До кожного воза було прилiплено запаленi восковi свiчки, такi ж самi свiчки горiли в руках багатьох селян, що йшли за процесiєю.

Коли слiпуче сяйво блискавки виривало з темряви монастир i похмурий лiс, який оточував його, у фосфоричному освiтленнi рельєфно вирiзьблювалась i довга низка возiв, i священики в чорних ризах, що кропили зброю, i побожно схиленi голови, i постатi на колiнах…

Незважаючи на страшну навислу хмару, повiтря було непорушне, зловiсна тиша своїм тягарем давила груди… I кожен звук у нiй вiдлунював напружено й тривожно…

Вгорi дзвонили дзвони, знизу долинали урочистi спiви, i здавалося, що церква благословляє у святу великодню нiч емблему переможної любовi, яка закликає свiт до братерських обiймiв, а не освячує смертоносну сталь на помсту i винищення.

Нарештi всю зброю посвятили. Процесiя повернулася до монастиря, i Єлпi-дифор у супроводi священнослужителiв зiйшов на високу паперть храму.

— Мужайтесь, i хай крiпиться серце ваше! — промовив вiн, простягаючи руки над натовпом. — I переможете ворогiв ваших, уповаючи на господа. Хто за бога, за того бог!

Настоятель iще раз перехрестив схиленi голови натовпу i зник у храмi.

Усi й далi стояли нерухомо.

— Чого ж ви онiмiли, браття? — палко вигукнув диякон Аркадiй. — Розбирайте ножi! Свята церква просила на них благословення божого, нинi благодать господня зiйшла на зброю, i страшний, жахливий буде удар цього ножа для ворогiв наших! Хто носитиме його, той не зазнає ран, а ворог, який узрить ножа, тiкатиме, i ангел господнiй гнатиме його, доки не сокрушить до останку. Бо безмежно милостивий бог i страшний у своєму гнiвi! Вас обрав вiн захищати святий хрест! Вперед же, не гайте часу!

Здалеку долинув глухий удар грому.

Усi здригнулися.

— Чуєте? — екзальтоване крикнув диякон, здiймаючи до неба руки. — Ось голос божий, який закликає вас до помсти. Чаша терпiння його переповнилась, i гнiв, i кара в десницi його! Iдiть же й творiте волю його!

Удари грому дедалi посилювались.

— Iдiть, полчища господнiх воїнiв полетять разом з вами! Вдарять громи небеснi, господь пошле вогненнi стрiли свої на землю содомську i спалить її дощенту!

Страшний удар грому пролунав над самими головами юрби i з жахливим трiском покотився по небесному склепiнню; водночас у його зенiтi спалахнула блискавка й осяяла зелено-лiловим свiтлом могутню постать Аркадiя з простягнутими до неба руками i гнiвним, палаючим поглядом.

Вiд цього моторошного свiтла ризи диякона слiпуче заблищали… Натовп, вжахнувшись, упав на колiна, чекаючи страшного знамення…

Тiєї ж ночi десятитисячний натовп, що зiбрався довкола Мотронинського монастиря, кинувся пiд проводом Залiзняка й Найди на Чигирин i Жаботин. Цього разу вiйська обох ватажкiв складалися майже виключно iз запорожцiв i гайдамакiв.

Уже в полудень i мiсто, i мiстечко були в руках козакiв, хоча в них зiбралася сила-силенна євреїв i озброєної шляхти, яка за мiськими мурами шукала порятунку вiд страшних гайдамакiв. Нiщо не могло встояти перед бурхливим натиском повстанцiв. Сам вигляд цих страшних месникiв наганяв такий панiчний жах на втiкачiв, що вони кидали зброю, навiть не пробуючи захищатись, або самi собi вкорочували життя, щоб уникнути жорстоких тортур: уся пихатiсть i зухвалiсть лядська вмить змiнилася божевiльною панiкою, хоча в мiстi був чималий загiн конфедератiв. Чигирин сповнився стогоном, зойками, риданнями, i незабаром Залiзняк, оточений своїм вiйськом, уже в'їжджав на мiський майдан.

Козаки так щiльно оточили мiсто, що миша не вислизнула б з нього. Почалася страшна кара. Озлоблений столiтнiм переслiдуванням з боку шляхти, знущанням над вiрою, над сiм'єю, над усiм, що тiльки є святого в людини, доведений до вiдчаю страшними тортурами, яких вiн безперервно зазнавав вiд своїх мучителiв, народ не знав пощади.

Панiв, якi особливо прославилися душогубством, спершу катували на майданi, а потiм садовили на палю.

Чигирин палав, з усiх кiнцiв освiтлюючи вогнем кривавий бенкет народної помсти.

Незабаром усе було скiнчено.

