— Пiдведи її i пiдтримуй голову! — крикнула Рухля Ривцi й, полегшено зiтхнувши, промовила до гостей i Гершка: — Ну, тепер можна сподiватися на порятунок.
Рабин, що був серед гостей, пiдiйшов до Гершка, який у своєму драному лапсердаку так i вкляк на мiсцi, й, поклавши йому руки на голову, урочисто промовив:
— Великий бог Авраама, Iсаака та Iакова, i ти, ребе Гершко, заспокой свою печаль i змiни її на радiсть. Якщо господь захотiв врятувати цю дiвчину, то вiн поверне її знову до нас i звiльнить тебе вiд тяжкого грiха й ганьби… Ти знову знайдеш дочку, а благородний Хаїм дiстане жiнку, прекрасну й чесну єврейку, гiдну доньку своїх праотцiв… Тiльки терпiння, треба дати їй спершу одужати… I не вдавайтеся до насильства…
— Так, так… Передусiм спокiй i сон, — поспiшно заявила Рухля, — а там… тс-с-с! — вона приклала палець до уст i хитнула головою в бiк Сари, яка розплющила очi. — Дайте їй заснути, а за лiкування я сама вiзьмусь i, якщо бог захоче, вилiкую.
В цю мить дiвчина знову заплющила очi i впала на подушки. Гостi злякано обернулись до Рухлi, але стара заспокiйливо кивнула головою, замахала руками й прошепотiла:
— Тс!.. тс!.. Це сон — не смерть… Тепер добре… На краще! Усi поквапилися вийти навшпиньках з кiмнати й залишили Сару пiд опiкуванням старої.
Рухля сказала правду: Сара не померла. Лiки старої єврейки подiяли й вирвали дiвчину з лап смертi. Та ще три днi свiдомiсть не поверталася до неї. Сара покiрно пила лiки, якi давали їй, дозволяла розтирати себе, навiть приймала їжу, котру готувала Рухля з якимись особливими заклинаннями. Та напiвбезтямний погляд дiвчини виразно говорив, що все це виконує тiльки її тiло, а душа десь зникла й не бере участi нi в чому.
— Дарма, дарма, це на краще! — вiдповiдала Рухля на зiтхання Ривки, яку лякав безтямний погляд Сари. — Якби вона була притомна, гiрше було б: вона не стала б приймати нi їжi, нi лiкiв, i нам не вдалося б виходити її.
— Ой вей! — недовiрливо похитувала сивою головою Ривка. — Ну, що з того, що ми виходимо її тiло, коли господь вiдiбрав у неї розум?
— Не турбуйся! Виходимо тiло, тодi повернеться й розум, — запевняла Рухля. — Треба тiльки не хвилювати її, заспокоїти, обманути.
— Ой вей мiр! От ускочили в халепу! — зiтхнула Ривка. — I так уже набралися через неї стiльки муки, стiльки клопоту! Не знаю тепер, де доведеться скласти свої старi кiстки?.. Забилися сюди, а тут люди таке кажуть… таке… ой… ой!.. Вiд страху аж ноги тремтять…
— Бог змилується над нами… там у вас ще гiрше… Тiльки б виходити її, то можна втекти далi.
— Ой, ой! Коли б тiльки швидше!..
— Скоро вже, скоро, я тепер знаю, що робити… Знайдуться в мене ще кращi лiки. Слова старої справдилися й цього разу.
На шостий день уранцi, коли Рухля, за звичаєм, сидiла бiля Сариного лiжка й плела панчоху, раз у раз спiдлоба зиркаючи на хвору, що лежала з заплющеними очима, вона раптом вiдчула на собi чийсь погляд.
Рухля швидко пiдвела очi й зустрiлася з пильним поглядом Сари. Але вiн уже був не безтямний i каламутний, як досi, а гострий, палаючий, сповнений ненавистi й так змiнив обличчя дiвчини, що Рухля наче й не впiзнала її. Та й важко було впiзнати в цiй виснаженiй iстотi колишню красуню Сару. За час хвороби вона страшенно схудла, щоки її позападали, риси обличчя загострилися, шкiра й навiть бiлки очей вкрилися густою жовтизною…
— Ой мамеле, мамеле! Пiзнала мене, пiзнала мене, моя цуро! — скрикнула
Рухля, радiсно сплеснувши руками. — Ну, що, як тобi, адаманте мiй золотий? Вона взяла дiвчину за руку й схилилася над нею з радiсною усмiшкою. Та Сару, очевидячки, не зворушила радiсть тiтки: з неприхованою огидою вона вирвала в неї свою руку й мовила уривчасто:
— Перли?..
— Ой-ой! Ось про що згадала, цуро моя! — невимушене заговорила Рухля, нiби й нч помiчаючи ворожого погляду небоги. — Вони тут, у мене, добре захованi: тепер уже нiхто не вкраде.
— Де їх знайшли? — перебила її Сара, так впиваючись своїми величезними очима в обличчя старої, що навiть Рухлi стало моторошно.
