У листопаді 1921 р. добровольці з 3-ї Залізної, 4-ї Київської та 6-ї Січової дивізій здійснили останню спробу підняти повстання в Україні проти радянської влади, Армії УНР на чолі з генералом Юрієм Тютюнником. Але Другий Зимовий похід, Т. зв. Листопадовий рейд, закінчився поразкою частин Тютюнника під с. Міньки: близько 250 вояків загинуло, ще 517 потрапило в полон і з числа останніх 359 було розстріляно під м. Базар 22 листопада 1921 р.

Старший лейтенант флоту УНР Святослав Шрамченко, Філадельфія, 1950 роки (фото з приватної колекції)

Після провалу Другого Зимового походу тільки невеличкі групи та поодинокі вояки намагалися продовжувати збройну боротьбу й підпільну діяльність на радянській території. Зокрема, кілька разів на чолі невеличкого загону до Радянської України проривався сотник Гальчевський-Орел, останній раз — у 1925 р. Протягом 1922–1927 рр., а також у пізніші часи в Радянській Україні нелегально перебували колишні начальник розвідчого відділу штабу Армії УНР сотник Олександр Шпилинський, начальник оперативного відділу Генерального штабу УНР полковник Борис Сулковський, співробітник розвідчого відділу сотник Василь Недайкаша та ін.

Уже в 1922 р. збройна боротьба на рідних землях завершилася. Молоді старшини, юнаки та козаки почали тікати з таборів, перетинати польсько-чехословацький кордон і діставатися до Праги та Подєбрадів. Тут українська військова молодь вступала на навчання до Українського педагогічного інституту чи до Української господарської академії, по закінченні яких перекваліфікувалася у педагогів та інженерів і отримала посади у Чехословаччині та Польщі. Щонайменше 350 випускників Української господарської академії були вояками Армії УНР, причому майже 300 з них — старшинами, а один (Олекса Алмазов) — навіть генералом (підраховано за списками випускників, вміщеними у монографії С. Наріжного «Українська еміграція» (Прага, 1942).

Випускники чехословацьких навчальних закладів мали змогу залишитись у Чехословаччині або повернутися до Польщі чи виїхати на роботу до будь-якої іншої країни.

Окрім того, начальник кінноти Української армії Іван Омелянович-Павленко (молодший) домовився з інспекцією польської кавалерії про влаштування на роботу кіннотників УНР при різних польських полках. Отже, українські кіннотники, залишивши табори, у польських кавалерійських полках почали заробляти достатні для життя та харчування гроші. Певна кількість вояків УНР виїхала на сільськогосподарські та лісозаготівельні роботи.

Чисельність Армії УНР, що перебувала на інтернуванні у Польщі, щомісяця зменшувалась. Динаміку цього процесу можна простежити за документами Військового міністерства УНР, де зафіксовано дані за лютий 1922 — січень 1923 р.^{256}:

Чимало українських вояків прагнули повернутися до родичів та близьких. Протягом 1922 р. поодинокі старшини та козаки тікали з таборів і нелегально перетинали радянсько-польський кордон. Інші виїжджали до Варшави, до радянського посольства, з клопотанням про повернення на батьківщину. Зокрема, на початку жовтня 1922 р. на батьківщину виїхав колишній начальних штабу Армії УНР генерал-хорунжий Петро Ліпко^{257}.

При радянському посольстві почали збирати групи українських вояків — утікачів із таборів по 20–30 осіб, яких відправляли додому. Одна з перших таких груп прибула до Києва 23 квітня 1923 р.^{258}

У червні 1923 р. за не до кінця з'ясованих обставин на бік радянської влади перейшов генерал Юрко Тютюнник з найближчим своїм оточенням — підполковниками Йосипом Добротворським, Юрієм Пироговим, Никифором Дишлевим та іншими старшинами^{259}.

Наприкінці жовтня 1923 р. до таборів приїхала радянська репатріаційна комісія, яка почала закликати вояків повернутися на батьківщину. До від’їзду записалося близько 700 осіб, у тому числі: генерал Марко Мазуренко, полковники Порфирій Бучек, Аркадій Рибицький, Євген Решетніков, підполковники Микола Білан, Олександр Ващенко-Захарченко. Вони заповнили анкети і згодом були вивезені до табору поворотців, розташованого під Варшавою. 4 листопада 1923 р. транспорт з усіма поворотцями прибув до Києва. Близько тижня їх протримали на фільтраційному пункті, а потім розпустили по домівках. Після першої партії на батьківщину за амністією виїхала ще досить велика кількість вояків Армії УНР. За радянськими даними, за станом на 15 листопада 1923 р. додому повернулося близько 3 тис. вояків Армії УНР, 20–25 % від їх кількості становили старшини. Радянські дипломати зазначали, що старшини, які виїхали на батьківщину, — «діти селян, міщан, учителів»^{260}.

Звичайно, радянська влада не забула про тих, хто протистояв їй зі зброєю в руках у 1917–1921 рр. Майже всі старшини та значна частина козаків-поворотців були репресовані у 1930–1931 рр. за справами ДПУ «Ліквідація білогвардійщини» і «Весна». Окремих було розстріляно, інші дістали різні терміни ув’язнення^{261}. Пізніше, під час масових репресій 1937–1938 рр, було знищено решту колишніх вояків Армії Української Народної Республіки, включно з тими, хто повернувся на батьківщину ще наприкінці 1919 — у 1920 р.

Після відбуття більшості козаків і деякої частини старшин до Радянської України Армія УНР зменшилася приблизно до 4,5–5 тис. вояків і складалася тепер переважно зі старшин та військових урядовців. Надій на продовження організованої збройної боротьби з більшовиками майже не залишалося. Симон Петлюра видав свій останній військовий наказ, яким 30 червня 1924 р. Армія Української Народної Республіки була остаточно розпущена: