"Чому це мене так цiкавить кожен погляд його, кожне зiтхання i чому менi прикро вiд його байдужостi? — думала Дарина. — Невже завжди мене засмучувало й тепер засмучує тiльки те, що молодий лицар надiв чорну рясу? Невже я тiльки через любов до багатостраждальної вiтчизни прагну заглянути в душу цього ченця, щоб вивiдати, яка панi чи дiвчина розбила його життя? Нi, тисячу разiв нi! — сама собi рiшуче мовила Дарина, пiдводячись на ноги й стискуючи руками голову. У скронях в неї стукало, i в очах миготiли червонi iскри… — Лицемiрство й брехня. Ох, що ж цеi Вир якийсь… i берег тiкає з-пiд нiг…"

Вiд цiєї думки серце Дарини болiсно стислося, невимовне гостре почуття самотностi й туги охопило її. Побоюючись зустрiтися з ким-небудь стороннiм у саду, вона подалася квапливо до монастирської церкви, тим бiльше, що дзвiн уже кликав до вечернi.

У церквi було багато прочан, коли Дарина ввiйшла туди; незабаром потяглися в храм довгою чорною низкою й ченцi.

Вони зупинилися бiля протилежного криласа. Дарина глянула в той бiк i вiдразу ж побачила Найду; очi їхнi зустрiлися на одну тiльки мить, але зразу ж Найда потупив погляд i так i не обернувся до Дарини до самого кiнця служби.

Погано спала тiєї ночi панна i вранцi встала сумна й збентежена… Цiлий день провела вона знову в монастирi, але Найда, видно, уникав зустрiчi з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.

На третiй день, пiд час раннього снiданку, отець Мельхiседек сказав своїм почесним гостям, що вiн допiру одержав листа вiд iгуменi Лебединського жiночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо митрополит унiатський має намiр за всяку цiну вирвати в неї монастир i повернути його в унiатський. Митрополит спантеличує усiх, кажучи, що вiн, Мельхiседек, поширює тiльки неправдивi чутки про королiвськi декрети, що король одхилив усi прохання схизматiв та iнтерцесiї iноземних дворiв, що схизма всюди буде знищена, а тi, що доброхiть не приймуть зараз же унiї, будуть жорстоко покаранi, i от деякi з черниць, маловiрнi, починають вагатися, а якщо хоч одна з них погодиться прийняти унiю, то монастир загинув, бо митрополит оголосив усiм, що коли в монастирi хоч мала частина братiї захоче перейти в унiю, то такий монастир переходить уже до єпархiї митрополита унiатського, а тому мати iгуменя просить його, отця Мельхiседе-ка, прислати їй автентичний список королiвського декрету, а також когось iз вiрних статечних людей, щоб умовити й утримати маловiрних.

— Я поїду, таточку, — промовила Дарина, звертаючись до батька. — Ви обiцяли вiдпустити мене.

— Обiцяв, але вирiшив, що тобi краще буде виїхати туди з Києва; твоє слово мало їм допоможе, а я попрошу в Києвi у пана губернатора точне пiдтвердження королiвської вiдповiдi царицi, та й з тобою пошлю козакiв з десяток-другий, а для охорони твоєї ще вiзьму в пана губернатора листи до знатних польських осiб.

— О, сiє не пошкодить, не зважаючи нi на що, — погодився Мельхiседек. — А я тим часом пошлю їм сьогоднi автентичний список королiвського декрету, одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього нiхто не зумiє переконати малодушних. Вiн став тепер моїм першим помiчником.

Дарина зашарiлась.

"Найду пошлють сьогоднi з монастиря, вони виїдуть до Києва, i, отже, вона вже не побачиться з ним… можливо, нiколи… Нi! Треба побачитись, треба поговорити".

I нараз у неї мимохiть загорiлося бажання побачити Найду, повiдати йому про все й попрощатися, хоч би й навiки…

"А що, коли та, котра розбила його серце нездiйсненною мрiєю, як казав вiн, чи як їй здавалося, що вiн казав, виявиться несподiвано…"

Дарина тихо скрикнула.

— Що з тобою, дитя моє? — сполошився обозний.

— Щось ужалило… Мабуть, оса… — знiяковiло вiдповiла Дарина, хутко обернувшись до вiкна, i потiм, опанувавши своє хвилювання, додала, звертаючись до батька: — Я згодна, шановний батечку, виконати вашу волю, але дозвольте менi в такому разi написати хоч листа до превелебної матерi iгуменi й повiдомити її про мiй скорий приїзд.

