— Високошановнi городяни! Вашi нарiкання свiдчать про вашу надiю на вiрне вiйсько й про страх з приводу його вiд'їзду з фортецi… За таку втiшну для нас думку я сердечно дякую вам i вiд себе, i вiд хороброго козацтва! Та дозвольте менi заспокоїти вашу тривогу: я не полишаю, не кидаю мiста, а тiльки йду в передову охорону, не втрачаючи й на хвилину зв'язку з фортецею. Адже необачно залишати твердиню без варти зовнi — тодi ворог мiг би вночi, потай, пiдповзти i вдарити на сонних. Я виступаю з Уманi, щоб оберiгати ваш сон, щоб при першiй появi розбiйникiв затримати їх, дати вiдсiч i поспiшити на захист рiдного й любого нам мiста… Може, ви затаїли сумнiв щодо моєї вiрностi? Але ж я присягався перед господом богом… Якщо вам не досить присяги, то подумайте: риба шукає, де глибше, а людина — де лiпше; та де ж менi може бути лiпше, нiж у князя? Хто менi може дати бiльше добра, як князь? То який же дiдько спокусить мене? Втiкач-гайдамака з Сiчi чи що? Коли вам i цього мало, то знайте: як i ясному пановi губернаторовi, менi вiдомо, що росiйськi вiйська стоять на кордонi, а може, й перейшли вже його. Отже, й порозбiйничати з гайдамаками менi довелося б з тиждень, не бiльше… i за цю коротку втiху к погодився б утратити всi мої маєтностi, знедолити сiм'ю i потрапити на палю? Та невже ж я такий дурень?! Та коли й цього вам мало, то чи не безпечнiше тримати ненадiйну людину за мурами, нiж усерединi: там, на полi, ми тiльки спроможнi збiльшити на двi тисячi душ п'ятдесятитисячне гайдамацьке вiйсько, а тут, схотiвши зради, зможемо вiдчинити браму, перекинути мости й впустити ворога в самiсiньку Умань…

Натовп спершу понуро мовчав, та чим далi говорив Гонта, тим яснiшi ставали обличчя слухачiв, а при останнiх його словах уже почувся схвальний гомiн i вигуки:

— Правда, правда! Ми тобi вiримо!

— А моїх козакiв що може схилити до вiроломства? — вiв далi сотник. — Тижневий грабунок, за який буде тiльки одна нагорода — шибениця або паля?! Гай-гай! Вони знають, що князь дав їм волю, що їхнi сiм'ї звiльнено вiд усяких повинностей i поборiв, а тепер iще оголошую своїм козакам, що князь за їхню вiрнiсть при втихомиреннi хлопiв дарує їм у вiчне й спадкове володiння i садиби, i землi, по десять моргiв на душу.

— Спасибi князевi! Пошли йому, боже, вiк довгий! — збуджено загомонiли козаки, щиро зрадiвши з князiвського дарунка.

Сара слухала Гонту з надзвичайним хвилюванням, вона тепер уже не мала сумнiву: сотник лукавить i двоєдушничає, щоб виїхати з мiста й вiддати його в гайдамацькi руки… А вона мовчить i не викриває зрадника! О, який жахливий злочин! Але якщо вона викаже Гонту, то гайдамаки будуть розбитi, замордованi…

Цi душевнi муки довели дiвчину до такого нервового напруження, що вона вже ледве стояла на ногах i майже втрачала свiдомiсть… Раптом, заломивши руки, Сара скрикнула в розпачi:

— Господи! За що ти поставив мене помiж двома мечами?! Сусiди кинулись були до дiвчини, та, глянувши в безтямнi очi, одвернулися, зрозумiвши, що страх i горе потьмарили її розум.

— Чи вiрите ви тепер, дорогi земляки, менi й моїм козакам? — на весь майдан вигукнув у цю мить Гонта.

— Вiримо! — одностайно вiдповiла юрба.

Тут нервове збудження Сари дiйшло до крайньої межi, й вона, зiбравши останнi сили, крикнула:

— Не вiрте: вiн зрадник!

Крикнула i впала, мов нежива, бiля дверей синагоги.

Метушня, що було знялась поблизу дiвчини, лишилась непомiченою серед загального збудження й звукiв урочистого маршу надвiрної команди, яка вирушала в похiд.

Найда iз своїм загоном годин зо три мчав, раз у раз оглядаючись назад; i лише переконавшись, що погоня вiдстала, спокiйно поїхав далi, в душi дякуючи боговi за свiй порятунок. Усi повеселiшали, гнiтюча мовчанка змiнилася гомоном, жартами й дотепами. Загiн без особливих пригод досяг Довгого лiсу, перепочив там, пiсля чого отаман вирiшив заїхати в Мотронинський монастир, там улаштувати панну й розпитати, де саме перебувають нинi головнi сили Залiзняка.

