропоную Вам, з одержанням цього, на протязі трьох тижднів представити мені реєстр бувших юнаків 1-ї і 2-ї українських юнацьких шкіл (себто був. Константинів-ської і Збірної Української), перебуваючих в Армії УНР для надання їм першої старшинської ранги»{306}.
Наслідком звернення С. Петлюри було видання наказу Військам УНР Ч. 72 від 10 серпня 1921 р., яким усі колишні юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, що на той час служили в Армії УНР, отримували старшинські звання:
«За великий активний патріотизм, хоробрість, неустанну енергію та відданість Батьківщині бувші юнаки 1-х Українських старшинських шкіл 1917 р., що першими стали до лав рідного Бійська на боротьбу за незалежність України, підвищуються в хорунжі:
По піхоті:
1-ї стрілецької Запорізької дивізії — Іщенко Петро, Швидун Митрофан;
2-ї стрілецької Запорізької бригади — Могила Семен, Михайлик Михайло, Прядько Левко, Франчук Петро;
3-ї стрілецької Запорізької бригади — Савченко Кузьма;
2-ї стрілецької Волинської дивізії — Недатковський Володимир, Бомбела Микола;
3-ї стрілецької Залізної дивізії — Бродовський Віктор;
5-ї стрілецької Херсонської дивізії — Липкан Василь;
Охорони Головного Отамана — Кривопуск Микола, Мартинюк Гнат;
1-ї Кулеметної дивізії — Федорченко Трохим;
По кінноті:
2-го кінного Запорізького полку — Митрусь Іван;
Кінного полку Чорних Запорожців — Бензик Михайло, Коваленко Василь;
По артилерії:
1-ї гарматної Запорізької бригади — Кірічок Микола.
Всі зі старшинством з 1 листопада 1917 року з зарахуванням на дійсну Українську військову службу.
Головний Отаман Симон Петлюра Т. в. о. Військового міністра і командувача армією ген. — хор. Павленко»{307}.
