— Отже, нам за цi три днi, — провадив Петро, — слiд зробити все те, що радив Лящ, тiльки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з нього ока, стерегти й тiнь його, а на четвертий день, як вiн вибереться звiдси й подасться в мiстечко, то перейняти його й…

— Посадити на палю, — перебив Качур.

Сара скрикнула, Прiся поспiшила забрати її в сiни.

— Перелякав, пане-брате, дiвчину, — зауважив титар. — Вона, як сестра, прибiгла сповiстити нас, а ми її батька на палю!

— Еге ж, тату! — говорив далi Петро. — Я теж їй заприсягся, що батька її не вб'ємо, але й не випустимо з рук. На мою думку, Гершка треба зв'язати й запакувати в лiсi, а для певностi — хоч викопати для нього яму, як на пашню, та там i держати; його язик нам пригодиться, та й дукати…

— Сину мiй! Радiсть моя! — вигукнув зворушений титар. — Що, панове, думаєте? — звернувся вiн до всiх. — Як його думка?

— Та пошли, боже, й нам на старiсть таку, — промовив Довгонос. — Звичайно, дiло говорить.

— Воно так, — погодився й Качур, — а все б краще порiшити його, — почухав вiн потилицю пiд шапкою.

— Та не вискочить вiн, пане дядьку, з пашенної ями, — посмiхнувшись, з певнiстю сказав Петро. — Головою ручуся — не вискочить. А от як доведеться брати замок, то вiн нам i пригодиться: вiн, шельма, знає там усi ходи й виходи… та, крiм того, може пiдкупити й жида замкового.

— Ну, то поки що х й йому дiдько! — згодився Качур. Усi якось пiдбадьорилися й повеселiшали, але вибiгла з сiней Прiся й збентежила всiх несподiваною звiсткою.

— Тату! — заговорила вона тремтячим од слiз голосом. — Панотець кличуть… Батюшка вiдходять…

— Господи! — скрикнув приголомшений звiсткою титар, звiвши руки до неба. — Твоя воля!

Усi, поскидавши шапки, побожно перехрестилися.

— Панотець усiх просять, щоб зайшли попрощатися, — додала Прiся й, не маючи сили стримати плачу, вибiгла в сiни. Титар теж поспiшив слiдом за дочкою, а за титарем рушили й усi. Освiтленi мiсячним сяйвом, пiдходили постатi до дверей i поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля.

Запрошенi боязко ввiйшли до свiтлицi й, перехрестившись, спинилися пiвколом бiля дверей. Перед їхнiми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсiм спокiйне; якась невиразна усмiшка блукала коло зiмкнутих уст; напiврозплющенi очi були спрямованi на тих, що ввiйшли. В головах отця Їларiона стояв мiсцевий священик i шепотiв одходну молитву.

— Нашого молiльника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлучає нас… Його свята воля! Попрощайтеся! — сказав отець Хома, закiнчивши молитву; голос його тремтiв вiд скорботи, рвався вiд жалю.

Усi перехрестилися, зворушенi тяжкою хвилиною, i безнадiйно посхиляли на груди голови. Тяжке зiтхання повисло безсилим стогоном у низькiй i похмурiй свiтлицi.

— Як же їх щадити, наших мучителiв i катiв? — пролунав серед цiєї гнiтючої тишi якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. — Як же щадити? Дивiться — це ж дiло їхнiх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нуждi хто — вiн останнiй свiй шаг несе, останнiй свiй шматок переломить! Скривдять кого — iде, заступається… до диких звiрiв iде… i ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось вiн, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, стоїмо склавши руки й тiльки зiтхаємо! — говорив збуджено й дедалi голоснiше Качур. — Стоїмо й зiтхаємо, — пiдвищив вiн голос, — а кати, глитаї бенкетують i смiються з нас! Як же нам їх щадити? О, присягаюся перед цiєю святою страдницькою душею помститися за все, за все i за цього мученика!

Слова Качура схвилювали всiх: багато хто плакав, але й зрошенi слiзьми очi загорялися мстивим, похмурим вогнем.

Умираючий чув цю надгробну промову, i вона, як видно, справила на нього враження: спершу засвiтилася в старого усмiшка в пригаслих очах, а потiм по обличчю заходили якiсь тiнi. Помiтно було, що страдник силкувався зiбрати останнi, майже згаслi сили, щоб промовити прощальне слово.

