— Та заспокойте цього йолопа! — гукав з колимаги Кшемуський. — Пояснiть йому, що й хутiр, i сiм'я його не пропали, а що вiн тiльки збився з дороги!

Та нiякi слова не впливали на шляхтича: вiн їх не чув i не розумiв; з божевiльними, налитими кров'ю очима, з перекошеним обличчям i пiною коло уст вiн бiснувався, кричав i посилав комусь прокльони.

— Кровопивцi, злодюги! Зрадники, згубники великої i славної Польщi! Ви все святе втоптали в смердюче багно… Прокляття на вашу голову, прокляття з роду в рiд! О, невже небо не помститься вам? Помститься, помститься, — якщо не воно, то замучений вами народ! Вогонь пожере ваше награбоване добро, в кровi потоне все i вашi родини… чужа нога наступить п'ятою на вашi груди!

Збентежений господар зовсiм розгубився перед своїми гостями й не знав, чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би вiн розпорядився, та при вельможних свiдках було незручно, до того ще й гостi були очевидьки приголомшенi словами божевiльного.

На щастя, з цього скрутного становища його вивiв гонець, що несподiвано прискакав iз замку.

Гонець передав на словах, що в замок зволив прибути найпревелебнiший кардинал, нунцiй найсвятiшого папи, й що, крiм того, одержано з Варшави й Києва тривожнi вiстi.

На останню звiстку панство не звернуло жодної уваги; але приїзд нунцiя схвилював усiх, i про Левандовського одразу забули.

Гонець тим часом передав губернатору листа вiд дружини його, ясновельможної панi Ядвiги.

Лист був лаконiчний, змiст його був такий:

"Знову пiдкинуто в замок таємничу записку, писану тiєю ж самою рукою; в нiй говориться те ж саме, що й ранiше: "Оплакане вами живе i завдасть вам ще бiльше слiз!"

Кшемуський, прочитавши цього листа, зблiд i похитнувся, наче пiдрубаний дуб, i коли б його не пiдтримали, вiн би так i гримнув на землю…

Теплий травневий вечiр тихо спускався над невеликим селом Малою Лисянкою, що розкинулось уздовж мальовничого берега рiчечки Лисянки, там, де вона впадає в Синюху.

Косе промiння сонця обливало золотом бiленькi стiни хат, що виступали iз зеленi садiв, виблискувало кривавим вогнем в маленьких вiконечках i зливалося в нiжне сяйво над потьмянiлим хрестом невеликої дерев'яної церкви, яка височiла над стрiмкою кручею край села.

I церква, i дзвiниця мали надзвичайно убогий вигляд: перекошенi стiни й солом'яна покрiвля потемнiли вiд часу, i навiть хрест на гостроверхiй вишцi, колись вкритий позолотою, геть почорнiв. Невеликий цвинтар, порослий високою зеленою травою, оточував церкву; бiля огради його видно було кiлька низеньких могил з похилими дерев'яними хрестами, а то й зовсiм без хрестiв.

Зграї веселих птахiв з галасом вилiтали з дзвiницi й, покружлявши в повiтрi, сiдали на гiллi розлогих верб уздовж церковної огради.

Було щось надзвичайно сумне в цьому убогому цвинтарi, в цiй старенькiй, похиленiй церквi.

Бiленькi хати оточували щiльним кiльцем свою старезну церкву, немов хотiли захистити її од нападу ворогiв.

До церковної огради прилягала садиба священика. Вона нiчим не вiдрiзнялася вiд звичайної садиби селянина, тiльки бiленька хата, що стояла посеред двору, була значно бiльша й вища вiд селянської i дiлилася, як видно, на двi половини, бо обабiч вхiдних дверей було по двоє вiкон. Праворуч i лiворуч од хати стояли необхiднi господарчi будiвлi, й хоч у всiй цiй садибi свiтилось убожество, але чистота й лад надавали їй веселого, привiтного вигляду.

Вiкна хати були обведенi синiми й червоними смугами, призьба пiдмазана яскраво-рудою глиною. Чисте зелене подвiр'я з утоптаними стежками оточувало хату, а коло плоту пiдiймалися пишнi кущi царської борiдки, гвоздик та iнших квiтiв.

На широкiй призьбi сидiв, грiючись пiд ласкавим промiнням сонця, старий священик, такий же старезний i вбогий, як i його церква. Худе, зморшкувате обличчя його, обросле бiлим, як снiг, волоссям i такою ж бородою, носило на собi слiди тяжко прожитого життя. Яснi голубi очi старого дивилися ласкаво й сумно; на ньому був старенький полотняний пiдрясник i великi мазанi чоботи. Бiля нiг його просто на травi сидiло двоє молодих дiвчат: одна з них, з темними косами й дитячим виразом великих карих очей, здавалась iще зовсiм дитиною; надзвичайно гарне обличчя її було тепер звернене до батюшки. Друга, що обхопила рукою стан її, була красуня в повному розумiннi цього слова.

