— Авжеж, — весело пiдхопив баритон. — Та ви, братця, згадайте, що казав Гонта? Вiн присягав, а за ним i ми, що залишимося вiрнi своєму обов'язку… А обов'язок до вiтчизни сотник вважає за найсвятiший i за нього ладен душу чортовi закласти… А щодо дiдича, князя, то Гонта заприсягнув, що вiддасть життя за його пiдданцiв… Тепер розмiркуйте, панове, що є вiтчизною i для нас, i для нашого ватажка-сотника?.. Невже чужа, ворожа, ненависна Польща з її озвiрiлим панством та гадючим латинством? Нi, звичайно, нi! Вiтчизною нам була, є й буде Україна… I ось цiєї замордованої панами вiтчизни ми не зрадимо, в тому й присягалися! Та ще присягалися захищати княжих пiдданцiв… А хто ж княжi пiдданцi? Та ми ж, колишнi козаки, вiльнi люди, яких ляхи обернули на рабiв, на бидло… То за це бидло ми й понесемо свої голови, на тому й хреста цiлували.
— От так пан осавул! Оце добре… Чорт його батька знає, як добре! — по-пiвнячому крикнув фальцет. — Якщо i в пана сотника такий розум…
— То я йому в ноги чолом… — крекнув вдоволений бас.
— Та ось ви розмiркуйте i про цей похiд, який нас чекає… тут штука!
— Штука?! — знову вереснув фальцет.
— А ти як думав?.. Та побий мене сила божа, коли це не хитрощi, якi ' полякам кiсткою в горлi стануть… Пiшли чутки, що Залiзняк з усiма силами залишив Лисянку й вирушив на Умань. То слiд би, на здоровий глузд, зараз же стягти у фортецю все вiйсько й засiсти в нiй… а тут — оголошують у такий час похiд, щоб лишити фортецю без захисту…
— А хто ж це придумав? — спитав бас.
— Звiсно, Гонта… Шляхта, гадаю, до цього не додумалась би.
— Ой, то це недарма! — зарепетував фальцет. Тут i Сара мимохiть скрикнула: розмова Залiзняка й Гонти у корчмi постала перед нею в новому свiтлi, вона тепер зрозумiла, що Умань приречена на загибель.
— Тю на твою голову! — прохрипiв бас. — Ще хтось пiдслухає…
— Та, мабуть, уже й пiдслухав, — з тривогою мовив баритон. — Я наче якийсь крик чув. Он з того боку.
— То давайте обшукаємо все навколо! — пiдхопили обидва спiврозмовники й швидко пiшли до протилежної стiни вежi. Нi жива, нi мертва причаїлась Сара за палями, якi стояли в кутку.
— Здається, немає нiкого… — промовив, озираючись навколо, стрункий козак, що розмовляв баритоном.
— Анi бiса! — пiдтримав його фальцет, власником — якого виявився огрядний, приземкуватий лицар.
— Пошукаймо ще, — прохрипiв бас.
— Атож, такого язика залишати на свої голови небезпечно! — погодився й баритон. — Ану лишень розкидаємо цi палi, чи не там заховався сатана?
Сара вся похолола. "Прощай, Петре! Кiнець!" — майнула в її головi остання думка й згасла… Але фальцет зненацька вигукнув:
— Стривайте, братця! Он де пiдслухач, шпигун! — i показав на якусь невиразну тiнь, що майнула поблизу. — Переймай його!
Не роздумуючи, усi троє кинулися на влови. Спершу Сара не могла навiть змiркувати, чому її не тягнуть на розправу, й сидiла, зацiпенiвши вiд жаху; та коли голоси переслiдувачiв затихли, дiвчина зрозумiла, що вона врятована. Виглянувши з-за паль i пересвiдчившись, що поблизу немає нiкого, Сара прожогом вискочила iз засiдки, метнулася в протилежний бiк i збiгла косогором на вулицю. Але вона тiльки тодi вiдчула себе в безпецi, коли опинилася на майданi, де вже метушилися люди.
Вiд пережитого страху в дiвчини пiдламувались ноги, й вона сiла пiд синагогою перепочити. Довго так просидiла сердешна без думки, без волi, без бажань, поки нарештi отямилась.
Тим часом у мiстi зчинилася страшенна тривога: обивателi перебiгали з будинку в будинок, з вулицi на вулицю, збиралися на майданi, де вже стояв гомiн тисяч голосiв, чулися стогiн i плач… Спочатку Сара не звертала уваги нi на метушню, нi на гамiр, та потiм, коли трохи опам'яталась i згадала розмову бiля вежi, вiдразу змiркувала, що звiстка про похiд Залiзняка на Умань уже, мабуть, поширилася по всьому мiсту.
— Чого це на майданi такий тиск? — спитала Сара у якоїсь єврейки.
— Чого? — перепитала та. — Ой мамеле! Хiба не знаєш? Гайдамаки йдуть, розбiйники йдуть… Сто тисяч! Там у губернатора раду радять… Але що та рада поможе?