Того ж дня Найда оволодiв Жаботином i вчинив таку саму страшну розправу. Петро, який був у його загонi, показав себе запеклим i нещадним месником.

Одразу ж пiсля розгрому мiстечка Найда послав один загiн пiд командою диякона до Лебединського монастиря i звелiв Петровi приєднатися до цього загону.

Парубок висловив бажання залишитися при Найдi, але отаман вимагав виконання наказу; а втiм, i доручення було короткочасне — визволити од ляхiв монастир, врятувати черниць i негайно повертатися назад…

Звiстка про розгром Чигирина й Жаботина блискавично облетiла всi околицi.

Пiд прапори Залiзняка й Найди ринули звiдусiль юрби озброєних людей, i до вечора наступного дня ватажки очолювали вже сорокатисячне вiйсько.

Передусiм вирiшено було оволодiти всiма укрiпленими мiстами Київщини, а тодi вже вирушити далi — на Подiлля, Волинь i на саму Варшаву.

Гайдамаки вдалися до свого звичайного способу вiйни: Залiзняк роздiлив вiйсько на кiлька сильних загонiв; ядро кожного з них складалось iз досвiдчених запорожцiв i гайдамакiв, решта ж були нашвидкуруч озброєнi селяни; кожен загiн очолював випробуваний ватажок.

За кiлька днiв цi страшнi загони затопили всю Київщину, Смiлянщину, скрiзь несучи жорстоку помсту.

Незабаром перед гайдамаками впали Смiла, Черкаси, Медведiвка, Млiїв.

Заграва пожеж освiтила всю Україну, а тим часом наскоки гайдамакiв не зустрiчали з боку Корони нiякої протидiї.

У Польщi на той час було лише двi тисячi коронного вiйська, i через розгнуз дану сваволю магнатiв вiд уряду не можна було добитися жодної допомоги. Марно шляхтичi слали гiнцiв за гiнцями, благаючи негайно прислати вiйська…

Озброєнi ватаги конфедератiв спричиняли ще бiльше сум'яття: уникаючи зустрiчi з загонами гайдамакiв, вони нападали на беззахисних селян, з нелюдською жорстокiстю зганяли на них свою безсилу злобу i тим викликали ще бiльшу лють у серцях грiзних месникiв i всього населення.

Скрiзь, де з'являлися загони гайдамакiв, мiсцевий сiльський люд — парубки, дiди, жiнки й навiть дiти — всi, хто мiг тримати в руках зброю, приєднувалися до них i з несамовитою люттю кидалися на своїх мучителiв, якi так довго пили їхню кров.

Немов страшна лавина, росли вiйська Залiзняка i Найди.

'У шляхта залишалася тiльки одна надля на порятунок — сховатися за стiнами тих мiст, володарi яких утримували свої власнi команди.

Найбiльш укрiпленою серед таких мiст була Умань. Туди й кинулись усi ляхи, усi євреї, яким пощастило втекти вiд гайдамакiв.

Але гайдамаки швидко посувалися на пiвдень, розтiкаючись у своєму русi по Уманщинi й Брацлавщинi.

Сгрии привид панiчного жаху мчав перед вiйськами месникiв, хапаючи своїми чiпкими, крижаними руками всiх утiкачiв, яких наздоганяв на своєму шляху. Його моторошний подих долетiв урештi й до Кам'янки, куди Гершко перевiз свою дочку.

Коли Сара впала серед свiтлицi, усi вирiшили, що вона померла, тiльки стара Рухля не втратила самовладання.

З дитинства вона розумiлася на тих фарбах, знала, як згубно дiють вони на органiзм, але й знала, як рятуватися при отруєннi ними.

Покликавши Ривку, вона з її допомогою одразу ж зняла з Сари вбрання, перенесла дiвчину до кiмнати, поклала на постiль, а потiм кинулася в пекарню i повернулася з глеком молока, змiшаного з розколоченими бiлками. Трохи пiдвiвши Сару, Рухля почала вливати їй у рот цю сумiш, а Ривцi наказала розтирати дiвчинi руки й ноги.

Пiдбадьоренi клопотами старої, яку єврейське населення вважало за тямущу лiкарку, смiливiшi з гостей почали допомагати їй.

Коли дiвчину примусили ковтнути молока, Рухля намiшала сiрчаного цвiту з вугiллям, розколотила цю сумiш у водi й влила її у Сарине горло, потiм обклала небогу пляшками з теплою водою i припарками з гарячого тiста, силкуючись за всяку цiну зiгрiти її.

Нарештi зусилля старої дали наслiдки: на Сариних губах з'явилася пiна, а слiдом за тим усе її тiло затряслося вiд страшних корчiв i з рота полилась яскраво-зелена рiдина.