При першому поглядi на неї, навiть незважаючи на одяг, можна було зразу сказати, що вона єврейка: риси її обличчя вражали правильнiстю й красою; вогненно-золотисте волосся її спускалося пишними безладними хвилями на плечi; на бiлому, як снiг, лобi, що немов сяяв своєю надзвичайною бiлiстю, вигиналися дугами тонкi густi брови; великi чорнi очi єврейки, сповненi невимовного смутку, були теж зверненi на священика, а гарно вирiзанi нiздрi її нервово здригалися; нiжний рум'янець просвiчував крiзь тонку шкiру й то спалахував, то згасав од хвилювання.

— В убогiй печерi народився вiн, — тихо говорив священик, ласкаво проводячи рукою по голiвцi темнокосої дiвчини, — i матiр божа, дiва Марiя, поклала його на сiнi, просто в ясла… Нiч була тепла, зоряна, в широкому степу мирно спали коло отари пастухи, i побачили вони, що небо розверзлося й ангели злетiлись над землею й заспiвали "Слава в вишнiх богу", сповiщаючи їх, що на землi народився Христос, син божий, який прийшов у свiт для того, щоб принести грiшним людям милость, прощення й любов. I тодi взяли пастухи гирлиги свої й пiшли до печери вклонитися йому, а потiм прийшли волхви й царi з дарами i теж уклонилися синовi божому, а вiн, дитя предвiчне, лежав у яслах i з лагiдною усмiшкою дивився на людей, заради яких вiн спустився з неба, щоб урятувати їх i прийняти за те вiд них же мученицький вiнець…

Затаївши подих, слухали обидвi дiвчини старого: перед зором їхнiм проходили один за одним великi й святi образи, i нiщо не порушувало тишi цього чарiвного куточка…

На заходi тихо розливалося нiжне, пригасаюче сяйво вечiрньої заграви. На землю спускалися тонкi прозорi тiнi й стелилися легким серпанком по широкому степу. Високо в глибинi блiдого неба, немов малесенькi дiаманти, загорялися першi зорi: тихий вечiр вже ласкаво обiймав стомлену денною спекою землю.

— Але як же господь допустив, щоб люди замучили сина його? Як не покарав вiн їх, як не помстився їм стократ?! — палко мовила єврейка.

— Тому що син божий того й зiйшов у свiт, щоб узяти на себе всi грiхи свiту й прийняти за людей смерть на хрестi.

— За тих, хто повiрив у його вчення, хто пiшов за ним, але не за тих же, що гнали його все життя?

— За таких, Саро, ще бiльше, нiж за тих, що визнали його, бо душi їхнi перебували пiд тягарем страшного грiха i вiн просив господа послати мир i любов у їхнi затьмаренi злобою серця…

— Нi, нi, панотче, — палко заперечила єврейка, — тим немає прощення нi на землi, нi на небi! У святому письмi сказано: око за око, зуб за зуб!

— То сказано в бiблiї, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогiв своїх i благословляти тих, хто ненавидить нас.

— Прощати ворогам? Та невже ж ви прощаєте панам-ляхам, котрi переслiдують вашу вiру, одбирають у вас церкви, пригнiчують вас?

— Молюся, Саро, й прошу бога, щоб простив їх, — не вiдають-бо, що творять, — смиренно зiтхнувши, промовив старий.

У цей час на перелазi з'явився широкоплечий, огрядний лiтнiй селянин. Переступивши через перелаз, вiн пiдiйшов до невеличкого гуртка, що розташувався бiля хати, й, не бажаючи порушувати тиху розмову, шанобливо спинився поблизу, скинувши шапку.

Це був iще бадьорий, дужий чоловiк рокiв шiстдесяти, одягнений по-селянському. Чуприна його була пiдстрижена пiд макiтру, сивi вуса спускалися на груди, а з-пiд чорних, ледь тiльки зачеплених сивиною брiв дивилися ще гостро й упевнено чорнi, як вуглини, очi. Через навислi брови й довгi вуса обличчя його спершу здавалося понурим i сердитим, але хто уважнiше придивлявся до його очей, той зразу ж упевнявся, що перед ним лагiдний дiдусь з чистою дитячою душею. Поринувши в задуму, дiвчата й старенький священик не помiтили його приходу.