— Сину мiй! — заговорив мiсцевий священик. — Не нам, грiшним, судити братiв своїх, не нам воздавати за дiяння їхнi. Є над усiма нами, вище за зорi небеснi, господь. 'Хiба може бути справедливий суд людський? Хiба серця нашi можуть бути сповненi милостi й любовi? Ось i тепер гонителiв наших обуяли темнi, нечистi сили. Нам би сумувати й молитися за них, а ми горимо люттю й помстою. Не будемо ж бентежити душу, яка вiдходить вiд нас, грiховними помислами й бажаннями: вона вже вiдстраждала й, радiсна, прагне до джерела свiтла й джерела вiчної любовi.

Присоромленi словом свого улюбленого священика, присутнi ще нижче похилили чубатi голови; в тяжких зiтханнях їхнiх чулася марна туга, безпросвiтна журба.

Прiся, припавши до одвiрка, голосно ридала, а Сара, виступивши вперед i мiцно стиснувши руки, ловила кожне слово священика.

Умираючий розплющив широко очi, повiльно обвiв присутнiх поглядом i ворухнув рукою.

Усi затаїли подих, Сара пiдступила ще ближче, майже до самого полу.

I нараз страдник заговорив тихо, майже беззвучно, але виразно:

— Не вболiвайте, не тужiть за мною, любi мої… Я щасливий: у душi моїй немає нiкому докору… За вас вона молитиме бога любовi… i я вiрую… я бачу, що милосердний заступиться: все буде зважено, й ваша доля оновиться пiд могутньою рукою. Простiть мене, якщо словом, чи дiлом, чи помислом… простiть! Тiльки себе жалiйте, а моїх мучителiв… Христос усiх прощав.

— Йому й вашому боговi вiрю я! — несподiвано скрикнула Сара, охоплена релiгiйним екстазом, зворушена до самозабуття. — Йому поклоняюся… До нього припадаю!.. А ви, слуги розп'ятого, — святi, святi! До вас поривається моя душа! Ви вчите любити всiх, жалiти всiх, з усiма дiлитися останнiм, ви навчаєте прощати кривдникiв, ви молитесь за ворогiв… О, приймiть же мене на своє лоно! — I вона, обливаючись слiзьми, впала на колiна й притислася до руки вмираючого.

— Ти вiднайшла вже душею Христа, дочко моя, — сказав зворушений священик i поклав Сарi на голову свою руку. — Незабаром i церква наша прийме тебе: будь же благословенна в серцi своєму i хай не оскудiє твоя вiра довiку!

Умираючий глянув з усмiшкою на Сару й, ворухнувши рукою, благословив її. Потiм ще раз обвiв поглядом присутнiх i промовив останнє слово:

— Простiть, молiтеся…

— Одходить, — сказав священик i почав тихо молитися. Усi мовчки стали навколiшки…

У той час, коли на Правобережнiй Українi напружувалась у всiх верствах суспiльства життєва боротьба, а в повiтрi чути було запах кровi й пороху, в той самий час на лiвому березi Днiпра було цiлком спокiйно. Звичайно, внутрiшнiй зв'язок мiж двома половинами одного й того самого народу не переривався, традицiйне прагнення до возз'єднання братiв зростало, та проте зовнiшнє спiлкування було послаблене.

Заборона польської Корони переходити пiдданцям на другий берег Днiпра i суворий прикордонний нагляд хоч i не припинили емiграцiї, але все ж таки її утруднили; незважаючи на це, втiкачi проривалися й розповiдали про страхiття панського гнiту, про жорстокiсть орендарiв, панiв i ксьондзiв i про зусилля всiх католикiв та єзуїтiв придушити й зовсiм знищити православну вiру. Цi розповiдi обурювали всiх — i шляхту, i козакiв, i поспiльство, — всi вони, спiвчуваючи горю й бiдi братiв, потiшали їх надiєю, що цариця захистить вiру i їх, скривджених, вiзьме пiд свою опiку; сподiванки цi, передаючись з уст в уста, прикрашалися авторськими додатками й доходили вже у фантастичнiй формi до лiсiв i байракiв, де ховалися месники за вiкову образу й кривду.

Київ, що одiйшов iще за Андрусiвською угодою до Росiйської iмперiї, з невеликою лише смужкою землi, хоч i стояв на самому кордонi з Польщею, яка вирувала пристрастями, але тяжiв уже бiльше до своєї метрополiї. Щоправда, вiн придивлявся до хмари, що пiдiймалася праворуч, i прислухався до глухих ударiв грому, але безпосередньої участi в подiях, якi грiзно насувалися, не брав i тiльки обхiдними шляхами намагався дати їм бажаний напрямок.