Голос старої перейшов у якийсь лиховiсний свист; вона пiднесла над Сариною головою стиснутi кулаки, наче хотiла сама в цю ж мить убити її на мiсцi. Сара мимоволi схилилась, чекаючи удару.

— Але, — додала стара спокiйнiше, — батько твiй милосердний i хоче врятувати тебе вiд цiєї страшної кари! Встань же й одягайся.

Сара встала з колiн; на обличчi її, спотвореному стражданням, виступили червонi плями, губи були ще синi й тремтiли вiд нервового потрясiння, i тiльки очi блищали гордою вiдвагою.

— Я не пiду за вашого Хаїма замiж, — мовила вона твердо, пiдвiвши голову й окинувши катiв своїх презирливим поглядом.

— Що-о? — заричав Гершко, густо почервонiвши од лютi. — Уб'ю, як паршиву собаку!

— Я смертi не боюсь, — спокiйно вiдповiла Сара.

— Не боїшся? — закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанiлий фанатик. — Не боїшся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на свiт народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа!.Я придумаю тобi такi катування, якi не спадуть на думку й сатанi в пеклi… я по краплинi точитиму твою чорну кров, я по волосинцi оголю твою голову… я повипiкаю тобi твої безсоромнi очi… розiрву рота до вух… Згною твоє падло… — скреготiв вiн зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву.

Сара стояла нерухомо, якось зацiпенiвши, наче статуя. Нi один м'яз, нi один промiнь її погляду не виказував страху.

— Спинися, брате! — голосно мовила Рухля. — Не оскверняй руки своєї, бо її обвиває талес i вона торкається до десяти заповiдей… та й самi катування нi до чого не приведуть! Ой вей! Її серце лукаве й жорстоке в слiпотi своїй, а головне — мета не буде досягнута, — породичатися з такою високою сiм'єю, як сiм'я святого цадика, i врятувати її душу, запродану самому сатанi. Я тобi, брате мiй, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змiя, по-доброму скоритися не хоче, зв'язати її й повiнчати… хоч i в моєму дворику: тут, у мiстечку, хлопiв немає… попiв немає… всi свої люди й рабин — своя людина… Нехай вона кричить, хоч i на все мiстечко, хоч на ферфал кричить, а повiнчаємо… вiддамо малжонковi на руки, й вона сьогоднi стане в моєму домi його дружиною, — я ручуся, — а завтра приставити до неї Ривку й вирядити молодих до Львова.

— Розумне твоє слово, сестро, — вiдповiв, заспокоївшись, Гершко. — За всяку цiну треба повiнчати її й вирядити… а тодi хай хоч i здохне — туди їй i дорога! Я краще помщуся на паршивому хлоповi та на проклятому поповi! Навмисне поїду до пана Кшемуського…

Сара дивилася широко розплющеними очима на своїх катiв i не помiчала жодної iскри жалю на їхнiх обличчях.

— Востаннє кажу тобi, — промовив лиховiсним голосом Гершко, — якщо ти по своїй волi не пiдеш одягатися до шлюбу, то тебе зв'яжуть… Гей, Ривко!

— Не клич її! — сказала Рухля. — Я сама впораюсь… Ой-ой, i не писне!

— На всякий випадок обшукай її…

Сара здригнулась i поблiдла. Якщо її обшукають, то загине останнiй порятунок вiд ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом:

— Якщо мої благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна… то я скоряюся їй… i краще доброхiть пiду… Не чини надi мною насильства… Я бачу, що того хоче бог… i йду!

— Так, хоче бог, — з подивом мовив Гершко.

— Атож., моя дитино, атож, — провела по головi Сари твердою рукою тiтка, — одягайся… та ось i свої перли надiнь, котрi ти дала менi на схов.

Сара швидко глянула на тiтку: та держала в руках її перли, тi самi, що вона передала Естерчинiй матерi. Стара простягла їх Сарi й зловтiшне, диявольськи посмiхалася.

Сара скрикнула й ухопилася за стiлець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся пiдтримати дочку, але Рухля зупинила його.

— Обiйдеться. Вона мiцна тепер… Дай їй холодної води! — звелiла вона Ривцi.

— Атож, води, — прошепотiла Сара й, притримуючись руками за стiну, за дверi, пiшла в свою кiмнату.

