Дiвчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелiкс уже не змiг i, не допивши, упав на лаву… Кiлька разiв вiн iще силкувався розплющити повiки, але так i не змiг.

П'яний сон звалив його…

— Тут врятована… а там?.. Е, вiд своєї долi не втечеш! — прошепотiла Дарина й з гарячковою швидкiстю почала переодягатись у вбрання хорунжого, яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий i невисокий на зрiст, так що жупан та кунтуш їй пiдiйшли, тiльки чоботи були надто великi, й панна залишила на ногах свої сап'яновi чобiтки iз срiбними пiдкiвками. Пiдперезавшись туго поясом, вона засунула за нього пару набитих пiстолiв i до боку почепила шаблю. Розшукавши ножицi, Дарина вiдрiзала свою косу, надiла конфедератку й перетворилася на красеня-юнака, здатного полонити навiть королiвну. Тiльки незвичайна нiжнiсть обличчя й квiтуча молодiсть могли виказати панну в її новiй ролi.

Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом усього того, що було для неї святе, i в її серцi закипiла боротьба… Почуття справедливостi волало, що залишати живим цього недолюдка на горе знедоленим було б злочином, але на вбивство у дiвчини не пiднiмалася рука… Опиралась її природа… Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вмiла нею орудувати. Непевний удар тiльки розбудить його… Вистрелити в лоб iз пiстоля — але, звук пострiлу викличе переполох, i її спiймають на мiсцi злочину… Ех, коли б у неї був кинджал… Та його, як на зло, вiдняли. Що робити?..

"А ножицi?" — майнуло в головi Дарини, й вона судорожно вхопила їх знову.

Панна пригадала в цю мить мученицьку смерть батюшки, вбивство iгуменi, наругу над святинею й мордування сестер… I в її серце впилося жало кривавої, невгасимої образи…

У бурхливому поривi цього почуття дiвчина кинулась до Голембицького, який голосно хропiв, вiдкинувши назад голову, i всадила ножицi йому в горло. Довудца судорожно сiпнувся й захарчав… I з рота струменем вдарила кров.

Не тямлячи себе вiд жаху, Дарина вискочила з келiї й вибiгла на монастирський двiр. Вiн був зовсiм безлюдний; усi, певно, вже спали мертвим сном. Пiд захмареним небом страхiтливо чорнiла безмiсячна нiч; коли-не-коли спалахувала далека блискавка, наче небо блимало страшним оком, i тодi на мить виступали з пiтьми силуети дзвiниць, тополь i дахiв найближчих будiвель. Прохолода ночi трохи пiдбадьорила Дарину; вона знову загорiлася бажанням втекти вiд катiв i врятувати своє життя… Але як i куди тiкати? Монастир був оточений високою стiною, єдиний вихiд — браму, певна рiч, охороняли жовнiри. "Хiба сховатися? — промайнула думка. — Але де? На який час? Немає сумнiву, що Мокрицький настановить тут католицьку адмiнiстрацiю. Так чи iнакше її врештi спiймають i вiддадуть на нелюдськi тортури… А втiм, вiд тортур нинi є чим урятуватися! — I дiвчина помацала рукою пiстолi. — Та все-таки треба використати всi засоби, всi шляхи… Лiтня нiч коротка…"

Тривожно прислухаючись до найменшого шелесту i вдивляючись розширеними очима в слiпу темряву, Дарина навпомацки посувалася вздовж стiни. Раз у раз вона з жахом озиралася назад, тремтячи вiд думки, що ось-ось її наздожене й схопить облитий кров'ю, з ножицями в горлi, довудца. Минали хвилини, якi здавалися дiвчинi вiчнiстю… Раптом десь поблизу, мало не бiля неї, почувся глухий звук вiд падiння чогось важкого й м'якого. Дарина здригнулась i хотiла була кинутися в глиб двору, та в неї пiдломилися ноги… Вхопившись за стiну руками, втiкачка затаїла дух. Минула хвилина-друга, але довкола було тихо. Дарина нарештi озирнулася, їй здавалося, що позаду промайнула якась тiнь… Майже iнстинктивно дiвчина подалася вперед, та не встигла вона зробити й кiлька крокiв, як за прочиненими дверима однiєї з келiй, що тяглися вздовж стiни, почулося борюкання й збудженi, захеканi голоси.

— Нi, шельмо, не втечеш, — хрипiв грубий голос.

— Пусти! — кричала якась жiнка. — Пусти!.. Геть!.. Я Євлалiя… Я католичка… Я привела вас сюди…

— А дiдько з тобою, Євлалiя ти чи Мотря!.. Ти менi сподобалась — i край!

— Ой рятуйте! — заверещала Євлалiя, борсаючись у темрявi. — Я пiду до пана довудци… Ти вiдповiси за насильство!

Євлалiя вискочила з сiнешнiх дверей, — жовнiр за нею.

