— Вам усiм треба тiкати й рятуватися… Батько мiй хоче донести губернаторовi, що в панотця кубло гайдамакiв. Вiн каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повiсить i всiх, всiх перекатує.

— Ах вiн юда! — вигукнув обурений Петро. — Шкода, що Залiзняк не задушив його, та вiн цього не мине!

— Треба зараз сповiстити наших i ще декого, — перервала його стурбована Прiся.

— Ой, ой, як треба! — пiдхопила Сара. — Я того й видерлась iз вiкна, щоб попередити…

— Знаєш що, Прiсю, — заговорив поважним, розпорядливим тоном Петро, — поки ми з Сарою дiйдемо до нашої хати, збiгай на село й поклич на раду Ляща, Качура й Довгоноса… Знаєш, де вони?

— Знаю, знаю! Я миттю… а ви теж поспiшайте, — усмiхнулася вона ласкаво й полетiла стрiлою по левадi.

Сара й Петро зосталися самi, й, поки чути було тупiт Прiсиних нiг, вони мовчали, пригнiченi тяжкими почуттями.

— Коли нахвалявся Гершко вiддати нас до рук ляхам? — спитав нарештi Петро глухим голосом, в якому звучала затаєна злiсть.

— Через три днi, — вiдповiла Cap..

— Отже, в нас є ще три днi. За цей час усе село не зможе втекти. Крiм того — не можна забрати з собою всiх дiтей i всiх хворих… Є один тiльки засiб…

— Який?

— Не дати Гершковi змоги побачити губернатора.

— Ой вей! Не вдержить його нiхто: раз вiн сказав, то свого слова дотримає; нi рабин, нi навiть цадик його не спинять!

— А я спиню! — похмуро сказав Петро.

— Як? — здригнула Сара i мiцно вхопилася за його руку.

— А ось як! — нагнувся Петро й, витягши щось iз-за халяви, махнув рукою в повiтрi: у смузi мiсячного свiтла сяйнуло холодне металiчне лезо.

— Нiж! — скрикнула Сара й закрила руками очi.

— Так, нiж, i це єдиний спосiб уникнути переслiдування! Сама ж кажеш, що нiхто не спинить його, навiть цадик, а я ще додам, що навiть i страх смертi не задушить у Гершка його пекельної лютi. Залiзняк уже був потяг його до дерева, щоб повiсити, та на прохання нашого милосердного панотця випустив пiд присягою, що вiн до смертi мовчатиме, а якщо нi, то обiцяв знайти його й на днi моря… I що ж? Тiльки-но вiн знайшов мiсце, куди втекти… а куди, до речi, вiн хоче виїхати?

— В Умань, — прошепотiла Сара тремтячим голосом.

— Ха-ха-ха! Далекий свiт! Палицею докинути! Бач, знайшов од Залiзняка схованку! I от варто було його дурнiй довбешцi тiльки подумати, що вiн пiд захистом, як одразу ж зважився на помсту, на зраду!.. Виходить, для такої гадини й для нашого порятунку єдиний порадник є нiж!

— Але вiн мiй батько! — вирвався в Сари зойк.

— А! — застогнав Петро. — Я й забув, що ти дочка цього гаспида… Для мене й для всiх нас вiн — перший лиходiй, вiн — кат! В руках у нього мотузка, якою вiн зашморгнув нам усiм шиї. Вiд тої петлi, сама бачиш, немає можливостi втекти не те що всiм, а навiть i батюшцi… Панотець заприсягся, що страху ради своєї церкви не покине, та, крiм того, в нього на руках тепер умирає замучений губернатором отець їларiон…

— Ой, горе! — забiдкалась Сара, ударивши себе кулаками в груди. — Що ж менi робити, що робити? Серце моє розривається! — заломила вона в розпачi руки.

— Слухай, Саро! — заговорив Петро хрипким од хвилювання голосом. — Я думав, що ти, жалiючи нас, втекла вiд того виродка, втекла, щоб урятувати нас вiд загибелi… Я думав… серце моє шептало, що ти й до вiри нашої прихильна душею. Я думав… Ех, пропадай моя голова! Я думав… Що думав? Цiлими днями мучився, ночi не спав… жив i дихав цiєю думкою, — а от насправдi виходить, що ти прибiгла тiльки повiдомити нас про день нашої смертi, а жаль тобi не нас, а свого батька…

— Нi, нi! Вас… А вiн?.. Вiн мене вбити хотiв… Вiн мене пiд замком держав… Вiн мене зв'язану хоче в Умань везти й видати замiж за якогось цадикового родича…

— То як же ти, пiсля всього цього, за нього заступаєшся?