Рухля тим часом порадила Гершковi, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди, до неї, рабина, жениха й свiдкiв та й звiнчати молодих якнайшвидше в дворику.

Через пiвгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у параднiй свiтлицi виходу своєї дочки. Господиня дому в пишнiй сукнi вiтала гостей, пошепки сказавши братовi, що Сара зовсiм присмирнiла, вбиралася спокiйно, тiльки двiчi попросила води.

Минуло кiлька хвилин, нарештi дверi спальнi розчинилися й на порозi стала в пишному вбраннi, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дiвчини; вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям пiдтримувала її попiд руки.

Тiтка поквапно пiдiйшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до своєї дочки; гостi закам'янiли, нiчого не розумiючи… Крiзь бiлу, прозору намiтку видно було мертвотно-блiде, безкровне личко…

Переступивши порiг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовiльний конвульсивний рух i з страшним стогоном упала на долiвку.

Рухля кинулась до неї, стягла серпанок i занiмiла: Сара лежала, простягшись на пiдлозi, судорога ще посмикувала її тiло, побiлiлi губи були вкритi густою зеленою рiдиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров…

— Ай, гевулт! — закричала, придивившись, стара. — Вона випила мiдянки: отрута… Все загинуло!

— Отруїлась! Прокляття! — люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак.

Даремно гадав Мельхiседек, що нова хвиля унiатських насильств — це тiльки останнi спалахи гнiву в тих мiсцевостях, куди ще не дiйшли звiстки про королiвський декрет.

Насправдi було зовсiм iнакше. Звiстка про королiвський декрет не тiльки не вгамувала насильникiв, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед унiатського й католицького духiвництва та серед шляхти: незважаючи на виразно висловлену королiвську волю, незважаючи на волю росiйської царицi, шляхта й унiати вирiшили дiяти на свiй страх. А втiм, вони й тут удавалися до єзуїтського крутiйства. В декретi королiвському було сказано, щоб шляхта не перешкоджала православним вiльно правити свою службу божу, щоб нiхто не вiдбирав у них церков i взагалi не втручався в церковнi їхнi справи. Через те що останнiм часом унiатам пощастило переслiдуваннями й насильствами навернути майже всю Україну в унiю, то вони на основi цього вирiшили, що декрет їхньої пастви не стосується, й оголосили, що кожен, хто захоче знову приєднатися до православ'я, буде трактований як бунтар, гайдамака й розбiйник, а оскiльки православнi, довiдавшись про королiвський декрет, поспiшали вiдновити в себе зганьблене православ'я i радiсний рух охопив увесь правобережний руський край, то через це вся Україна, з архiмандритом Мельхi-седеком на чолi, була оголошена митрополитом унiатським i мiсцевою шляхтою бунтiвною i ухвалено було вчинити над нею особливий суд i розправу.

Офiцiал митрополита унiатського видав суворий декрет, в якому наказував усiх, на кого падала пiдозра в пiдтримцi православ'я, привозити до Радомишля, у в'язницю; церкви, котрi не хотiли прилучатися до унiї, закривати, священикiв зв'язувати й привозити туди ж, а хлопiв вiддавати на суд свiтської влади — комiсарiв i губернаторiв. Крiм того, митрополит унiатський надiслав свої листи на польськi прикордоннi форпости, по березi Днiпра, з вимогою не пропускати нiкого з православних священикiв i мирян у Переяслав i взагалi на лiвий берег Днiпра. Таким чином, на довершення лиха, яким погрожував декрет, перерванi були тепер цiлком зносини православних українцiв з їхнiм верховним пастирем.

Пiсля сеймика й урочистої присяги, даної в Уманi при уповноваженому найсвя-тiшого папи, митрополит унiатський, вкупi з мiсцевою шляхтою, звернувся до вищої влади з проханням прислати сильне вiйсько для заспокоєння бунтiв на Українi.

Не чекаючи наслiдкiв своїх розпоряджень i декретiв, Мокрицький узявся за власноручну розправу: вiн вдався по озброєну допомогу до мiсцевої шляхти, яка утворила новий видiл конфедерацiї, i вимога його була одразу ж виконана з нелюдською жорстокiстю.