— А втiм, у прекрасних малоросiянок вiйська росiйськi, здається, не в авантажi?

— Чому? — здивувалася Дарина. — Якщо вони не чинять нам зла…

— Зла? Боронь боже! Ми лише встановлюємо скрiзь спокiй i порядок, припиняємо крамолу, бунти, сваволю…

— А в Польщi ви встановите мир i спокiй?

— За одним лише словом наймилостивiшої царицi.

— А чи узнає вона про те, що коїться в Польщi, чи вiзьме близько до серця цю справу?

— Кгм… Справа ця в нас на першому планi, й цариця пильно стежить за всiм, що вiдбувається в Польщi.

— То, виходить, ви тут пробудете…

— Аж поки не встановимо спокою…

— О, слава богу!

— А панна цiкавиться справами полiтичної ваги? Я гадав досi, що це жiночому нiжному серцю не властиве, а може, панна боїться вторгнення ляхiв? То це, зважаючи на присутнiсть армiї росiйської, даремно…

— Нi, мене тривожить доля рiдного народу.

— Кгм! — полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину, але вiв далi, намагаючись надати своєму хрипкому басу по можливостi бiльшої лагiдностi. — Похвально. Схильнiсть до добра прикрашає жiноче серце… Кгм… Про добросердiсть вашу говорять усi довкола, i я бачу, що це щира правда.

Дарина мовчала.

— Кгм… — провадив полковник, — шановний батечко ваш зробив менi приємне й люб'язне запрошення вiдвiдати його; я отвiтствував, що вельми радий заїхати й вiддати йому агенцiю та що ця вiзитацiя моя залежатиме вiд одної чорнобрової чарiвницi, а саме — чи перебуває моя особа у неї в авантажi? Бо не хотiлося б менi вiдступати з чималою конфузiєю…

Дiвчина трохи поблiдла, але вiдповiла спокiйно:.Ми, пане полковнику, радi кожному гостевi, хто б вiн не був, але вам здасться нудно в нас: простий наш козацький звичай не пасує полковниковi росiйської армiї.

Полковник крекнув:

— Кгм… Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорiвнює генерал-бригадировi; а через те, що й наймилостивiша цариця наша прагне урiвняти, оскiльки це дозволяють полiтичнi резони, вiйська малоросiйськi з росiйськими, то й нам перед вами чванитися не випадає. Та я й сам не шематон гвардiйський, не шаркун, не петиметр, а чесний i доброзвичайний солдат… Кгм… I хоча дурощами любовними не займаюся, одначе як справжнiй християнин не супроти мар'яжу; звичайно, жiнку шукав би не модницю й манiрницю, а просту, покiрливу й хазяйновиту… А тому прошу вас сказати менi… кгм… просто, без фасонiв…

Дарина похолола, та полковник не закiнчив своєї мови, бо в цю мить їх наздогнав захеканий молоденький офiцер i доповiв, що генерал Кречетников просить полковника до себе.

Полковник звiв плечi, дзенькнув острогами i, вклонившись паннi, промовив:

— Пробачте, обов'язок служби…

— Може, я продовжу з вами, панно, цей приємний променад? — послужливо запропонував молодий офiцер. Але Дарина вiдмовилась.

— Нi, дякую, щось голова наморочиться… Я сяду тут i вiдпочину…

— Поспiшатиму, наскiльки дозволить обов'язок моєї служби, — полковник ще раз трусонув еполетами i, випинаючи груди, поспiшив за молодим офiцером до яскраво освiтленого палацу.

Як тiльки вони зникли, Дарина встала з лави й пiшла в глибину саду. їй було страшно навiть подумати про зустрiч iще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дiвчинi гру- ди. Увесь цей бал, усi цi пишно вирядженi гостi, розмови… такi далекi їй, такi бай- дужi!.. I цей полковник. Господи! Невже ж вiн говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожнi розмови… Очевидно, вiн уже розмовляв з її батьком, i той, звичайно, зрадiв нагодi видати доньку замiж за пол- ковника росiйської армiї. "Ох, батьку! — Дарина до болю заломила руки й ще швидше пiшла алеєю саду, яка закiнчувалась урвищем, що збiгало до самого Днiп- ра. — Там тиранять, катують рiдний народ, братiв по кровi й по вiрi, приневолюють усiх до унiї, чинять звiрства, яких i свiт не бачив, а йому байдуже! Замiсть того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, вiн боїться, аби його не запiдозрили в спiв- чуттi до бунтiвних хлопiв; клопочеться про те, щоб видати свою єдину доньку за чужу людину! Невже вона погодиться? Нiколи! Та хiба це в людських силах?! Та якби Найда, кохаючи її, i не покинув монастиря, вона все-таки залишилася б вiр- ною йому на все життя!" — Дарина схопилася рукою за серце, що тривожно кала- тало в грудях.

