— Чому ти говориш зi мною так холодно, так вороже? — заговорила вона швидко й гаряче. — Чому ранiше ти говорив правдиво й сердечно? Адже ти обманюєш мене!.. Ти не думаєш так, як кажеш. Якщо й гризе твоє серце якесь таємне сердечне горе, то невже не зосталося в тебе жодного правдивого, ласкавого слова для мене?

Найда мовчав.

— Але якщо це правда! — з щирим смутком скрикнула Дарина. — Якщо ти так змiнився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б менi було й не зустрiчатися з тобою!

Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до стiни.

— Панно… панно… — схвильовано промовив Найда, ступивши кiлька крокiв до неї. — Ти плачеш… Дарино… — додав вiн несмiливо. Останнього слова Дарина не чула.

— Так, плачу, — заговорила вона уривчасто й рiзко, вiднiмаючи руки вiд очей i обертаючи до Найди обличчя. На вiях її ще блищали сльози, але очi паленiли гнiвно й збуджено. — Плачу. Але що тобi до того, преподобний отче? Тобi байдуже i до мене, i до нещасної вiтчизни! Iди ж бий поклони й радiй спасiнню своєї душi!

— Панно, що ти говориш?

— Те, що є! — запально казала Дарина. — Не про себе турбуюсь я: вiтчизни доля рве менi душу, бо не бачу вже нi єдиної людини, котра б могла ще врятувати її. Ти докоряв батьковi за те, що вiн продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душi! Невже ти можеш вiрити в цей мир? Чи знаєш ти справжнi намiри держав? Нi, не знаєш, а я знаю, тому що батько вже не раз прохоплювався словом про це. Досi я думала, що ти ще любиш свою батькiвщину, але бачу — помилилася я в тобi, смиренний отче.

Останнi слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.

Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.

— Нi, — перебив вiн Дарину, — ти не помилилась: перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда — гайдамацький отаман.

Найда розправив плечi й гордо пiдвiв голову; вiд цього руху вiн став, здавалося, ще вищий i могутнiший.

— Ти не помилилася в менi, я зрозумiв усе й давно вже прочитав мiж рядками королiвських декретiв i милостивих iнтерцесiй те, про що ти кажеш менi зараз. I знай: як тiльки сейм одхилить нашi вимоги, як тiльки ляхи простягнуть знову руку на нашу вiру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю пiд свiй стяг козакiв, гайдамакiв i всiх, кому ще дорогий наш край.

Радiсний крик вирвався в Дарини, обличчя її прояснилося; вона ступила крок уперед i застигла на мiсцi, чекаючи якогось вирiшального слова, що, здавалось, ось-ось мало зiрватися з уст ченця.

— Вiдчай, ганебна слабкiсть i нещасне кохання привели мене сюди, — говорив далi Найда, — але я їх поборов у собi, i вiдчай, i кохання.

— Хiба та, котру ти кохаєш, померла? — несмiливо перебила його Дарина.

— Нi, вона жива.

— Не кохає тебе?

— Не смiє кохати, бо вища за мене своїм становищем, — при цих словах по устах Найди майнула їдка усмiшка. — Безмiрно вища за мене.

— Вища за тебе! — палко мовила Дарина. — Та коли б вона була навiть королевою, то не могла б стояти вище за рятiвника вiтчизни!

— Рятiвника вiтчизни! — повторив з гiркою усмiшкою Найда. — Не кожному пощастить урятувати вiтчизну, хоча б вiн поклав за неї тисячу разiв своє життя. Колись рятiвникiв вiтчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер їх жде тiльки шибениця й паля.

— Що таке шана, й булава, й слава! — палко мовила Дарина. — Той, хто загине за вiтчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного кiнця. Для такого лицаря можна забути все на свiтi. За ним можна з радiстю пiти всюди, навiть на шибеницю, на палю, на тиранськi муки й саму смерть.

— Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? — скрикнув у свою чергу Найда, пiдходячи до Дарини.