В цю мить спалахнула блискавка й освiтила блiдим холодним сяйвом i Євлалiю, що борюкалася з жовнiром, i Дарину, що притиснулася до стiни…

— Он пан довудца! — простягаючи руки до Дарини, крикнула Євлалiя. Жовнiр скам'янiв вiд несподiванки, у нього в головi блискавкою майнула думка, що коли випустити Євлалiю живою, то вона викриє його в злочинi, за який доведеться поплатитись головою.

— То ти доносити, гадюко? — прошипiв вiн i встромив їй у спину кинджал. Євлалiя несамовито закричала i впала крижем до нiг Дарини, а жовнiр щез у нiчнiй пiтьмi.

Недовго стогнала Євлалiя, — швидко слабнучи, вона ще зiтхнула раз-другий i затихла… Минали найзручнiшi для втечi хвилини, а Дарина все ще стояла непорушне й раз у раз шепотiла:

— Божий суд! — Нарештi вона озирнулась i помiтила, що на сходi небо почало потроху яснiшати… Принаймнi, добре вдивившись, тепер уже можна було розрiзнити на темному тлi неба обриси всiх п'яти бань храму… Треба було взяти себе в руки й негайно дiяти…

Дiвчина обережно, але швидко рушила до брами. Пiдкравшись, вона побачила, що четверо жовнiрiв, певно, п'яних як нiч, спали, простягшись долi, а брама була не тiльки не замкнена, а навiть трохи прочинена.

Не тямлячи себе вiд радостi, Дарина пiдбiгла до неї i, не помiтивши в чорнiй пiтьмi пiд склепiнням брами дозорця, що теж спокiйнiсiнько спав, наступила йому на руку. На щастя, вiн не прокинувся, тiльки промимрив якусь лайку й вiдсмикнув руку. Дарина налягла на важку браму, вона заскрипiла, але не пiддалася… Нараз паннi причулись якiсь пiдозрiлi звуки, схожi на тихий стукiт… Холодний пiт виступив у неї на чолi, вiдчай подвоїв сили, й вона нарештi розчинила браму настiльки, щоб прослизнути в щiлину…

Пiдйомний мiст був спущений, за ним тяглася довга гребля, що губилася в густих вербах, за якими починався лiс. Переходити мiст i греблю, коли ось-ось мало зiйти сонце, було небезпечно: по високiй стiнi могли ходити вартовi… Але за вербами Дарина вже могла вважати себе в безпецi. Зупинившись на мить пiд дашком брами, вона озирнулася довкола, перехрестилась i кинулася бiгти… Та ледве дiвчина вскочила у вологу пiтьму пiд вербами, як її схопили ззаду чотири залiзних руки й накинули на голову важку кирею…

Грiзнi вiстi, що їх привiз Петро, страшенно стривожили селян Малої Лисянки. Вони ще ранiше були наляканi погрозами Гершка й пiсля його несподiваної втечi ждали розправи, але тепер вона, неминуча й невiдворотна, вже стояла зовсiм поряд i примушувала стискатись серце вiд жаху. Зараз селяни були вiльнi вiд роботи: хлiба, навiть пiзню гречку, вже давно посiяли, а жнива ще не починались. Правда, пiдходив час орати толоку, готувати ниви на майбутнiй господарський рiк пiд озимину, та про це майбутнє нiхто не думав. Уже з самої ранньої весни серед селян вiдчувалося якесь незвичайне хвилювання; не те щоб їх з зими почали бiльше гнобити, — гнiт i поневолення народу були явищем не новим i за останнє десятилiття досягли, мабуть, свого апогею, — та докотилася звiдкись чутка, що настав слушний час скинути польське ярмо, врятувати i себе, i православну вiру вiд погибелi.

А втiм, такi чутки виникали вже не раз i пробуджували в пригнобленого селянина надiю, проте ненадовго. Невеликий загiн захоплених волелюбною мрiєю селян пiд керiвництвом якого-небудь запорожця зчиняв, бувало, веремiю, але, зруйнувавши й спаливши кiлька панських маєткiв та перевiшавши з пiвсотнi економiв, зрештою зазнавав поразки вiд сильнiшої польської команди. Пiсля кожного такого гайдамацького заворушення й страхiтливої за нього розплати народ втрачав надiю на визволення й пiд непосильним тягарем лиха дедалi нижче й нижче схиляв свою голову, хоч, як i ранiше, прагнув помсти.

За останнi п'ять рокiв припинилися навiть гайдамацькi виступи, тому пани, посесори й економи були переконанi, що хлопське бидло остаточно приборкане, й ставились до селян, наче до пiд'яремної худоби, нiчого не боячись. Та з весни помiтили, що "бидло" немовби ожило, пiдняло голову й хоча ще вперто мовчало, але в цьому грiзному мовчаннi вiдчувалася стихiйна сила, яка примушувала i економiв, i посесорiв утримуватись вiд канчукiв та паль; польськi урядовцi вважали, що цi настрої селян є наслiдком московського вiтру — хоч насправдi цього й не було, — i до появи конфедерацiй уникали рiшучих заходiв.