Отець диякон, добре знаючи всi стежки, всi нетрi та яруги Мотронинської пущi, вивiв загiн на вiрну дорогу, й надвечiр того ж дня гайдамаки вже пiдiймалися на круту монастирську гору. Нi в Довгому, нi в Мотронинському лiсi вони нiкого не зустрiли, а їм дуже хотiлося дiзнатися про успiхи повстання; цiкавiсть i тривога пiдганяли подорожнiх, тому, вибравшись на Монастирський шлях, загiн поїхав швидше… Але тут Найду збентежила та обставина, що, по-перше, навiть перед самим монастирем шлях був безлюдний — жодної живої душi не побачили гайдамаки, а по-друге, — у вечiрнiй час чомусь мовчали дзвони.

— Тривожиться дух мiй, — сказав диякон Найдi, зненацька осадивши коня. — Що нiкого ми не зустрiли дорогою, це ще не бiда: усе живе пiшло в загони, та й годi… А от що дзвони мовчать напередоднi свята… то це не гаразд.

— Я, отче, вже давно занепокоївся, тому й коня пiдганяю, — мимохiть зiтхнув отаман i гукнув, обернувшись назад: — Пильнуй! До зброї!

Усi вiдразу насторожились, перевiрили зброю i, натягнувши повiддя, стали пильно роздивлятися довкола. У глибинi лiсу, густiшаючи бiля корiння могутнiх дубiв, уже причаївся присмерк, кругом стояла гнiтюча, мертва тиша.

З важким передчуттям пiдiймалися подорожнi на монастирську гору. В одному мiсцi у кущах Найда побачив труп i мовчки показав на нього дияконовi. Той пiд'їхав до мертвяка, глянув на нього i, повернувшись, шепнув отамановi:

— Монастирський служка!

— Бiда! — тихо кинув отаман i пришпорив коня.

— Невже щось трапилось? — болiсно скрикнула Дарина й вихопилась уперед конем.

— На бога, панно!.. Тут небезпечно… — зупинив її Найда i поскакав удвох з дияконом до того мiсця, де дорога повертала до святої брами.

Перед ними постало видовище, яке' прояснило все одразу: кам'янi стiни брами були пробитi й обваленi; замiсть каплицi з янголом на шпилi чорнiли обгорiлi стовпи й балки; одна половина ворiт, перекосившись, висiла на стовпi, друга — розтрощена — лежала долi; висячий мiст було зiрвано з ланцюгiв i кинуто в широкий рiв, викопаний довкола муру. Крiзь роззявлену пащеку брами виднiвся уже повитий сутiнками монастирський двiр; але позолоченi банi головного храму ще блищали високо над мурами, вiдбиваючи теплi тони призахiдного сонця.

Тепер не залишалося нiякого сумнiву — монастир захопили вороги, а що не зруйнували його дощенту, то це, певно, через несподiвану тривогу або ж через те, що вирiшили зберегти примiщення для католицького кляштора.

— Горе! Зруйновано опору нашу! — iз стогоном вигукнув отаман.

— Нашу святиню! — з жахом сплеснула руками панна й поскакала до брами.

— Назад! — владно крикнув Найда. — Там засiдка!

— Нi, пане отамане, там немає нiкого, — сумно зауважив отець диякон. — Проклятi iроди сплюндрували святиню, перебили братiю i втекли, наче злодiї, зруйнувавши i єдине сполучення з монастирем… Аще б вони там засiли, то браму й мiст зберегли б.

— Правда, — погодився Найда, пильно розглядуючись довкола.

Весь загiн уже зiбрався бiля зруйнованої брами i, скинувши шапки, скрушно хрестився, закликаючи бога у свiдки такого блюзнiрства й даючи безмовну клятву помститися за цю наругу.

Кiлька гайдамакiв об'їхали навколо монастирський вал, але нiчого пiдозрiлого не помiтили: i кам'яний мур з бiйницями вцiлiв, i рiв не був засипаний. Тепер треба було витягти з рову розбитий мiст i якось полагодити його, щоб дiстатися до монастирського двору.

Козаки дружно заходилися бiля мосту, а диякон своїм трубним гласом заповзявся потрясати околицi:

— Го-го-го-го! — волав вiн. — Озовись, хто живий! Го-го!

Але нiхто не озивався, тiльки луна прокинулась у лiсi й сполохано покотила дияконовi вигуки кудись у темну далечiнь.

Найда нетерпляче чекав, коли встановлять мiст; та це не так легко було зробити: козаки не мали пiд руками анi пiдойм, анi вiрьовок i голiруч та на власних спинах виволiкали з рову колоди й потрощенi частини мосту. Бачачи, що ця робота може затягтися на цiлу нiч, отаман вирiшив якось перебратися через рiв i оглянути двiр, храм та келiї… I якщо там не знайдеться жодної живої душi, то, не гаючи часу, поспiшити до Залiзняка, щоб вiн прислав сюди загiн…