— Дивися, неситий звiрю, i ти, гадюко! — знову звернувся дiд до Кшемуського й опритомнiлої панi. — Ви, каїни, може, не вiрите моїм словам? То гляньте ж на родимку, що була у вашого сина на грудях… — I старий розгорнув на тiлi Найди, якого гайдамаки вже зняли з шибеницi, жупан.

— Мiй син! Стась!.. — вирвався несамовитий крик з уст матерi, й вона, наче мертва, впала на землю.

— Дорiжте її, коли ще жива, — звелiв запорожець. — А його прив'яжiть до жiнчиного трупа й покладiть ось тут, бiля шибеницi: нехай здихає з голоду… А ви, дiтки, грабуйте замок, рiжте всiх до ноги… Справте по нашому славному лицаревi страшнi поминки!

Головна брама була вже вiдчинена, через неї увiрвався другий загiн. Чинити опiр нiхто й не думав…

Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений Залiзняк з рештками свого вiйська подався на пiвдень, у запорозький степ. За добу шаленої гонитви гайдамаки вiд'їхали так далеко, що були в цiлковитiй безпецi. Але нiщо вже не могло врятувати їхнього ватажка: надвечiр наступного дня його не стало. Перед смертю, зупинившись у чистому полi. Залiзняк звелiв вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий серцю край; потiм попрощався з товаришами, нiжно обняв Прiсю, востаннє глянув на призахiдне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ, i, припавши до рiдної землi, навiки склепив свої орлинi очi. Козаки накрили гетьмана прострiленою кулями червоною корогвою i мовчки опустилися на колiна. Вранцi вони шаблями викопали яму, наносили шапками землi й насипали своєму батьковi високу могилу…

Гонту в Сербиновi замучили ляхи. Гордо терпiв вiн пекельнi тортури й мужньо зустрiв смерть.

Зазеленiли степи й луки, зацвiли на кривавих нивах квiти. Пам'ять про страшнi гайдамацькi битви перейшла в пiснi й думи; загоїлися рани в серцях людей… Та не загоїлася рана у серцi Прiсi… Хоч як благали її Сара й Петро, вона пiшла в монастир i там, вiдцуравшись свiту, жила спогадами про гетьмана Максима…