— Твоя, щастя моє! - i вона припала до нього тремтячими грудьми й занiмiла в невимовному поривi блаженства…

У простiй сiльськiй хатi пана титаря було майже темно; каганець, що стояв на припiчку, тьмяно, нiби завмираючи, освiтлював лише невеличкий куточок запiчка, а по всiй хатi лежали темнi, тремтливi тiнi.

На широкому полу, що прилягав узголiв'ям до печi, нерухомо лежав умираючий. За постiль йому правив лiжник та подушка. В пiвтемрявi важко було його роздивитися. Свiтло лежало невиразними тонами на сiрiй подушцi й вихоплювало з сутiнкiв лише голову страдника, її обрамляло сiре волосся з продiлом посерединi й рiденька жовтувата борода; худе обличчя з загостреним носом здавалося, в порiвняннi з срiблистим волоссям, майже чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посерединi, по запечених, вкритих смагою губах можна було догадатися про страждання, якi терпiв умираючий, але вiн їх не виявляв нi стогоном, нi скаргами; тiльки глибокi зiтхання, якi зрiдка пiдiймали плесковатi, запалi груди, показували, що життя iще тлiло в цьому худому, змученому тiлi. Бiля узголiв'я на низенькому ослiнчику с дiла, зiгнувшись, друга постать, але вона вся була повита мороком, i лише з деяких рухiв цiєї чорної тiнi можна було догадатися, що той, хто сидiв, мовчки молився. Хворий повернув голову до того, що молився, й, напiврозплющивши очi, спинив на ньому довгий, вдячний погляд.

— Брате мiй у Христi, друже мiй! — прошепотiв ледве чутно хворий. — Ти все, мене ради, не спиш, тiло своє томиш, серце своє журиш… За чим тужити й сумувати? Тобi ж, служителю олтаря, вiдомо, що не впаде й волосина без волi отця нашого небесного, а якщо була на те його воля свята, то нам, грiшним, не годиться ремствувати й сумувати.

— Я не ремствую, отче страднику, що прийняв терновий вiнок, я не ремствую… я молюся тiльки йому, розп'ятому, за полегшення твоїх страждань… Але душа моя немiчна й болить за тебе… за нещасний народ, приречений на загибель… О, перед таким горем затуманюється мiй розум i журба душу роздирає.

— Ох, духу засмучення не даждь мi! — тихо зiтхнув хворий i замовк од знемоги.

— Як же тобi, отче? — пiсля хвилi мовчання спитав старий священик лисянської церкви. Вiн з тривогою дивився в розплющенi очi страдника i з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помiтно пiдiймалися його запалi груди.

— Менi легше… Бiль втихає… На серцi таке солодке заспокоєння, душа тремтить вiд радостi… Не треба бентежитись… — тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся пiд повiвом сонного вiтерця.

— Боже всесильний! Хай нашi молитви долинуть до тебе! — промовив отець Хома i похилив голову на груди.

Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнiчений безнадiйною скорботою.

Трохи згодом почулася з вулицi кваплива хода й долинув стриманий гомiн.

За хвилину тихо одчинилися дверi в сiни, а потiм i в другу половину хати: сiни роздiляли двi свiтлицi — батющину й титареву.

— Тату! Люди вас просять! — тихо промовила Прiся.

— А що там, доню? — обiзвався титар стурбовано.

— Сара вирвалась од жидiв, вона пiдслухала, що її батько збирається розказати губернаторовi, нiби в нас гайдамаки ховаються, i наведе сюди з мiстечка команду.

— Ой господи, що ж нам робити?

— Я ж i закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса… Петра теж.

— Iду, iду… Ох… не життя це, доню!.. Вже краще б, здається, смерть одразу, — бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей.

— Сюди, сюди, татусю, — й Прiся одчинила ширше дверi, а коли титар пiдiйшов, то, взявши його за руку, додала: — Треба б пана полковника сповiстити, щоб прибув на допомогу… Вiн обiцяв, — все це вона промовила одним духом i вiдчула, нiби щось стиснуло її серце й гаряча хвиля залила все обличчя.

— Шукай вiтра в полi, — кинув титар i мовчки почав вiтатися з прибулими гостями.

Усi посiдали на призьбi титаревої половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на цiпки, мовчали.