— А де ж, моє золоте яблучко? У цього клятого скупника Янкеля, щоб його дiти нiколи долi не знали! Божився i присягався менi, що купив у якоїсь циганки-жебрачки, а до нас нiколи нiяка циганка й не заходила. Мабуть, ти десь необачно залишила їх, а хтось i вкрав, може, й ця сама Ривка, — ребе Гершко за неї не ручається. Ну, та байдуже, слава богу, що вдалося вирвати назад. Я вже їх так сховала, що нiхто не знайде… Може, що-небудь з'їси чи вип'єш?..
Сара заперечливо похитала головою i заплющила очi.
"Бреше тiтка чи говорить правду? О, якщо це так, якщо справдi вона вiдкупила перли у скупника — тодi, виходить, ще є надiя, виходить, Естерчина мати встигла продати їх, встигла взяти за них грошi й вiдправити посланця. О, коли б то так!
А якщо Петро дiзнається, де вона, то прибуде сюди за нею… Коли? Тижнiв через два! Вона ще хвора, є час… Але якщо тiтка бреше? Якщо вона вирвала перли в Естерчиної матерi? Нi, нi! Тодi б вона так i сказала, навiщо потрiбна була б їй ця брехня? Так, так! Адже ж i сама жебрачка хотiла збути перли якому-небудь скупниковi. Одне тiльки дивує: чому тiтцi не спало на думку, що їх могла вкрасти Естерчина мати?"
Розмова з тiткою переконала Сару, що на жебрачку нiхто й не подумав.
"Отже, є ще надiя, що Петро одержить звiстку i примчить за нею. О господи, ти недаремно врятував мене од смертi! Ще можна сподiватися, ще можна жити…"
Полегшене зiтхання вирвалося з грудей Сари. Радiснi сльози покотилися з її очей по худому пожовклому обличчю.
У цю щасливу мить дiвчина забула про все на свiтi, а яструбиний тiтчин погляд крадькома уважно стежив за бiдолашною жертвою.
Коротка розмова й душевне хвилювання так стомили ще кволий Сарин органiзм, що вона одразу ж поринула в глибокий сон. Вiд того дня Сара почала швидко одужувати, — видно було, що якесь внутрiшнє збудження, якийсь внутрiшнiй вогонь освiтлює дiвчину i наповнює її єство почуттям невимовного блаженства.
Рухля гордо позирала на всiх довкола, немов бажаючи сказати: ось наслiдок мого лiкування.
Вона подвоїла свої турботи про Сару й зовсiм заспокоїла її тим, що батько дав слово не силувати дочку й не чiплятися до неї з шлюбом, аж поки вона зовсiм не одужає i поки в усьому краї не настане мир та спокiй. Одне ще тiльки палке бажання лишалося в дiвчини: за всяку цiну побачити Естерчину матiр.
Через тиждень Сара пiдвелася з постелi, але надвiр її ще не пускали.
"Чи ходить жебрачка, як i ранiше, по шерсть, чи нi?" — весь час мучив дiвчину сумнiв.
Однак спитатися про це в Рухлi чи Ривки вона побоювалась, щоб не накликати на жебрачку пiдозри, тому вирiшення болючого питання мусила вiдкласти до того часу, коли їй знову дозволять виходити надвiр.
Днiв через два сама Рухля запропонувала небозi провiтритись, i як же зрадiла дiвчина, коли, ледь переступивши порiг хати, побачила Естерчину матiр, що розвiшувала в глибинi двору шерсть! Вiд хвилювання Сара мало не впала, та Рухля вчасно пiдтримала її.
— Ой, он! Яка ж ти ще квола! — промовила стара, похитуючи головою. — Ну, йди ж, сядь он там, проти сонечка! Гершду, — махнула вона рукою у бiк жебрачки, — iди сюди, одведи Сару до тiєї лавочки, а я побiжу винесу лiки.
Жебрачка кинулася виконувати наказ своєї панi i, обнявши дiвчину за стан, обережно повела її до лавочки.
— Паннуню люба! Жива, здорова! Ой вей, ой вей! I як таке зробити! Така гарна, така багата! — жебрачка зацмокала губами.
— Стривай, стривай! — Сара мiцно стисла їй руки i, озирнувшись, уривчасто прошепотiла:
— Поїхав? Послала??
— Поїхав! Ой вей мiр! Скiльки я страху набралася, коли знайшли тi перли у Янкеля! Їх бiн аїд, i для рiдної дочки не зробила б такого вдруге! Змилосердився господь, якось заслiпив очi панi Рухлi!
— Знаю, знаю! — нетерпляче перебила її дiвчина. — А як посланець?
— Вернувся!
— Вернувся?! — мимоволi скрикнула Сара. — Ну що ж, що? — вiд хвилювання голос дiвчини урвався, вона вхопила жебрачку за руку i впилася в її обличчя сповненим жагучого нетерпiння поглядом. — Ну й що ж?