"Де вiн тепер, що робить? Чи залишив уже монастир? Ох, лицар, герой України! О, якщо тiльки вiн стане на чолi повстання, усе рушить за ним! I цей герой кохає її, Дарину, її одну! — Дiвчина згадала Найдинi слова, його голос, весь його образ, могутнiй, прекрасний, i серце її застогнало, защемiло вiд щастя й болю. — Чи думає вiн тепер про неї? Коли пiднiме повстання? Чи прилине за нею? Вона пам'ятає, вона жде… Коли ж? Коли?" — з грудей Дарини вирвалося важке зiтхання. Вона спустилася до краю урвища й, сiвши там, затулила обличчя руками. Думки її полинули далеко-далеко, до Мотронинського монастиря, до пралiсiв, де ще блукала давня воля й згасаюча слава далеких лiт… Глибоко внизу, бiля пiднiжжя скелi, котив свої води Днiпро, похмурий, широкий, темний… Протилежний берег тонув у пiтьмi, розсовуючи межi могутньої рiки. На безхмарному обрiї спалахували таємничi зiрницi, освiтлюючи на мить глибину неба й темну широчiнь рiки… Там, внизу, у природi, все було величне й мовчазне… Та за тим мовчанням крилося щось грiзне, й Дарина вiдчувала це своєю збентеженою душею. З пiвгодини сидiла вона отак, не чуючи й не бачачи нiчого довкола себе, аж раптом її вивiв iз задуми звук української мови, що пролунала десь поблизу. Дарина прислухалась. Розмовляли двоє, повiльно наближаючись до того мiсця, де сидiла дiвчина. Вона майже iнстинктивно сховалася за розлогим кущем, який рiс неподалiк.

— Авжеж, Петре, чужi пiвнi весело спiвають, а нашi понiмiли, — почула Дарина.

Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий їй, вона вже його чула десь… Але де й коли? Цього дiвчина не могла пригадати.

— Та й не дивно, — .вiдповiв другий, — нi свiтла, нi простору. нема.

— Сядьмо тут, — перебив його перший голос.

— Коли б не пiдслухав хто.

— Нi, там урвище, а з цього боку, вiд палацу, нам буде видно всiх, а нас закриє тiнь.

— I справдi!

Дарина почула, як обидва спiвбесiдники сiли на лаву, що стояла пiд розлогою липою. Вона глянула в той бiк, але нiчого не побачила: спiвбесiдникiв закривала тiнь дерева. Якусь мить пiд липою панувала цiлковита тиша.

— Ну що ж, допитався? — знову пролунав сухий, скрипучий голос.

— Так, допитався.

— Що ж?

— О-хо-хо! Розумнi люди завжди чужими руками жар вигортають, а дурнi поперед батька в пекло лiзуть… Коли в Польщi пiдiймуться ще бiльшi чвари та гайдамацькi бунти i, скориставшись iз цього, на неї почнуть чинити наїзди запорожцi або козаки, тодi втрутяться з вiйськами й москалi задля оборони своїх кордонiв, сирiч помiняють правлiння Корони, якiй не пiд силу тримати в покорi пiдвладнi їй народи, i подiлять Польщу помiж iнших держав, що встановлять скрiзь залiзний порядок.

— То, виходить, бунти цi бажанi, й вiйська, що прибули в Київ, їх не придушуватимуть?

— Авжеж! Не гнiваються навiть на запорожцiв, якi беруть у цих бунтах участь!

— Так, — вiдповiв на це скрипучий голос. — То вже давно не є мiстерiум, що тим, хто прибуває сюди звiдти, видано ординанса мати вовчi зуби й лисячий хвiст… Чому б i нам не мати орлиний погляд i змiїне жало?

— Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але з жала отруту вже витягли, сичить тiльки, а вжалити не може…

— Наберемося сили, тiльки б роздивитись довкола! Що в туркiв?

— Заварюється каша. Французи пiддають жару, — бути вiйнi!.. До нас вiд султана листи йдуть… М-м… Хитрий цей москаль… Уже пронюхав щось… Треба буде замести слiди.

— А як справа за Днiпром?

— Росте, шириться… — тут голос стишився так, що Дарина вже не могла розiбрати окремих слiв.

Нарештi старечий голос знову стало чути виразнiше:

— Ех, друже! Навiщо тiльки господь продовжує днi мої? Чи не для того, щоб я на власнi очi побачив похорони любої України? Адже i орел є, i сокiл… а орлят… тiльки б клекiт почули… До осенi б упоралися з Польщею, покiнчили б справу… Та ось доводиться оглядатися на iнших… Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А вiйна турецька нам на руку.