— Для чого, навiщо? — зiтхнувши, запитав чернець.

— Навiщо? — перепитав Залiзняк i подивився на Найду сповненим обурення поглядом. — Чи я одбiг розуму, чи твоє серце замерзло в грудях! На те, що коли ми й тепер не згуртуємося й не вiзьмемо в руки меча, то наша Україна загине навiки!

— Вона й так приречена на загибель, — тяжко зiтхнув Найда. — Немає звiдки ждати допомоги… остання надiя згасла!

— Тим паче, тим паче повиннi ми зiбрати всi сили, щоб пiдтримати вiтчизну, оборонити її од ворогiв, не допустити до загибелi.

— Даремно! — з грудей Найди вирвалося вже не зiтхання, а болiсний стогiн. — Даремно, пане полковнику, — сказав вiн знову похмуро, — не буде з того пива нiякого дива! Я сам ранiше сподiвався, сам вiрив, а тепер бачу, що нiхто нам не допоможе, нi нам, нi Українi, нiщо не врятує нас!.. I самi ми нiчого не вдiємо, i люд наш нещасний захлинеться у власнiй кровi. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в тому… Що можуть зробити нашi поодинокi гайдамацькi повстання?

— Якi це повстання? — перебив його Залiзняк. — Розправа з панами i з жидами — та й годi! I то тiльки там, де заллють уже через край сала за шкуру.

— Ну, а iншого повстання вже тепер чекати даремно: знесилiли всi, збезлюднiв край… козацтво винищене.

— Та й Польща ж здрiбнiла.

— Одна тiльки надiя була i в мене, та, мабуть, i в усiх, на Росiю, але надiя ця марна! — з смутком провадив далi Найда. — Коли мене посилав пан кошовий до козацької старшини i до гетьмана в Глухiв, тодi я зрозумiв усе й збагнув, що надiї немає: Росiя зв'язана з Польщею мирним договором, та там тепер i не на часi дiла цi… а без неї й без Запорожжя не приведуть нi до чого гайдамацькi наскоки…

— То що ж, по-твоєму, — гнiвно перебив його Залiзняк, — скласти всiм руки й дивитися, дожидатись, як покiнчать ляхи з нашою вiрою, i з волею, i з народом?

— З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шукає волi й визволення, а не буйних наскокiв, коли ж немає на перемогу надiї, коли прирiк сам господь нас на загибель, треба скоритися його волi…

— Звiдки ти знаєш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: вiн лихом тiльки випробовує нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово! — грiзно мовив Залiзняк. — I ганьба вiчна тому, хто промовить його! Поки серце б'ється в грудях, поки очi дивляться на свiт божий, не скориться козак ляховi. Нiколи! — вiн з силою вдарив себе в могутнi груди й говорив далi гаряче й обурено: — Правда, тепер тяжко, та чи не гiрший час був за славної пам'ятi гетьмана Богдана, а пощастило ж йому пiдняти всю Україну й вирватись з лядської неволi!

— То був один час, пане полковнику, а тепер настав iнший. То були ми i все Запорожжя пiдвладнi однiй Польщi, а тепер нас жменя, а Росiя не почне з Польщею вiйни.

— Не треба їй i починати її! Упораємось i самi! Блаженної пам'ятi цар Олексiй не йшов на Польщу вiйною, а коли гетьман Богдан приєднався до царя Олексiя, тодi вiн прийняв усю Україну пiд свою руку, то може таке бути й тепер…

— Була тодi, кажу знову, цiла Україна, а тепер тiльки правий берег без Запорожжя, без лiвобережних козакiв…

— Була тодi й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер… тепер зосталося тiльки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими!

— Був тодi, пане полковнику, i гетьман Богдан, котрий зумiв поєднати весь народ…

— Так, був гетьман, богом даний, а хто тобi сказав, що не дасть нам господь i другого такого? Може, є голова, може, осяяв уже її господь святими думками, — голос Залiзняка зазвучав якось особливо сильно й грiзно, — може, жде вона тiльки часу…

— Щоб пообрубували їй руки, — перебив його Найда.

— Якщо їх буде тiльки двi, а якщо їх набереться сто тисяч, тодi…

— Не набереться! Без Запорожжя, без Росiї не повстане весь народ, бо вже стомили його всi утиски-муки, вмерла вже й надiя.

— Авжеж, якщо найкращi сини одiйдуть од нього, залишать на смерть, на поталу, — гнiвно промовив Залiзняк, — а якщо всi з'єднаються, стануть, мов скеля, навколо одного прапора, тодi й кволi стануть мiцнi, й вiвцi перекинуться на левiв, i в горлиць повиростають кiгтi… Нi! — Залiзняк стукнув кулаком по столi з такою силою, що важкi його нiжки заскрипiли й похитнулися. — Ще поборемось з ляхами! Надiя в нас, та не зарiкаюся побачити й допомогу. А щодо Запорожжя, то сам вiдаєш, що серцем воно незмiнне… А коли що… то на всяку ж криву дiрку, — каже приказка, — знайдеться й кривий кiлок. Якщо тiльки це примусило тебе пiти в монастир, ти повинен кинути його й повернутися зi мною на Сiч! Живий бог i жива душа наша!