— Невже немає рятунку? — прошепотiла дiвчина. — Невже мене знову чекають такi страхiття? Нi, тiкати, тiкати! — схопилася вона руками за голову. — Туди, через головну браму до табору… а звiдти… куди? Ох, не знаю!.. Та однаково… на волi лiпше, нiж у цiй в'язницi!..
А на майдан уже виїжджала команда й шикувалася в лави; пишне вбрання i повне похiдне спорядження надавали вершникам переможного вигляду, який викликав у переляканих уманцiв надiю, що такi орли захистять їх з жiнками й дiтьми вiд гайдамакiв. Нарештi iз замкової брами виїхав на сiрому жеребцi губернатор, позаду — Гонта з Шафранським, а за ними — кавалькада вирядженої й озброєної до зубiв шляхти.
— Шановнi мiщани, городяни й пiдданцi князя, а також пишна шляхта, що з'їхалася пiд захист нашої неприступної фортецi! — урочисто звернувся до натовпу губернатор. — Бог послав нам випробування, але разом з тим милосердний творець дав нам у руки й надiйний щит од стрiл i мечiв ворожих. Крiм нашої випробуваної в боях i вiдданої надвiрної дружини пiд проводом хороброго й славного сотника Гонти, в нас пiд корогвами є до шести сотень доблесного ясновельможного лицарства та молодої мiлiцiї — нових Маккавеїв, якi за кiлька днiв досягли дивовижних успiхiв у вояцькiй справi, — набереться до трьох тисяч, та й при потребi ми всi до одного пiдемо на ворога… То невже ж ми, за цими мiцними мурами й глибокими ровами, боятимемося гайдамацьких банд, озброєних лише косами та дрючками? Ха-ха! Ласкаво просимо до нас у гостi — пiд картеч наших гармат, пiд рої куль, пiд посвист ядер i бомб… Запасу в нас вистачить на пiвроку, а не далi як через два тижнi прибуде на допомогу мiсту й могутнє вiйсько великої iмператрицi росiйської, з котрою, за певними вiстями, Рiч Посполита вже уклала союз… З'єднавшись, орли — двоголовий i одноголовий — вмить розметають цих поганцiв, так що й слiду не залишиться не тiльки вiд них, але й вiд їхнiх жiнок та дiтей!..
Над юрбою, мов порив бурi, знявся гомiн, — не то радiсний, не то загрозливий, — i одразу ж ущух.
— Ми отримали вiстi, нiбито зграї бидла пiд проводом розбiйника, скаженого пса Залiзняка й запорозької наволочi, не взявши Лисянського замку, рушили на Умань. Хоча й важко повiрити в можливiсть такої нечуваної дуростi й зухвальства, проте ми, на всякий випадок, вжили вiдповiдних заходiв. Комендантом фортецi, а отже, i начальником усiх сил її, як мiлiцiї, так i шановного лицарства, — я призначаю випробуваного у боях, вiдомого стратега й фортифiкатора, його мосць пана Шафранського!
У вiдповiдь залунали схвальнi вигуки i вгору злетiли шапки.
— Шановному ж довудцовi надвiрної дружини, нашому сотниковi Гонтi, я доручаю нагляд за околицями Уманi; вiн стане на дорозi, що йде з Лисянки, i розжене гайдамацькi банди, в разi вони зважаться наступати, а якщо стрiнеться з переважаючими силами ворога, тодi, давши їм вiдсiч, вiдступить до Уманi й приєднається до її оборонцiв!
Мертвою мовчанкою зустрiла юрба цi слова. Кожному було ясно, що вiдправка єдиного регулярного вiйська кудись у степ, та ще в таку критичну хвилину, є нiчим не виправданий риск, який може мати фатальнi наслiдки: шлях на Умань iде степами, його видно з усiх бокiв, i ворог, помiтивши вiд'їзд з фортецi вiйська, може вдарити з протилежного боку й вiдрiзати Гонту зовсiм; крiм того, вiдправка двох тисяч козакiв проти п'ятдесяти, — а дехто вважав — проти сотнi тисяч гайдамакiв, — здавалась усiм божевiльною вигадкою: цю жменьку було легко оточити й зiм'яти; та й, зрештою, зустрiвшись вiч-на-вiч зi своїми кревними братами, одновiрцями, чи встоять козаки перед спокусою єднання?
Усе це iнстинктивно зрозумiла або вiдчула серцем юрба, а тому пiсля кiлькох секунд важкої мовчанки прокотилося спершу глухе ремство, почулися окремi вигуки: "Що ж це таке? Нас залишають без захисту? Зi зв'язаними руками вiддають на погибель гайдамакам?" — що незабаром переросли в загальний крик… Младанович зблiд, пишне панство збентежилося… Але Гонта, виїхавши наперед, звернувся до схвильованого люду iз палкою промовою:
