3-й випуск школи відбувся 5 жовтня 1918 р. і складався з 621 старшини. Його приймав лише військовий міністр генеральний бунчужний Олександр Рагоза, без гетьмана П. П. Скоропадського{156}. Із числа цих випускників направлено:
— до піших частин — 440 старшин,
— до кінних — 55 старшин,
— до кулеметних — 54 старшини,
— до інженерних — 20 старшин,
— до гарматних частин — 52 старшини.
До кожного з 8-ми наявних корпусів було призначено від 77 до 79 старшин 3-го випуску{157}.
Національна маніфестація у Камянці-Подільському на честь Української Народної Республіки, серпень 1920 року (фото з приватної колекції)
На початку жовтня 1918 р. відбувся набір на 4-й, останній, курс Інструкторської школи старшин. Однак через потужні народні заворушення, які вже у жовтні почалися в Українській Державі, навчання у школі було обмежено — більший час старшини перебували в караулах по місту. Із початком Протигетьманського повстання Інструкторська школа рушила на фронт у Голосіївський ліс під Києвом проти армії Директорії. Спочатку вона протистояла у нетривалому бою 2-му полку Січових Стрільців, а потім встановила неофіційний нейтралітет — вартові загони січовиків і старшин оминали один одного, не вступаючи у бій.
29 листопада 1918 р. вийшов наказ про реорганізацію Інструкторської школи старшин. Отже, по випуску останнього, 4-го курсу старшин-інструкторів, цей військово-навчальний заклад мав перетворитися на 2-гу Київську спільну юнацьку школу з підготовки старшин. Щоправда, цей наказ було реалізовано значно пізніше. 14 грудня 1918 р. о 15-й годині дня школа знялася з позицій і повернулася до свого приміщення, а генерал Максимів добровільно усунувся від виконання обов’язків її начальника. На його місце тимчасово було обрано полковника Всеволода Петрова. О 18-й годині всі слухачі школи на пропозицію нового керівника заявили про перехід до складу армії Української Народної Республіки{158}.
По зайнятті Києва військами Директорії полковника В. Петрова було затверджено начальником фактично неіснуючої 2-ї Київської спільної юнацької школи, а згодом переведено на посаду начальника також тоді неіснуючої Житомирської юнацької школи. Одночасно начальником Інструкторської школи старшин було призначено значкового Варфоломія Євтимовича. З січня 1919 р. Головним управлінням військово-навчальних закладів Дієвої армії УНР було підтверджено наказ від 29.11.1918 про перетворення Інструкторської школи на 2-гу Київську, а ще за кілька днів його відмінено. В. Євтимовича було відкликано у розпорядження Головного управління військово-навчальних закладів, а начальником Інструкторської школи старшин призначено військового старшину Кліопу{159}.
У складі Дієвої армії УНР школа тривалий час не вважалася повноправною її частиною. Керівництво Директорії було вороже налаштоване до колишніх російських офіцерів, зокрема тих, що брали участь у боротьбі проти неї (докладніше про це — у подальших розділах). Через ці обставини 4-й курс школи надовго затримався в її стінах: старшин не розподіляли по частинах, а як окремій військовій структурі школі не довіряли, тому на більшовицький фронт не відправляли. Виконувачем обов’язків начальника школи тривалий час був підполковник Самисін, командиром пішого куреня — підполковник Василь Романовський.
31 січня 1919 р. Інструкторська школа, маючи у своєму складі 250 старшин — викладачів та слухачів, а також 4 козаків, відбула до Кам’янця-Подільського{160}, де продовжила свою роботу. 20 березня, у зв’язку з наближенням більшовиків, школа у складі понад 200 вояків була відправлена на фронт у район Проскурова{161}. На позиціях під Проскуровом та Меджибожем вона перебувала до початку квітня 1919 р. Потому, через небезпеку зайняття Кам’янця, Інструкторську школу було перекинуто до Луцька. Тут 16 травня 1919 р. Її у повному складі взято в полон поляками — разом із рештками інших військово-навчальних закладів і апаратом Головної Шкільної управи Військового міністерства УНР.
