Немовби бажаючи вiдiгнати од себе цi страшнi думки, Аркадiй стрiпнув головою, аж раптом до нього долинув глухий крик, що виходив наче з-пiд землi.

Диякон увесь затремтiв.

— Ти, Найдо? — щосили гукнув вiн.

Крик повторився знову, але такий дивний, глухий, пiдземний, що Аркадiя охопив непереборний жах. Перша його думка була тiкати з цього заклятого мiсця, та за мить вiн опанував себе, прикликав на допомогу боже iм'я й почав оглядатися довкола, намагаючись збагнути, звiдки доносилось те моторошне волання. Здається, з боку старої липи, десь наче з-пiд землi.

Не розумiючи, в чому справа, Аркадiй безпорадно озирався довкола, як нараз помiтив зарубки, що їх зробив Найда на стовбурi дерева.

Радiсний крик вирвався з грудей диякона, й вiн, гукнувши: "Я тут, тут, Iване!" — полiз на липу.

Чим вище пiдiймався Аркадiй, тим виразнiше чув голос Найди; вiн мiг уже розiбрати й його слова:

— Я тут, тут, у дуплi!

Видершись нарештi на верх стовбура, диякон побачив, що вiн всерединi порожнiй. Величезне дупло було трохи замасковане уламками кори, яка нещодавно провалилася пiд вагою Найди.

Над дуплом на корi дерева був вирiзаний великий чотирикутний хрест, а пiд ним рiк, зазначений у таємничiй записцi.

А втiм, охоплений страхом за долю товариша, Аркадiй не помiтив цих деталей; вiн засунув голову в дупло й крикнув що було сили:

— Iване, ти тут?

— Тут! — почув у вiдповiдь.

— Цiлий? Здоровий?

— Пом'яло трохи! Та кiстки, здається, цiлi.

— Ех, i понесло ж тебе сюди! — з досадою мовив Аркадiй. — Цур їм, тим скарбам! Нiчого шукати їх! їдьмо на Запорожжя — й край.

— Та скарб, друже, тут! — крикнув з глибини Найда.

— Тут? — вiд здивування диякон мало й сам не впав у дупло.

— Тут, пiдi мною, — вiдповiв Найда. — Кинь-но менi кремiнь i кресало, та й свiчку… Зараз оглянемо все!

Аркадiй швидко злiз додолу i, дiставши iз в'юкiв речi, якi попросив товариш, знову видерся на дерево й спустив їх на вiрьовцi в дупло.

У глибинi дупла почулися короткi сухi удари, заблищали iскри й нарештi спалахнула свiчка. Найда пiднiс її високо над головою i лише тепер роздивився мiсце свого несподiваного ув'язнення.

Це було велетенське дупло, розширене, певно, рукою людини. Дно його вкривав густий шар зiв'ялого листя й моху.

Найда швидко розгрiб цей покрив, i… радiсний крик вирвався в нього з грудей: вiн побачив щiльно вмощенi в дуплi дерева три казани; два з них були досить великi, а третiй трохи менший.

— Що трапилось? Чого ти репетуєш? — крикнув згори Аркадiй, нахиляючись над дуплом i намагаючись розгледiти, що робиться внизу.

— Усi три казани тут, пiдi мною! Ох i важкi ж, як ми їх витягнемо звiдси?

— Обв'язуй вiрьовкою, я потягну.

— Де там! Я не можу зрушити їх з мiсця. Тягни мене нагору, прорубаємо дерево знизу, так буде швидше.

Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадiєм одразу взялися до роботи, й через годину, не бiльше, в нижнiй частинi липи був уже прорубаний отвiр, крiзь який приятелi нарештi витягли важкi казани.

Тремтячими вiд нетерпiння руками вони розкрили один iз казанiв: вiн був повен червiнцiв.

Аж дух перехопило в Найди й Аркадiя. Якусь мить обидва стояли мовчки перед цими незлiченними багатствами…

— Ну, брате! — вигукнув Найда, зводячи очi до неба. — Подякуймо ж господевi милосердному: тепер усе закипить навколо…

Жахливий бенкет досяг апогею потворностi. Сердешнi черницi, прив'язанi до колон i бiля намiсних iкон, висiли, наче розп'яття; вiрьовки врiзалися в їхнє тiло, надто на руках; iз саден сочилася кров… З виразу облич i з тихих надривних стогнань можна було судити, якi страшнi фiзичнi муки, не кажучи вже про моральнi, терпiли страдницi: багато хто з них втрачав свiдомiсть, але їх обливали вином i приводили до тями. Шляхта пила, блюзнiрствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з своїми панами в лайцi й неподобствах…

Коли п'янi дотепи, сповненi цинiзму й образ, були вичерпанi, одному старому ротмiстровi спала на думку нова забава — стрiляти з пiстолiв у черниць, голосно називаючи частини тiла, в якi мають вцiлити кулi.

