Зміна чисельності Армії УНР протягом другої половини 1920 р. відбувалася таким чином^{248}:

Протягом літа-осені 1920 р. Українська армія прикривала крайній правий фланг спільного польсько-українського фронту: в червні — на ділянці р. Дністер — Вапнярка, у липні — Могилів-Подільський — Бар, у серпні-вересні — на рубежі Дністра, у жовтні — на початку листопада — Могилів-Подільський — Летичів.

Старшини Армії УНР в еміграції у Німеччині, посередині — генерал Михайло Омелянович-Павленко, Мюнхен, 15.01.1949 (фото з приватної колекції)

6-та Січова дивізія тривалий час діяла окремо. На початку травня у складі польських військ вона 8 травня 1920 р. вступила до Києва. Через місяць дивізія разом із поляками під тиском червоних залишила Київ і взяла участь у боях на Волині, зокрема — в героїчній обороні Замостя від 1-ї Кінної армії Будьонного 20–31 серпня 1920 р. Після розгрому кінноти Будьонного дивізія була передана у розпорядження Дієвої армії УНР і 7 вересня з’єдналася з нею.

На початку жовтня 1920 р. поляки почали переговори з більшовиками про укладення мирної угоди. У зв’язку з цим 18 жовтня по всьому фронту було оголошено перемир’я — до ночі з 10 на 11 листопада 1920 р. У Ризі розпочалися польсько-радянські мирні переговори, на які було відправлено й українських представників. Радянська сторона проігнорувала наявність делегації УНР і попередньо домовилася про мир тільки з Польщею. У зв’язку з цим, 11 листопада 1920 р. Дієва армія УНР залишалася наодинці з усією Червоною армією.

Михайло Омелянович-Павленко та генералітет Армії УНР збиралися випередити радянські війська й атакувати першими, щоб заволодіти стратегічною ініціативою і спробувати пробитися убік Києва. Але Симон Петлюра, зв’язаний таємними домовленостями з Йосипом Пілсудським, заборонив наступати. Отже, армія мусила чекати 11 листопада та атаки радянських військ.

Перший наступ червоних було здійснено кількома кінними групами: проти 2-ї Волинської, 4-ї Київської та 6-ї Січової дивізій. У запеклому нічному бою українські частини зазнали великих втрат, особливо — 6-та, багато вояків якої потрапили в полон до 60-ї радянської стрілецької дивізії^{249}.

Під тиском червоних військ Армія УНР мусила відступати убік польського кордону, що на той час проходив по р. Збруч. 21 листопада, після запеклих боїв, Українська армія була інтернована на польській території. 2-га Кулеметна бригада 1-ї Кулеметної дивізії (створена незадовго перед тим із запасових військ) перейшла Дністер та інтернувалася в Румунії. Загалом до цієї країни потрапило 75 старшин, 800 козаків, 120 коней, 4 гармати^{250}.

Доля старшин і козаків, що опинилися в більшовицькому полоні, склалася трагічно. Зі слів стрільця 2-ї сотні 50-го куріня 6-ї Січової дивізії Івана Клячковського, полоненого 11 листопада 1920 р., усіх таких, як він, спочатку етапували до Харкова, а потім мали вивезти на Кольський півострів та на Соловецькі острови у Білому морі, де на той час розташовувалися два табори для військовополонених різних білогвардійських армій. Усіх їх протягом лютого-березня 1921 р. було розстріляно місцевою ЧК^{251}. Іван Клячковський 27 січня 1921 р., по виїзді з Харкова, утік і незабаром перетнув радянсько-польський кордон, а потому з’явився у розпорядження командування Армією УНР^{252}.

На території Польщі українські війська були інтерновані у кількох таборах, а саме: Каліці, Олександрів-Куявський, Вадовиці та Ланцут. Разом із Армією УНР до Польщі пішла і певна кількість цивільних осіб: державних службовців, членів родин тощо. Так, за польськими даними від 26 грудня 1920 р., усього було інтерновано 3266 старшин, 11 229 підстаршин і козаків, 984 держслужбовці та цивільні особи^{253}.

Ненайкращі умови життя і зимова погода з мокрим снігом призвели до хвороб в армії. Ось статистика Головної військово-санітарної управи, за перші чотири місяці інтернування:

Усього в армії УНР — 14 260 вояків та урядовців, у тому числі:

у таборі Каліш: 2-га дивізія — 1746 вояків, 3-тя дивізія — 2479 вояків;

у таборі Олександрів (4-та та 6-та дивізії) — 3450 вояків;

у таборі Вадовиці: 1-ша дивізія — 2337 вояків, Окрема кінна дивізія — 1261 вояк;

у таборі Ланцут (5-та Кулеметна дивізія, Юнацька школа, центральні установи тощо) — 2987 вояків.

З них перебуває у шпиталях — 1 198 осіб, у тому числі:

хворих на цингу — 561, хворих на туберкульоз — 400, хворих на венеричні хвороби — 564, інвалідів — 192, померло — 20^{254}.

Опинившись у таборах інтернованих, частина вояків скоро розчарувалась у поляках і вирішила на власний розсуд шукати кращої долі або можливості продовження боротьби. Чимало старшин та козаків — із числа найбільших ворогів радянської влади, дезертували з таборів і попрямували на батьківщину для організації партизанської боротьби (приміром, так вчинила група старшин і козаків 1-ї Запорізької дивізії). У той же час вояки-галичани, вважаючи поляків окупантами своєї батьківщини, втекли до Чехословаччини — у табір інтернованих бійців Української Галицької армії у м. Німецькому Яблонному (зокрема, цим шляхом пішли 6 старшин і 6 козаків панцирного потяга «Запорожець»).

Легкодухі вояки — старшини та козаки переважно з числа колишніх червоноармійців та білогвардійців — з Армії УНР почали переходити, відповідно, до більшовицьких або до білогвардійських таборів інтернованих і військовополонених, що також розташовувалися на території Польщі. Таким чином чисельність Дієвої армії УНР дедалі зменшувалася і за станом на вересень 1921 р. становила^{255}: