Пятаченко Павло, протоієрей (За Державність, Варшава, 1936, Ч. 6)

(1868—?), протоієрей. Походив з с. Лимани Ізюмського повіту Харківської губернії. Закінчив духовну семінарію, прийняв сан 17.01.1892, з 1903 р. — священик Кубанської пластунської бригади російської армії, під час Першої світової війни обіймав посаду полкового священика 123-го піхотного Козловського полку та благочинного 31-ї піхотної дивізії російської армії. Був нагороджений Золотим наперсним хрестом на Георгіївській стрічці, палицею та всіма орденами до ордена Святого Володимира 3-го ступеня з мечами. У 1918 р. — панотець 55-го (пізніше 42-го) пішого Валкського полку та благочинний 14-ї пішої дивізії Армії Української Держави, з травня 1919 р. — 3-го пішого Подільського полку ДАУНР, з 21.07.1919 — Волинської групи ДАУНР, з кінця 1919 р. — Збірної (згодом 2-ї) Волинської дивізії АУНР. Учасник Першого Зимового походу. Був одружений, мав 4 дітей. Подальша доля невідома^{512}.

(1887 — травень 1971), священик. У 1918 — навесні 1919 р. був панотцем 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії ДАУНР, згодом — штабів Правобережного та Холмського фронтів ДАУНР, влітку 1919 р. — при штабі ДАУНР, із серпня 1919 р. — Київської групи ДАУНР. Восени 1919 р. захворів на тиф та залишився у Вінниці в одній із лікарень. По одужанні виїхав на Волинь, де став священиком у с. Митиці. Залишився на території Радянської України. Один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, керівник українських парафій на Волині та Поділлі. Навесні 1921 р. заарештований ЧК, невдовзі звільнений. У 1922 р. брав участь у Всеукраїнському соборі православної церкви у Києві, під час якого висвячений на єпископа УАПЦ. Був єпископом у Вінниці. У лютому 1924 р. на пропозицію митрополита УАПЦ Литовського виїхав до США, де став архієпископом, а згодом митрополитом УАПЦ. Мешкав у м. Філадельфія (США), похований на цвинтарі Баунд-Брук, США^{513}.

Посвячені ікони Святої Покрови 2-го кінного полку ім. І. Мазепи, 1922 рік. Посередині — протопресвітер Армії УНР Павло Пащевський, навколо нього — інші українські військові священики (фото з приватної колекції)

Влітку 1920 р. в Армії Української Народної Республіки почався процес перевірки серед особового складу офіцерських звань зі старої російської чи австро-угорської армій, а також надання відповідних українських старшинських рангів. При цьому кожний старшина окремим наказом офіційно зараховувався на дійсну українську військову службу. Загалом до липня 1923 р. було зараховано та підвищено до наступних рангів понад 2000 старшин Армії УНР. Переважна більшість активного українського військового елементу дістала старшинські звання. Але не всі з тих старшин, що служили в Армії УНР, були зараховані на українську військову службу. До списків української старшини не потрапили:

а) командири Армії УНР, які загинули протягом 1917–1920 рр. (передбачалося, що згодом вони будуть зараховані окремими наказами — посмертно);

б) деякі вищі командири (генерал-хорунжі та полковники, наприклад — Петро Дяченко, Олександр Недзвецький, та ін.), які зараховувалися до складу Армії УНР окремими (персональними) наказами;

в) колишні офіцери російської армії (переважно зі складу білогвардійських або Червоної армій), які різними, часто випадковими шляхами потрапили до Армії УНР влітку-восени 1920 р. й потому, вийшовши на інтернування, одразу облишили її;

г) українські старшини, які протягом кінця 1920–1922 рр. (але ще до моменту свого зарахування на дійсну військову службу) фактично дезертирували з Армії УНР: повернулись на батьківщину, брали участь у партизанських рейдах або вступили на навчання до вузів Чехословаччини і Польщі;

д) випускники 3-го та 4-го випусків Спільної військової школи, яким надавалися старшинські ранги протягом серпня 1923 — червня 1924 рр.

За наказом Головного отамана Симона Петлюри, з 30 червня 1924 р. припинялися будь-які подальші підвищення у старшинських рангах «аж до часу розпочаття Українською Армією і Фльотою воєнних дій на УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ».

Таким чином старшини, зараховані на дійсну військову службу протягом 1920–1923 рр., ставали основою української військової та цивільної еміграції.

До початку 1930 років наказ Симона Петлюри виконувався майже непорушно. Але потому до лав української еміграції, зокрема — і військової, почали приходити нові люди. Деякі з них належали до числа старшин, які з різних обставин облишили Армію УНР ще до моменту зарахування на дійсну військову службу. Серед них також була певна кількість колишніх офіцерів-українців різних білогвардійських формувань. Зважаючи на те, що чисельність української військової еміграції у той час сильно скоротилася, військове міністерство УНР в екзилі прийняло рішення не перевіряти таких осіб і майже беззастережно приймати їх до своїх лав організацій. З одного боку, це рішення значно спрощувало легалізацію серед української еміграції дійсних ветеранів Визвольної війни 1917–1921 рр., не зарахованих на дійсну військову службу. З другого боку, в українських емігрантських організаціях (особливо Канади та США, де у той час ще було мало ветеранів Армії УНР), почали з'являтися самозванці, радянські агенти з підробленими біографіями, або особи, які значно перебільшували свої військові ранги (наприклад, хорунжі називали себе сотниками, а сотники — полковниками тощо). Деякі оголошували себе полковниками Армії УНР та, користуючись із необізнаності місцевої української громади, могли роками паразитувати на ній.

Ще більш гостро постало питання про ранги у 1940–1970 роки, коли одна частина ветеранів Армії УНР майже безупинно «дарувала» собі наступні звання, а інша бойкотувала цей процес.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління в Україні збереглася чернетка журналу зарахування старшин Армії УНР на дійсну українську військову службу протягом 1920–1923 рр. (Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 94). У журналі було зазначено прізвище, ім'я, рід зброї, військове звання, з яким особа вступала до Армії УНР, дати подань до наступних військових звань і номери наказів з датами надання цих звань. Часто також зазначалося Т. зв. старшинство у тому або іншому званні. Прізвища старшин у журналі розміщуються за розділами: всі на літеру «А», «Б» і т. д. Але у середині самих розділів прізвища складені не за абеткою.

Хоч чернетка журналу і є цілісним окремим документом, певна частина інформації стосовно дат надання звань, номерів наказів і старшинства подана в ньому неповно. Крім того, ця інформація мала суто службовий характер і для сучасного дослідника не є важливою. Тому в списку ми залишили тільки важливі дані: прізвища, імена, військові звання, з якими особи вступили до Армії УНР, та українські старшинські ранги за станом на 1923 р.

Слід зауважити також, що, на відміну від російської армії, де офіцери та військові урядовці носили не тільки різні звання, а ще й були, фактично, різними кастами, в Армії УНР це явище було зліквідовано. Усі українські військові мали однакові звання, але до рангів осіб, що виконували урядові функції, додавався термін «адміністративний» (скорочено — «адм.»). Формально всі адміністративні старшини належали до допоміжного корпусу старшин (в оригіналах 1920-х років він звався «вспоміжний корпус старшин», а скорочено — «в.к.с.»).