— У лiву руку он тiєї, панове! В долоню! — крикнув ротмiстр i, вихопивши з-за пояса пiстоль, вистрелив, майже не цiлячись. Але вiн був занадто п'яний i не мiг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту рiзьбу, зачепивши тiльки палець нещасної. Дехто, спотикаючись i падаючи, кинувся перевiряти наслiдки пострiлу.

— Маху дав, пане ротмiстр! Ха-ха! — почувся смiх. — Еге, уже постарiв пан… рука схибила.

Це зачепило за живе старого рубаку, вiн вихопив другий пiстоль i, крикнувши:

"Вiдiйдiть, панове! Прямо в серце!" — вистрiлив.

Цього разу ротмiстровi не зрадили нi око, нi рука. Куля вцiлила в груди черницi й пронизала серце… Нi крику, нi стогону не вирвалося з уст мученицi; тiльки на мить розплющились переляканi очi, здригнулось тiло, й голова повiльно схилилася… Iз рани поволi потекла темно-червона цiвка кровi, закривавились посинiлi уста.

— Вiват! Досконале! Пiдрiзав, наче курiпку! — закричали найближчi свiдки пострiлу.

— За здоров'я пана ротмiстра! — пiдхопили тi, що сидiли за столом.

— Влучно! — пiдтримала гучну радiсть i челядь.

Але навiть на п'яний, жорстокий i дикий натовп смерть безневинної страдницi справила враження; молоде тiло, ще мить тому сповнене сил, висiло тепер перед напасниками живим докором їхнього звiрства…

Голоснi вигуки й регiт стихли, i в оскверненому храмi на якийсь час запала тяжка, гнiтюча тиша… Чути було навiть шепотiння тих, що молилися за вбиту черницю.

— Упокой, господи, в лонi праведних рабу твою Єфросинiю, яка прийняла мученицький вiнець, i вiзьми її в селища горнi, де немає нi злоби, нi слiз, нi страждань, — голосно молилася Дарина.

— Вiчна пам'ять тобi, наша сестро, — тремтячими голосами обiзвалися подруги.

Цей зворушливий шепiт ще бiльше потьмарив настрiй шляхти. Кожен вiдчув у душi якусь мерзоту. Порив шалених веселощiв ущух, конфедерати спохмурнiли.

Бенкет припинився сам собою, i пан Голембицький, мiцно вхопивши за руку Дарину, квапливо повiв її до келiї iгуменi. Хоч який вiн був п'яний, врода панни справила на нього величезне враження.

Не раз спотикався й падав пан Фелiкс, поки доплентався до келiї… Бiдолашна полонянка могла б легко втекти вiд нього, та з усiх закапелкiв монастиря долинали п'янi крики й дикий регiт, i вона боялася потрапити до лап iншого звiра. До того ж з монастиря не було iншого виходу, крiм головної брами. Тому залишалося одне — вирватися з лабет ката й накласти на себе руки. Та Дарина не хотiла так дешево продати своє життя…

Ввiйшовши до келiї, шляхетний лицар дiстав вино, налив келихи собi й Даринi i наказав їй випити. Дiвчина спершу вiдмовлялася, але нараз в її головi блиснула смiлива думка.

— Спершу випий ти, пане, за моє здоров'я! Чи вже не здужаєш? — лукаво спитала Дарина.

— Я не здужаю? — образився пан Голембицький. — Ого! Я ще вип'ю скiльки завгодно… Я всiх переп'ю… Пан Фелiкс… сильнiший за Геркулеса… десять левiв задушу… Хай мене вб'є перун, коли не задушу… А гайдамакам… пся крев… та я сам… сотням зiтну голови… махну… i нема десяти шельм… махну… бррр…

Дарина, користуючись з кожної паузи в п'яному базiканнi пана Фелiкса, примусила його спорожнити келих до дна.

— Ну, тепер сюди, до мене на груди! — гукнув пан Фелiкс i, ледве тримаючись на ногах, поклав на стiл пiстоль, вiдчепив шаблю й важко сiв на лаву.

— Зачекай же, мiй любий пане, я ще не випила за твоє здоров'я, — i дiвчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до славного лицаря з найкращими побажаннями.

Червоне обличчя пана довудци посинiло, очi то безтямно витрiщались, то зовсiм злипалися, вiн дихав з хрипiнням i клекотом. В цю мить Голембицький був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрiшньо здригатися, але вона з усiх сил намагалася приховати це й гарячково думала, як скористатися з першого-лiпшого сприятливого моменту.