Петро стояв, спершись лiктями на стовп з кiлькома забитими в нього кiлочками, на якi вiшали горщики, макiтерки та глечики. Сара й Прiся вiдiйшли трохи вбiк, у затiнок дерев.

Нарештi Петро порушив мовчанку й розказав присутнiм те, що розповiла Сара, про неминучi наслiдки доносу.

— Мало того, що не залишать цi дияволи в нас каменя на каменi, — говорив Петро, — мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти в лiси, на край свiту вiд пекла, — вони ще кинуться шукати гайдамакiв по всiх околицях i почнуть грабувати, палити й вирiзувати села й хутори… Ось яке лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада?

Довго мовчали запрошенi на раду, понуро дивлячись на кiнцi своїх цiпкiв; нарештi заговорив широкоплечий Лящ:

— Що ж, братчики, важко нам захиститися вiд польської команди; поки не з'являться тут справжнi гайдамацькi загони, селяни побояться повстати… то хiба дати знать зараз… ось Петро знає, куди й кому… це моя перша рада.

— Так-то воно так, панове громадо, — зiтхнув титар, — але полковник говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сидiли б тихо, як бджоли у вулику зимою… Може, Москва свої вiйська на ляхiв вишле, — от що!.

— Чували й ми це… поголоска йде, — обiзвався Довгонос, високий i тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсiм приплесканим носом. — Чули, що православна Москва захистить нашу вiру й нас вiд напасникiв та й забере край пiд свою руку… Тiльки коли те буде?

— Це ж саме i я кажу: на iнших покладайся, а своїх рук не складай! — знову подав голос Лящ. — Так ось яка друга моя рада: поки повернеться з лiсу Петро, часу гаяти не слiд: вдома збирати й ховати збiжжя, добро, худобу вигонити, хворим i дiтям знайти заранi сховок, а самим готувати ножi, та списи, та шаблi й рушницi, в кого що знайдеться… Сповiстити про все по сусiдству надiйних людей, щоб теж були напоготовi… Коли пiдоспiє загiн, тодi дати одкоша замковим командам.

Сухорлявий, але ставний i мiцний тiлом Качур, що весь час мовчав, схвально крекнув i пересунув кивком голови шапку; мiсячне свiтло впало на його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, вiд котрого йшов синiй шрам по щоцi до самого вуха.

— Добра твоя рада, Ляще, — сказав титар, — тiльки от замок руйнувати без гасла, без наказу пана полковника не слiд, не годиться свавiльно, для власної потiхи: цим можна пошкодити загальнiй справi.

— Так побити команду, а самим пiти в лiс до загонiв або розсипатися по всiх селах з добрим словом — ось моя третя рада. Почулися схвальнi не то зiтхання, не то гомiн.

— Добра твоя рада, — промовив, пiсля короткого мовчання, титар. — Господь умудрив тебе розумом i надiлив серцем козачим, лицарським: тiльки от, не одкидаючи твоїх порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб не дати Гершковi брехати на нас… Це було б найкраще: ми б готувалися, i ляхи б сидiли… до слушного часу. Ех, якби вдержати Гершка!

— Це найпростiше, — обiзвався нарештi Качур, — пiти й зарiзати його, як барана!

— Хе, пане дядьку! — вiдповiв Петро. — I я так попервах подумав, та не виходить дiло. Гершко ж сказав усьому кагаловi про гайдамакiв. Раз Гершка буде вбито, то всi жиди кинуться до замку й роздзвонять про нас i про гайдамакiв: на другий же день у нас будуть замковi гостi.

— То всiх перерiзати й корчму спалити, — запропонував Качур.

— Теж не гаразд, — засмiявся Петро. — На пожежу злетяться з мiстечка, довiдаються, в чому рiч, й заварять тут червоне пиво. — Якщо нам i три днi мало для порятунку, то однiєї ночi, та ще й короткої, то вже й зовсiм буде мало. Дозвольте, панове, i менi ще сказати слово… Молоде воно, щоправда, але од серця, а ви його змiцнiть сивим розумом, то, може, воно й пригодиться. Три днi, ось дiвчина Сара каже, Гершко нас не зачепить: цадика виряджатиме, укладатиме свої речi… Адже так, Саро?

— Так, так!.. — поривчасто вiдповiла Сара, ледве вимовляючи слова вiд хвилювання. — Щонайменше їм треба три днi на свої справунки. Тiльки на четвертий день… i то навряд чи можна зiбратися.