— Петре, золото моє! — склала вона благальне руки. — Це ж вийде, що я, дочка, вiддаю його в руки месникiв, це ж вийде, що я сама своїми руками занапастила рiдного батька… А пiдняти на батька руку — страшний грiх. Адже й ваш бог такого грiха не простить. Ваш бог вимагає прощати ворогiв… Вiн сам молився за них… Ой Петре, Петре! Вiн не простить менi такої жорстокостi, вiн вiдштовхне мене, i я зостануся сама серед пустелi, далеко вiд усiх, проклята всiми… Невже ти хочеш нещаснiй Сарi такої жахливої долi? — i Сара, обливаючись слiзьми, впала йому на груди й забилася на них, мов пiдстрелена пташка.

— Не плач, Саро, не плач! — збентежився ще дужче Петро. — Твої сльози, мов розтоплена мiдь, падають менi на груди й пропiкають їх наскрiзь. Ти кажеш, що занапащаєш рiдного батька… Який же вiн тобi батько? Вiн ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до твоїх мук! Нi, вiн тобi не батько: батьком можна вважати тiльки того, хто любить свою рiдну дитину.

Сара мовчала, тiльки з поривчастих зiтхань i судорожного здригання тiла можна було зрозумiти, якi нелюдськi муки розривали її бiдолашне серце.

— I хiба ти могла б потаїти вiд друзiв смертний вирок їхнiй? — розпалювався бiльше й бiльше Петро. — Хто ж вiдштовхне тебе за добре дiло? Адже бог бачить твоє серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надумаємо захистити себе вiд загибелi. От я й вiддам за братiв своє нiкчемне життя…

— На бога!.. Менi дороге твоє життя!

— Не потрiбне воно менi, — говорив далi, не слухаючи Сару, Петро. — Там, у корчмi, зiбрався кагал наших мучителiв, вони раду радять, як висмоктати з нас останню кров, перед ними присягається корчмар потiшитися нашими муками… О, не дiждете! — потряс вiн кулаком. — Побiгти туди, пiдперти всi дверi й вiконницi… та запалити з чотирьох бокiв ту корчму…

— Петре! Ти не зробиш цього! — заволала Сара й, упавши навколiшки, обхопила його ноги руками. — Або ж убий i мене!.. Менi з таким жахом жити не можна… Убий мене, убий цим ножем: менi буде легше… Одного благаю: це так швидко i так легко! Вдар, у тебе рука мiцна, — билась вона коло його нiг, рвучи на собi коси.

— Ти збожеволiла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарештi, — наша чи їхня? — намагався Петро пiдвести Сару з землi.

— Твоя… ваша… навiки! Не їх менi жаль, — гарячково говорила Сара, задихаючись од хвилювання. — Менi тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю сильнiше за всiх!

— I це правда? Говори, говори!

— Тебе! Тебе менi жаль… Ой вей мiр! Як шкода! Слухай, якщо вони згорять, то налетить сюди з мiстечка команда… Ти ж казав, що й за три днi не можна всiм утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони помстяться! Ти ж тiльки серце потiшиш, а не врятуєш своїх! Ти занапастиш їх, — билась вона в нього на руках i припадала до грудей, цiлуючи йому руки.

— Що ти робиш зi мною? Твої слова одбирають у мене силу. Ох, пропав я! — I вiн зiрвав iз своєї голови шапку й кинув нею об землю. — Та коли я щадитиму, заради свого серця, ворогiв, то який же я син України? Та перед любов'ю ж до неї все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть купити мою душу, то, виходить, вона — запроданка!

— Не заради себе благаю я! — пiдвищила Сара голос. — Нi, я за свою любов не вимагаю нiчого! Я в iм'я твоїх i моїх майбутнiх братiв благаю! Твiй справедливий гнiв тепер їх занапастить…

— Ех, сили немає! Я вирву з грудей це негiдне серце й кину його тобi пiд ноги! Воно не потрiбне козаковi, воно годиться тiльки жiнцi. Щемить, рветься до тебе…

— Слухай, ось що менi спало на думку: почекаємо три днi, поки батько збереться їхати… А як вiн виїде з села до мiстечка, то ви переймiть його, мене одбийте, а його зв'яжiть i десь заховайте… тiльки не вбивайте, не вбивайте. Присягайсь менi!

— А якщо вiн вирветься?

— Закуйте в ланцюги, повезiть iз собою в лiс… на край свiту, — тiльки, на бога, не вбивайте! Його смерть розiб'є моє щастя…

— Ну, гаразд… Присягаюся!.. Тiльки ось що скажи… щиро, одверто: бий навiдлiг! Скажи, чи схочеш ти потiм стати моєю навiки?

— Петре! Та я ж люблю тебе! — скрикнула Сара, обнявши, парубка.

— Отже, моя нав ки? — палко пригорнув дiвчину до свого серця Петро, обсипаючи її гарячими поцiлунками.