Скасування військово-полкового устрою в Малоросії викликало певні труднощі, адже переписувати козаків до намісництв було недоцільним. Тим паче, щоб отримати права однодворців, козаки мали відслужити в російській армії 15 років. Переведення козацьких родин до стану однодворців відбувалося за умови, коли хоча б один її представник — батько чи хтось із синів — ішов на військову службу. Права надавалися всій родині.
Царським указом від 28 червня 1783 р. з козаків 10 Малоросійських полків створювалося 10 легкокінних полків, у складі б ескадронів кожний (по 138 вершників в ескадроні). До них вливалися й рештки 3 Охочекомонних полків — колишньої гетьманської гвардії. 6 лютого 1784 р. легкокінні полки було перейменовано на карабінерні. Козаки у їх лавах мусили відбути на військовій службі 15 років, а залишаючись ще на 5 років, нагороджувалися додатковим чином. Останнє виявилося надзвичайно привабливим для козацтва. Дослужитися протягом 20 років до чину вахмістра (найвищий підофіцерський чин) для письменної та вправної людини не становило проблеми. Проте у відставку ці військові виходили вже з першим офіцерським ЧИНОМ — прапорщика, а разом з цим отримували і спадкове дворянство{29}.
Слід зауважити, що жодний з українських істориків не досліджував питання реорганізації Малоросійських козацьких полків у легкокінні, а потім карабінерні. Звертаючись до цієї теми, автори часом припускаються багатьох помилок, зокрема стверджують (без посилань на факти чи джерела), що 15-літня солдатчина була важким тягарем для малоросійського козацтва.
Дослідник початку минулого століття О. Г. Мартинов ретельно ознайомився з державними актами та документами полкових канцелярій того часу, і в історії 12-го драгунського Стародубівського полку (колишнього Стародубського козацького), змальовує зовсім іншу картину умов служби козаків. По-перше, автор доводить, що реорганізація полків тривала аж до середини 1785 р., причому весь цей час козаки залишалися по домівках. Зібравшись нарешті у полки, вони поводилися зовсім не як безправні солдати:
«Ескадронний командир оселявся або у заможньому маєтку, або у будинку якого-небудь дворянина-поміщика, а солдат розміщав у селян, де вони і мешкали, як дрібнопомістні дворяни, не зобов’язані ніяким зборам, ніякою службою, за винятком тих випадків, коли їм доводилось утримувати караули біля помешкання командира полку або генерала»{30}.
По-друге, у сформованих легкокінних полках широко розцвіла корупція: за негласною домовленістю полковники та ескадронні командири привласнювали всі кошти, які виділялися для утримання та харчування підлеглих. За це солдатам дозволялося всіляко знущатися з тих селян, у будинках яких вони розміщувались: примушувати їх годувати себе, прибирати, прати тощо. Між офіцерами (частина яких була колишньою козацькою старшиною) та козаками встановилося настільки тісне порозуміння, що, за висловом Мартинова «рука руку мила»{31}.
Офіцерський склад карабінерних полків був наполовину українським, наполовину російським, хоча під час формування полків планувався, як український. Річ у тім, що старшина украй неохоче вступала до карабінерів, адже й без того автоматично отримувала дворянство, та й у її середовищі виявилося мало людей, фізично готових до військової служби. Саме тому карабінерні полки довелося поповнювати офіцерами зі сторони, здебільшого росіянами (серед офіцерів-українців, які у час скасування полкового устрою служили у російській армії, так само знайшлося небагато охочих вступити до карабінерів). У зв’язку з катастрофічною нестачею офіцерського складу царський уряд дозволив приймати офіцерами навіть малоросійських урядовців (канцеляристів, суддів тощо), але це не допомогло справі.
Принцип переформування Малоросійських козацьких полків у легкокінні, а потім карабінерні досі залишається недослідженим. Козацькі полки перед реформою мали такі назви: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Миргородський, Лубенський та Гадяцький. Згідно з указом від 28 червня 1783 р. було сформовано 10 легкокінних полків з назвами: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Переяславський, Лубенський, а також — Глухівський, Сіверський, Софійський та… Тверський.
Таким чином, питання, в які саме легко-кінні полки потрапили козаки тієї чи іншої малоросійської частини, залишається відкритим. Якщо проаналізувати біографії старшин того часу, вміщені у «Малороссийском Родословнике» В. Л. Модзалевського, можна зробити деякі приблизні висновки, а саме:
а) рештки 1-го, 2-го та 3-го Охочекомонних полків було влито, відповідно, у Київський, Сіверський та Чернігівський легкокінні полки;
б) Тверський легкокінний полк, судячи з окремих життєписів, формувався з частини козаків Київського полку, а Сіверський — Чернігівського;
в) до однойменних легкокінних частин, найімовірніше, перейшли козаки Ніжинського, Стародубського та Переяславського полків;
г) козаки Лубенського полку служили у Лубенському та Глухівському легкокінних полках, тож можна припустити, що цей полк розділився на дві частини.
За час служби у 10 названих карабінерних полках малоросійське козацтво відзначилося подвигами у трьох війнах: Російсько-турецькій 1787–1791 рр. та двох Польських — 1792 та 1794 р., коли Правобережна Україна перейшла під владу Російської імперії{32}.
Невдовзі карабінерні полки один за одним зазнали розформування: козаки гинули, діставали поранення або йшли у відставку по закінченні терміну військової служби. Уже 1789 р. було розпущено Лубенський карабінерний полк, 1796 р. — Переяславський і Тверський, 1800 р. — Софійський та Ніжинський{33}.
У складі російської армії залишилося п’ять полків: Київський, Сіверський, Чернігівський, Стародубський (згодом перейменований на Стародубівський) та Глухівський, які з 1798 р. комплектувалися рекрутами — як росіянами, так і українцями — без уваги до їх походження та соціального стану. На 1800 р. ці частини повністю втратили своє українське обличчя і за своїм національним складом нічим не відрізнялися від інших полків російської кавалерії. 1833 р. Сіверський та Чернігівський полки також було розформовано.
До 1917 р. у російській армії збереглося лише три полки, що своєю історією сягали часів Богдана Хмельницького: 9-й гусарський Київський (дислокувався у Василькові під Києвом), 6-й драгунський Глухівський (м. Остроленка, Польща) та 12-й драгунський Стародубівський (м. Волочиськ Подільської губернії). Київські гусари та стародубівські драгуни до 1917 р. переважно поповнювалися українським контингентом. Кадри їх навесні 1918 р. перейшли до складу Армії Української Народної Республіки та продовжили службу батьківщині як 3-й кінно-козацький Київський та 13-й кінно-козацький Стародубський. Глухівський драгунський полк комплектувався переважно росіянами й у січні 1918 р. був розформований на Волині.
З 1786 р. уродженців Малоросії — козаків (однодворців) та селян-кріпаків брали до російської армії на загальних підставах і направляли до тих полків, які найбільше потребували поповнення: більшість — до регулярної кавалерії, решту — до піхоти. Як правило, до армії забирали 1 рекрута з 200 осіб чоловічої статі. Однодворці (козаки) зобов’язувалися відслужити 15 років, інші — 25. Російські історики О. Леонов та І. Ульянов у своєму дослідженні з історії російської піхоти зауважують такий факт щодо малоросійських рекрутів:
«Ці нові рекрути, які звикли до самостійного життя, досить сильно відрізнялись від інших солдатів, що помітили навіть іноземці: “ці однодворці… відмінні люди, дуже спокійного норову, але дуже ледачі”»{34}.