Часи правління гетьмана П. П. Скоропадського
У своїх спогадах гетьман Павло Петрович Скоропадський багато місця приділяє критиці Центральної Ради в цілому та діям її військового міністра Олександра Жуковського зокрема. Однак, об’єктивно порівнюючи діяльність Жуковського та Скоропадського у військовій галузі, отримуємо результат не на користь останнього. Отже, Жуковський створив весь військовий апарат — Військове міністерство, Генеральний штаб, Головний штаб, усі галузеві управління, а також кадри 8 корпусів та 5 кінних дивізій. Керівниками штабів, управлінь і з’єднань було призначено генералів та полковників, які у більшості хоч і не володіли українською мовою, проте співчували українському рухові. Звісно, Жуковський заповнив далеко не всі вищі вакансії — кадрами деяких дивізій продовжували керувати полковники чи підполковники, полками — капітани і навіть один підпоручик. Однак це був елемент надійний і відданий справі.
Значну увагу Жуковський приділив національному самовизначенню та професіоналізму призначуваних осіб, а тому для підготовки та перепідготовки молодих старшин і кадрових підстаршин створив у Києві Інструкторську школу старшин та Інструкторську школу підстаршин (щоправда, про цю останню майже не збереглося достовірних даних).
Скоропадський у кадровому питанні пішов зворотним шляхом. Цілком нехтуючи справою підготовки молодих старшин, він почав зараховувати до армії всіх охочих генералів, полковників та підполковників. Причому останні набиралися згідно зі штатами старої російської армії: по З генерали на дивізію, по 2 полковники та 3–4 підполковники (відповідно до введених Скоропадським рангів — військових старшин) на поліс.
Гетьман не тільки не сприяв молодим старшинам, а ще і масово звільняв їх з армії. Так, за його розпорядженням у середині липня 1918 р. Військова Офіція (Військове міністерство) видало наказ Ч. 327 про звільнення з Української армії всіх старшин військового часу, тобто тих, які протягом Першої світової війни закінчили прискорені курси шкіл прапорщиків та військових училищ. Виняток робився лише для випускників Інструкторської школи старшин і тих військовиків, за яких буде подано особливі клопотання від Головної Шкільної Управи чи командирів корпусів{162}.
Командири, призначені на посади ще за часів Жуковського, захищали і обстоювали своїх молодих підлеглих, а нові генерали та полковники звільняли всіх в одну мить. Приміром, новопризначений начальник відділу зв’язку Генерального штабу військовий старшина Полуектов перше, що зробив на новій посаді, — домігся звільнення з відділу всіх підлеглих — старшин військового часу, замість яких набрав російську офіцерську молодь — переважно колишніх офіцерів імператорської гвардії. Проте в оперативному відділі його начальник полковник Мешковський обстояв своїх молодших старшин, у тому числі й обер-старшину для доручень Євгена Маланюка.
Втім, згаданий полковник Євген Мешковський був єдиним, хто намагався хоч якось боротися з масовим напливом різних «фахівців» — генералів та полковників російської армії. У доповіді від 19.07.1918 він яскраво описав складну кадрову ситуацію, яка виникла після приходу до влади П. П. Скоропадського:
«Будування української армії проходило в надзвичайних умовах. В часи загальної розрухи, у діла будування армії стали старшини Ген. Штабу може і не зовсім опитні, але ж таки, які не побоялись загубити своє політичне “я”, які не вижидали менту благопріятного, а чувствовали і розуміли, що діло спасения Родіни требує напряженної праці не зависно від політичних лозунгів. По мірі улаштовання порядку на Україні, естественно, стали з'їзжатись з Росії старшини Ген. Штабу й в скорому времені треба думати звернеться за посадами і та група старшин Ген. Штабу, яка зараз живе в Києві і байкотіруе Укр. Ген. Штаб находячи несвоєвременним іті зараз на службу.
Таким чином являється опасения, що ті штатні посади, які призначені для старшин Ген. Штабу, будуть все время заміщатись прибувающими з боку старшинами Ген. Штабу, а займающі з самого основания української армії посади, не будуть мати ніякого движения на службі»{163}.