— Так, я, вельможна панна, — твердо вiдповiла Дарина, не одриваючи вiд Найди сяючих очей, — така ж сама козачка, як i ти. Там, де йдеться про моє серце, я не поступлюся нi перед ким…

— I ти б вiддала його… — завмираючим голосом промовив Найда. I, не закiнчивши фрази, зупинив на Даринi палкий благальний погляд.

— Я вiддам його тiльки тому, хто не пошкодує життя заради батькiвщини, — твердо промовила Дарина, не одриваючи вiд Найди очей.

У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав i сказав голосно:

— Брате Iоанне, владика кличе тебе негайно до себе.

— Зараз буду, — вiдповiв Найда i взяв Дарину за обидвi руки. Якусь хвилину вiн дивився на неї сповненим кохання й захвату поглядом i потiм промовив рочисто, стискуючи її руки в своїх руках. — Пам'ятай же, Дарино, що ти сказала менi.

— Буду пам'ятати й ждатиму.

Лiвий берег Днiстра, зокрема мiж Могилевом i Ямполем, являє собою гiрський кряж, який то вiдступає, то наближається до рiки. Цi вапняковi, з гранiтними брилами гори спускаються до Днiстра страшними кручами, прямовисними скелями, увiнчаними подекуди природними бiйницями, котрi народ прозвав "чортовими пальцями". Вузька долина, вiд пiднiжжя гiр до рiки, що подекуди губиться зовсiм, геть уся вкрита виноградниками, i її весела зелень контрастує з похмурими урвищами, що пооранi, нiби зморшками, блiдо-жовтими трiщинами. Бiля мiстечка Кам'янки лiвобережнi гори досягають найбiльшої височини й грiзно насуваються на рiку своїми скелями та бескидами.

Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й тонув у рожевiй iмлi, що оповила безмежну широчiнь, яка ховалася ще за крутим пiдйомом кам'яної дороги. По дорозi, гуркочучи й пiдскакуючи на камiннi, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами'. Серед тих бебехiв стирчали, немов загрузли в них, двi людськi постатi: голова чоловiка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в бруднi ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посiрiлою вiд пилу ярмулкою, з-пiд якої телiпалися мокрi, розкрученi, мов мачула, пейси. Голова жiнки була запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрi конi, але далека дорога виснажила їх зовсiм. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве йшла ступою, спотикаючись i зупиняючись досить часто. Вiзник не звертав на коней нiякої уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрiмав. Та коли конi дiйшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й розверза-лося страшне провалля, вони не тiльки зупинилися, але навiть позадкували i цим рухом так трусонули бричку, що вiд поштовху у вiзника впала з рудої голови ярмул-ка i весь вiн стрепенувся вiд переляку.

— Ой, гевулт! — злякано крикнув єврей i зашарпав вiжками. Конi, круто повернувши назад, почали дертися на кам'яну кручу, ковзатись i битися; бричка перехилилася.

— Ферфал! — закричала стара єврейка, скидаючи з голови хустку й намагаючись зiскочити з брички.

Вiд цього крику схопилася в бричцi й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дiвчина, але на її худому, блiдому личку з великими чорними очима лежав вiдбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга доїдала ледве розквiтлий органiзм. Молода єврейка злякано озирнулась i почала теж кричати.

— Тпру! Тпру! Проклятi! Щоб ви здохли! — заспокоював вiзник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. — А ви, мешiгене, мовчiть! — повернувся вiн до жiнок. — Тiльки коней лякаєте! Ну, Сара — дитина ще, їй i бог простить, а тобi, Ривко, старiй дурепi, соромно.

— Oй пане Гершку, випустiть iз брички, на бога! — волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря.

Так, це були нашi давнi знайомi, якi зникли безслiдно з Малої Лисянки. Але Гершко не мiг одiйти вiд коней; вiн тiльки лаявся, держав їх за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жiнки безпорадно борсались у бричцi й злякано верещали. Нарештi Ривцi пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в неї були зв'язанi ноги.

— Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв'язанi ноги… Я не можу! — благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомитi могла перекинутися.

— Вiзьми ось ножа! — крикнув Гершко.