Одночасно з військовою реформою на території Малоросії було проведено реорганізацію національної кінноти в Катеринославській та Новоросійській губерніях. Нові полки отримали назву Катеринославської кінноти (на відміну від полків, сформованих із малоросійських козаків, які протягом 1783–1784 р. звалися Малоросійською кіннотою).
У Катеринославській кінноті український елемент становив меншу частину, оскільки вона складалася як із запорожців та їхніх нащадків, так і з представників народів, що осіли на Півдні України у 30-50-ті роки XVIII ст.: сербів, молдаван, валахів, грузинів, болгар, греків, арнаутів, македонців, угорців та ін. Тим же царським указом від 28 червня 1783 р., який передбачав створення 10 легкокінних полків Малоросійської кінноти, було наказано сформувати 8 полків Катеринославської кінноти. А саме:
— Єлисаветградський легкокінний полк — з Єлисаветградського та Херсонського пікінерських полків (перший сформований у 1764 р, другий — у 1776 р, обидва — із запорозьких козаків, що вступили на російську регулярну службу);
— Олександрійський легкокінний полк — з Далматського та Македонського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);
— Костянтиноградський легкокінний полк — з Волоського та Іллірійського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);
— Маріупольський легкокінний полк — з Луганського та Полтавського пікінерських (перший сформований у 1748 р. під назвою Бахмутського козацького полку з бахмутських, торських та мояцьких козаків; другий — у 1776 р. із запорозьких козаків, які після ліквідації Запорозької Січі вступили до російської армії);
— Ольвіопольський легкокінний полк — з Болгарського та Сербського поселених гусарських полків (створені 1776 р.);
— Павлоградський легкокінний полк — з Катеринославського та Дніпровського пікінерських полків (сформовані у 1764 р. на Катеринославщині з запорозьких козаків, що вступили на російську регулярну службу);
— Херсонський легкокінний полк — з Угорського та Молдавського поселених гусарських полків (існували з 1776 р.);
— Полтавський легкокінний полк — з частини Полтавського козацького полку Малоросійського війська, чия територія була поділена між Малоросією та Катеринославською губернією?{35}.
Із числа полків Катеринославської кінноти Костянтиноградський було розформовано у 1790 р., Полтавський та Херсонський — у 1796 р., Ольвіопольський — у 1833 р. Інші полки під назвою 2-го лейб-гусарського Павлоградського, 3-го гусарського Єлисаветградського, 4-го гусарського Маріупольського та 5-го гусарського Олександрійського існували в російській армії аж до 1917 р.
Невдовзі після військової реформи в Україні 1783–1785 рр., внаслідок поділів Речі Посполитої, до складу Російської імперії увійшла Правобережна Україна. Переважна більшість українського населення Правобережжя була закріпачена ще на початку XVIII ст., тож тутешні польські землевласники тепер у будь-який спосіб намагалися втримати свої землі та кріпаків у складі Російської імперії.
Відсутність на Правобережжі української еліти призвела до того, що досить тривалий час цей регіон не давав російській армії жодного офіцера-українця, проте офіцери-поляки з Правобережжя значилися в її лавах ледь не з 1793 р. Пізніше певна (щоправда, досить невелика) кількість мешканців Правобережної України відшукала старі, ще гетьманські грамоти на дарування старшинства чи включення до козацьких реєстрів, які стали підставою для отримання дворянства в Російській імперії. Слід зазначити, що адміністрація не чинила у цьому жодних перешкод.
Лише в армії Миколи І з’явилися перші офіцери-українці — вихідці з Правобережної України, але аж до 1917 р. Волинська, Подільська та Київська губернії давали російському війську армії значно менше українців в офіцерських чинах, ніж інші території України.
Масове поповнення українською молоддю офіцерського корпусу Російської імперії
Ще за часів Петра І, 16 січня 1721 р., набрав чинності імператорський указ, що дозволяв особам будь-якого походження (навіть із кріпаків), які отримали перший офіцерський чин — прапорщика, автоматично переводитись до дворянського стану разом з дружиною та дітьми. Причому отримати перше офіцерське звання не було аж надто важко: кожний солдат навіть у мирний час міг дослужитися до чину унтер-офіцера (підофіцера), а в період війни за бойові заслуги одержати звання прапорщика.
Петро І також увів обов’язкову військову повинність для всіх дворян імперії: молоді чоловіки, незалежно від їх статку, були зобов’язані служити або на цивільній, або на військовій державній службі. Цікаво, що дворяни мусили служити стільки ж, скільки й прості солдати — довічно (тобто до кінця своїх днів або до поранення чи старості). До того ж, відповідно до імператорського указу від 1714 р., дворянам заборонялося надавати перший офіцерський чин, якщо вони не почали службу в армії солдатами{36}.
Така система змінилася 1762 р., коли царський уряд видав указ про вольності дворянства, дозволивши йому не відбувати державну, зокрема військову, службу. Проте, як зазначає історик російського офіцерства С. Волков
«…переваги служилих дворян, у першу чергу офіцерів, перед неслужилими були посилені, виявлялися навіть у дрібницях. Приміром, за маніфестом Катерини II від 1775 року дворянам, що не мали обер-офіцерського чину, дозволялося їздити містом не інакше як верхи або в одноколці на одному коні (на парі мали право їздити тільки офіцери). Досить важливим було обмеження неслужилих дворян у правах з виборів дворянських станових установ у губерніях. Під час виборів повітових і губернських предводителів дворянства, капітан-ісправників, повітових суддів та заседателів і деяких чинів губернського управління (що проводилися раз на три роки) дворяни, які навіть не мали великого маєтку, чи зовсім не служилі, чи ті, які не вислужилися навіть до обер-офіцерського чину, позбавлялися права голосу, як і дворяни, що зовсім не мали маєтків (їм дозволялось тільки бути присутніми на виборах)»{37}.
Світлійший князь Олександр Андрійович Безбородько (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1908, Т. 1)
Інакше кажучи, шлях до державних посад лежав або через службу в армії, або через багатство. Проте великим статком та маєтностями володіла дуже обмежена кількість дворян, і під час виборів на ту чи іншу посаду їх завжди міг обійти небагатий, але відзначений низкою нагород офіцер.
Генерал-поручик Ілля Андрійович Безбородько (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1908, Т. 1)
Однак отримати перший офіцерський чин було справою нелегкою. Аж до часів Олександра II існувало два шляхи до офіцерства. Перший — вступити в армію рядовим, дослужитися до звання унтер-офіцера, а потім, залежно від відмінностей по службі, — й офіцера. (Після смерті Петра І дворянську молодь зараховували до армії одразу унтер-офіцерами). Причому будь-який дворянин зобов’язувався бути унтер-офіцером не менше 3 років. Звичайні солдати-кріпаки, забрані в армію як рекрути, якщо не могли відзначитися у війнах, мусили ходити в солдатах не менше 4 років, в унтер-офіцерах — 12 років і лише тоді мали право претендувати на перший офіцерський чин. Історії відомо багато випадків, коли звичайні солдати й унтер-офіцери вислужувалися до офіцерів й автоматично переходили у дворянство. Однією з головних вимог до кандидатів на офіцерський чин із числа звичайних вояків було вміння писати та рахувати, досконале знання статутів і навички у їх застосуванні{38}.
