6 травня 1920 р. ця група подала на ім’я генерала Бредова заяву про розрив із Добровольчою армією. 7 травня 1920 р. у таборі Стрілково відбулися установчі збори вояків-українців. На збори з’явилося 318 уродженців Правобережної України (228 офіцерів, 2 лікарі, 88 солдатів) та 196 — Лівобережної (152 офіцери, 44 солдати). Із цих вояків 28 офіцерів та 7 солдатів виявилися «ворожими до української нації», ще 1 офіцерові та 1 солдатові було відмовлено у прийомі через ганебні вчинки. Інші офіцери та солдати були прийняті до українського гуртка та надіслали українському представникові у Варшаві генералу В. Зелінському звернення з проханням перевести їх до Української армії. У відповідь їм було відправлено листа, де висловлювалася згода на прийняття до Армії УНР, порада тимчасово виокремитися в окремі українські казарми, а також — зразки українських відзнак на комірі — для носіння у таборі. За першої ж можливості всі колишні білогвардійці мусили залишити Стрілково й табори Домб’є та Пікулічі, де вони розташовувалися, і переїхати до Ланцута — збірної станиці вояків Армії УНР^{242}.

До складу Армії УНР вступила також значна частина українських офіцерів розгромленої під Петроградом Південно-Західної білогвардійської армії генерала Юденіча. Рештки її відступили до Естонії, де офіцери-українці одразу стали на облік у місцевого українського консула. У Північно-Західній армії існувала ціла дивізія — 5-та Лівенська, в якій понад 70 % офіцерського складу становили українці. Це насамперед були офіцери, які 14 грудня 1918 р. у Києві здалися в полон Директорії, але відмовилися служити в Армії УНР і згодом разом із німцями виселилися до Німеччини, де і вступили до Північно-Західної армії.

Друга категорія — старшини Армії УНР, полонені поляками в Луцьку 16 травня 1919 р. і вислані до табору Ланцут, де на той час працювала білогвардійська вербувальна комісія, яка й притягла частину старшин до служби у Північно-Західній армії. Пізніше в Естонії до української армії вписалися й такі відомі старшини, як полковники Володимир Рукін (підвищений гетьманом П. П. Скоропадським до ранги генерального хорунжого) і Анатолій Чайковський, підполковник Євген Решетніков та ін. Загальна чисельність офіцерів-українців Південно-Західної армії генерала Юденіча, що вступили до Армії УНР, не відома, але, за наявними даними, їх було не менше 400 осіб. З Естонії ці офіцери переїжджали у Польщу, до табору Ланцут, і вже там отримували призначення до тих чи інших частин Дієвої армії УНР.

Певна кількість вояків, що колись служили у Збройних силах Півдня Росії генерала А. І. Денікіна, прибула з Болгарії, куди була евакуйована з Одеси у січні 1920 р. Це сталося завдяки зусиллям делегованого до країни полковника Миколи Шаповала. 28 травня 1920 р. у своєму рапорті на ім’я Головного Отамана він, зокрема, зазначав, що відвідав у Болгарії кілька таборів утікачів, у яких зібралося близько 4 тисяч осіб, значна частина яких — військові. Серед них, за підрахунками Шаповала, 1400–1600 — українці й майже 450 служили в Українській армії за часів Центральної Ради та Гетьманату. Деякі з них, як генерали Новицький, Антонович, Тимковський, де Вейле (колишній херсонський генерал-губернатор), виявили бажання перейти на службу до Армії УНР^{243}. Щоправда, дістатись з Болгарії до Польщі тоді було надзвичайно складно, тож до Дієвої армії УНР приїхало порівняно небагато старшин.

До Криму разом із рештками Збройних сил Півдня Росії генерала А. І. Денікіна потрапило й кілька старшин Армії УНР, полонених білогвардійцями у жовтні-листопаді 1919 р. зокрема генерали Григорій Янушевський, Петро Єрошевич, полковник Михайло Душенко й ін. (більшість їх хворіла на тиф). У травні 1920 р. частина цих військовиків (67 осіб), очолювана генералом Єрошевичем, вирушила пароплавом із Криму до Болгарії, а звідти — кружним шляхом — до Польщі. У складі Дієвої армії УНР вони опинилася лише на початку вересня 1920 р.^{244} Інша група колишніх вояків Армії УНР на чолі з генералом Янушевським прибула до Польщі лише у 1921 р.

Колишні білогвардійці прибували до Ланцута, а звідти розподілялися по дивізіях і бригадах. Звичайно, далеко не всі вони свідомо вступили до Української армії, багатьма керували меркантильні інтереси. Сотник Юрій Науменко (сам у минулому білогвардієць) так згадував про комплектування колишніми білими 5-ї Херсонської дивізії:

Поповнення Дієвої армії УНР старшинами та козаками відбувалося ще з двох джерел. Перше — мобілізація на територіях, звільнених від більшовиків, переважно на Поділлі. Причому більшість вояків, покликаних до Української армії, залишалися з нею до остаточного розформування влітку 1924 р., адже виявилися переконаними противниками радянської влади. На територіях, зайнятих поляками (на Волині та Київщині), діяли вербункові бюро, куди теж вступали добровольці — старшини та козаки. Крім того, значний відсоток російських офіцерів українського походження було мобілізовано польським командуванням на території Польщі й спрямовано на службу до Армії Української Народної Республіки.

Друге джерело поповнення армії — українці — військовополонені Червоної армії — із часом виявилося ненадійним. Наплив їх припав на вересень-жовтень 1920 р. — після розгрому поляками під Варшавою кількох радянських армій. Полонені масово записувалися до Дієвої армії УНР або Російської білогвардійської армії барона Врангеля, щоб потім, скориставшись першою ж можливістю, перейти на бік червоних і повернути зброю проти Армії УНР^{246}. Окремі старшини, що колись служили в РСЧА, виявилися членами підпільної більшовицької організації, яка передавала розвідчі дані ворожій стороні.

Певний час в Армії УНР, у складі 5-ї Херсонської дивізії, служило чимало колишніх вояків Галицької армії. Однак у ніч з 25 на 26 серпня 1920 р. за наказом президента ЗУНР Євгена Петрушевича 183 старшини і 120 підстаршин та стрільців залишили Армію УНР та попрямували до Чехословаччини, де влилися до Української бригади у м. Німецькому Яблонному, яка складалася майже винятково з галичан. Дезертирство галицьких вояків з Дієвої армії було протестом проти підписання угоди між Петлюрою та Пілсудським, за якою Головний Отаман УНР відмовлявся від Східної Галичини на користь Польщі^{247}.