— Добре, доню! — погодився обозний.

— То я пiду в свою келiю i приготую листа, а ви, превелебний панотче, звелiть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцевi, я передам через нього листа.

При останньому словi Дарина знову почервонiла, але уклiн сховав її збентеження.

— Усе виконаємо, ясна панно, пiклувальнице наша, виконаємо все. Ох, господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, їй високу долю, — додав з ласкавою усмiшкою iгумен, благословляючи Дарину, яка схилилася перед ним.

— Авжеж, — вiдповiв самовдоволено обозний, проводячи рукою по гаптованих золотом грудях жупана. — Правда, дякую повсякчасно Всевишньому: не соромно назвати своєю, i розумом, i красою видалася серед усiх, задивляються на неї й сiятельнi росiйськi особи, i доля їй, справдi, судилася висока! — пан обозний багатозначно всмiхнувся й поправив свiй короткий вус.

Останнiх батькових слiв Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона з трапезної й подалася до призначеної їй келiї.

Ввiйшовши в келiю, Дарина причинила дверi, поклала на столi аркуш паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар i присiла до столу.

Минуло хвилин десять, але дiвчина й не доторкнулася до пера.

"Що скаже вона ще Найдi? Навiщо покликала його сюди? Для чого?" — роїлися в її головi бентежнi думки, а в серцi разом з тим росла страшна тривога; i жах, i надiя, i передчуття чогось невiдомого, що одним помахом ламає життя, охопили її тремтячi груди.

Та ось коло дверей келiї почулися кроки, i знайомий голос промовив:

— Во iм'я отця, i сина, i святого духа!

— Амiнь! — вiдповiла нетвердим голосом Дарина. — Ввiйди!

Дверi вiдчинилися, в келiю зайшов Найда; ступивши кiлька крокiв, вiн низько, по-чернечому, вклонився дiвчинi й зупинився.

Незважаючи на вдаваний спокiй, видно було, що послушник теж дуже схвильований.

Дарина пiдвелась, хотiла щось сказати, але, глянувши на Найду, збентежилась i змовкла.

Запала нiякова мовчанка.

— Ясновельможна панно, — промовив Найда, — отець iгумен посилає мене сьогоднi в Лебединський монастир: ти хотiла дати й вiд себе деякi ординанси.

— Так… хотiла, ось поки що лист! — заговорила, збиваючись, Дарина, опустивши очi на чистий аркуш паперу. — А потiм з Києва сама приїду… привезу їм автентичнi декрети… — i нараз, урвавши свою мову, вона промовила схвильованим тоном, звiвши на Найду очi: — Скажи менi… ось уже третiй день, як я живу у вашому монастирi… Чому ти нi разу не пiдiйшов до мене?

Це одверте запитання дiвчини збентежило Найду.

— Справи… клопiт… — вiдповiв вiн ухильно. — Весь час прибувають богомольцi.

— Справи, клопiт! — з гiркотою мовила Дарина. — Справи твої лишаться з тобою, а я поїду, i хто знає, чи побачимося ще коли! Я ж i так ледве умовила батька приїхати сюди.

— То це ти умовила його? — жваво спитав Найда.

— Я… Незважаючи на мир, вiн побоювався їхати сюди, Дарина замовкла. Найда мовчав теж…

— Ти перейшов сюди одразу ж пiсля того, як бачився з владикою в нас на хуторi? — заговорила знову Дарина.

— Так… А ти звiдки довiдалась про це?

— Питала в Печерах. Ну, як тобi живеться тут?

— Допомагаю в мiру сил своїх отцевi iгумену… Їжджу по селах, монастирях, пiдбадьорюю слабких, умовляю тих, що вiдпали…

— I довго ти гадаєш залишатися тут?

— До кiнця днiв моїх.

— Як? То, виходить, незважаючи нi на що, ти не скинеш ряси? — скрикнула Дарина.

— Нащо? — мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очi.

— Тепер кругом мир i спокiй i мої сили не потрiбнi нiкому! — стримано додав Найда.

— Отже, ти задовольнився, що Росiя заступилася за одновiрцiв у справах церкви, й на тому заспокоївся? А приниження пограбованих, убогих, що їх мають за худобу, тебе не обходить?

— Авжеж, панно! — глибоко зiтхнув Найда. — Стогони i зойки навколо… Та хiба мало є на свiтi горя, перед котрим треба смиритися. Дарина спалахнула.