При останнiх словах Залiзняка якась сумна хмарка набiгла на обличчя молодого ченця; тяжке придушене зiтхання вирвалося з його грудей i завмерло в тишi, яка нараз закралася в сувору келiю.

— Нi, пане полковнику, — промовив чернець пiсля хвилинного мовчання, — прости мене сам i проси простити все наше славне товариство. Нехай борються тi, в кого є й сила, i надiя, i вiра, а я — мрець, умерла моя душа, i не людинi воскресити її!

— Вона воскресне, воскресне, кажу тобi! — скрикнув Залiзняк, пiдводячись з мiсця. — Ця темна келiя, цi похмурi печери, пости й молитви заглушили в твоїй душi надiю. Скинь тiльки оцю страшну, чорну рясу, вирвись iз цiєї душної келiї на свiтлий простiр, дай вiйнути тобi в обличчя нашому вiльному степовому вiтру — i надiя знову повернеться до тебе: вона є, кажу тобi. — Залiзняк пiдiйшов до Найди, нахилився до нього й заговорив: — Терпiння всюди вичерпалося; народ кругом — як порох, для бочки пороху досить i однiєї iскри, iскра знайдеться… вона вже…

У цей час легенький стук перервав його слова. Залiзняк одразу урвав свою мову й хутко вiдiйшов до вiкна.

Найда пiдвiвся з мiсця й одчинив дверi.

У келiю зайшов молодий монастирський служка. Шанобливо вклонившись Залiзняковi, вiн промовив звичайне вiтання i сказав, що превелебний отець архiмандрит печорський просить пана полковника до себе на трапезу, що з мiста Києва прибули архiмандрит Мотронинського монастиря i ясновельможний пан генеральний обозний Свiчка з дочкою, що всi вже в трапезнiй i ждуть тiльки пана полковника.

— Гаразд, — вiдповiв Залiзняк, глибоко переводячи подих. — Iду. А з тобою, друже мiй, я не прощаюсь, — промовив вiн, обертаючись до Найди.

I нараз зупинився здивований, вражений раптовою змiною, що сталася в ньому. Молодий чернець стояв коло дверей бiлий як полотно, тримаючись за стiну рукою. Здавалося, коли б не ця пiдпора, вiн не змiг би встояти на ногах. Чорна ряса пiдiймалася на його грудях високо й поривчасто.

— Не прощаюся, — сказав знов Залiзняк, опускаючи свою руку на плече Найди. — Побачимося ще раз i поговоримо про все.

Молодий чернець нiчого не вiдповiв, — здавалося, вiн навiть не чув цих слiв. Залiзняк глянув на нього, з сумнiвом похитав головою i, взявши з столу свою шапку, вийшов слiдом за служкою на монастирський двiр.

Як тiльки дверi за ним зачинилися" глибокий, тяжкий стогiн вирвався з грудей ченця, i, закривши обличчя руками, вiн знесилено сiв на свiй дерев'яний тапчан.

У просторому, але суворо чернечому помешканнi настоятеля Печорського монастиря сидiли вже за столом, у трапезнiм покої, запрошенi гостi. Мурований двоповерховий будинок, де були архiмандритськi покої, стояв осiбно праворуч вiд Лаври, вiн притулився на схилi гори, що спускалася до Днiпра крутими терасами, порослими виноградниками та квiтучими фруктовими деревами, i тонув у їхнiх срiблисто-рожевих хвилях.

Архiмандритська трапезна була невеликою кiмнатою з неймовiрно товстими стiнами, в котрих вузькi, заокругленi згори вiкна мали вигляд справжнiх бiйниць; стеля трапезної була склепiнчаста, i з вершка її, де сходились кути, спускалася вниз люстра, або, точнiше сказати, панiкадило, весь схiдний куток покою займали iкони, в центрi їх вирiзнявся великий образ Iсуса Христа в багряницi й терновому вiнку, а обабiч його висiли зображення преподобних подвижникiв Антонiя й Феодосiя Печорських. Перед образами в кутку свiтилися три лампадки, а попереду стояв, помiж двома ставниками з зеленими восковими свiчами, накритий чорним оксамитом аналой, взагалi весь цей куток нагадував невеликий iконостас. Вiкна в трапезнiй були вiдчиненi, в них заглядали розквiтлi гiлки вишень i груш, над якими роями гули й метушилися бджоли. В покою стояв важкий дух ладану, та аромат садiв, що лився в вiкна вкупi з ласкавим повiтрям, пом'якшував той дух до нiжних пахощiв.