— Ох, — нарештi промовив Воєйков, сумовито схиляючи голову набiк, — яку ж пораду можу я дати тобi, любий пане кошовий? Цiлком натурально й резонно, що запорожцi, чуючи про насильства, чиненi над братами, обурюються й прагнуть захистити їх i вiддячити мучителям… Дуже натурально! I воiстину, за всiма божими й людськими законами, запорожцiв нiхто не може й осудити за це; та хоч як схиляється цариця серцем до злигоднiв рiдного нам народу, але видати ординанс вiйську своєму на вiдкритий захист народу українського не може, бо ця обставина, тобто саме ординанс цей, — пiдкреслив вiн, — був би для iнших держав свiдченням Тi явного втручання у справи Польщi.

— Виходить, вiйська, якi прибули сюди, не…

— На захист права й порядку державного i на випадок чого… сподiваюся, пiдтримають персональну славу її величностi, — обернувся Воєйков до полковника.

Почувши це, полковник випростався, наче лiнiйка, в крiслi й багатозначно крекнув.

— А втiм, — вiв далi Воєйков, звертаючись знову до Калнишевського з найлюб'язнiшою посмiшкою, — найшановнiший наш пане кошовий, маючи на увазi слова мої, чини у всьому, як тобi природна твоя розсудливiсть пiдкаже!

Кошовий низько схилив голову. На мить у вiтальнi запала мовчанка, яку порушували тiльки звуки менуета, що долинали з залу, та човгання нiг.

Нарештi Калнишевський пiдвiвся з мiсця i, звертаючись до Воєйкова, промовив:

— Даруй, ясновельможний пане, менi треба ще побачити добродiя секретаря в однiй приватнiй справi.

— Зроби ласку! Та ось пан генеральний обозний i проведе тебе до нього.

— Охоче! — квапливо промовив обозний, схиляючи голову, i пiдвiвшись вийшов слiдом за Калнишевським.

Воєйков довго дивився їм услiд глузливим поглядом i, коли вони зникли за танцюючими парами, звернувся з посмiшкою до полковника:

— Хитрий хохол…

— Авжеж, з такими вести компанство неспокiйно — кого завгодно обдурять…

— Та не завжди вдається!

— А єпископам та iгуменам у свiтськi справи втручатися i такими турбацiями народ до сум'яття й бунту пiдбурювати не слiд!

— Про се вже й сiятельний князь Рєпнiн у Петербург вiдписував; базiкають вони багато, чого й не було, а хоча б i було, то нам тепер на справи дисидентськi особливо натискати нема чого, бо цiєю справою не токмо ми, але й король прусський вельми цiкавиться, а понеже в православнiй вiрi залишився в Коронi польськiй тiльки чорний люд, що не має нiяких прав, тодi як лютеранськi та iншi протестантськi толки сповiдує сила-силенна людей знатних i багатих, то таке зрiвняння прав дисидентiв дало б королевi прусському, яко государевi держави протестантської, великi переваги й загрожувало б вирвати з наших рук увесь вплив на справи європейськi.

— Неодмiнно… Марнi мрiяння… — хрипiв полковник.

— Тим паче, що якби було апробовано зрiвняння дисидентiв, сирiч православних, у всiх iз шляхтою польською правах, а також у вiльному сповiданнi релiгiї, то це породило б велику спокусу в малоросiйському народi, який живе пiд росiйським скiпетром. А беручи до уваги факцiї, якi мали мiсце нещодавно, — до невдоволення i ремствування привело б…

— Покласти край, ваше високопревосходительство, — перебив полковник.

— Вiдхилити, — поправив його з лагiдною посмiшкою Воєйков. — Тим паче що милостива наша цариця спiвчуває дисидентам i втручається в справи Корони польської, i коли господь допоможе, — Воєйков загадково усмiхнувся, — урiвняє їх з народом росiйським у правах, чинах i рангах, як i народи малоросiйськi, котрi живуть по сей бiк.

— Це, одначе, не вiдповiдатиме справедливостi, — мовив, густо почервонiвши, полковник, — рiвняти росiйськi вiйська, вiрних слуг отечества й престолу, з розбiйниками, мазепинцями, яких не раз викривали в зрадi.

— Що робити! — Воєйков розвiв руками. — Полiтичнi резони… Цариця дбає про злиття… Та мало надiй, щоб це здiйснилось, бо кожен хохол сидить i думає про гетьмана… Ось навiть цей обозний, що тiльки про свої хутори помишляє, i той, либонь, у душi iнше таїть…

— Хе-хе! А про хутори оного мазепи, батечку Федоре Матвiйовичу, ви iстиннi вiдомостi маєте?

— Iстиннi… Багатий, несказанно багатий, i єдина донька, бiльш нiкого… i гарна з себе.

— Це байдуже! — полковник усмiхнувся. — Казна… в походах розтрусилась…

— Одразу поправите свої дiла; шлюб цей, як я вже казав вам, усiм нам буде на користь…

— I кишенi полатає.

— Мене весiльним батьком запрошуй! Ощасливлений полковник дзенькнув острогами.

— А сам же вiн, мазепа цей?

— Я балакав з ним: з дорогою душею!

— Ну, а дочка?..

— Завзята хохлушка, а втiм, думаю, не встоїть… Невже воїн росiйський не здобуде цiєї вiкторiї?

— Охо-хо! Надiюсь… одначе не завадить пiти й засвiдчити їй свою пошану.

— До того ж вона й нудьгує сама.

Полковник пiдвiвся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Воєйкову i попрямував важкими кроками до зали.

Пройшовши мiж танцюючими парами, вiн розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним iз росiйських вельмож.

— Дуже поспiшав, пане генеральний, засвiдчити мою венерацiю щодо резонiв, висловлених вами в розмовi з паном генерал-губернатором.

— Щиро вдячний, — вiдповiв генеральний обозний, потискуючи руку полковниковi, — штатськi резони перш за все.

— Вельми приємно чути такi резонабельнi слова, але де ж ваша дочка? Я б хотiв побачити її, засвiдчити їй свою естимацiю…

— Ходiмо, ходiмо… Сподiваюся, що пан полковник не вiдмовиться заїхати до нас на хутiр, по-простому, без фасонiв, на хлiб-сiль?

— Це… кгм… залежатиме вiд однiєї чарiвницi, — а ось i вона! Генеральний обозний пiдiйшов з полковником до вiкна, бiля якого сидiла Дари-на; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фiгурами танцю, витаючи думками далеко звiдси, в монастирi, що сховався в Мотронинському лiсi.

— Доню, Дарино! — покликав її обозний. Дiвчина стрепенулась i оглянулася.

— Пан полковник, Iван Сидорович Хрущов, бажає познайомитися з тобою!

— Багато чував про розум ваш i про всiлякi iншi привабливi якостi вашi, — прохрипiв полковник, ще раз вклонившись Даринi й дзенькнувши острогами. — Але я бачу, що ви в танцях не берете участi, а тому чи не краще зробити приємний для думок i для очей променад?

— Далебi, тут страшенно душно, — погодилась дiвчина.

Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Даринi руку i, випнувши груди, рушив з своєю дамою через залу до розчинених дверей, якi провадили в сад.

Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усi гори, якi тяглися понад правим берегом Днiпра, освiтлювався рiзноколiрними лiхтариками. А втiм, освiтлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збiгала до берега Днiпра, тонула в глибокiй тiнi; де-не-де стояли лави, на яких тепер вiдпочивали стомленi танцями пари. По освiтлених дорiжках i на верандi палацу походжали молодi офiцери, голосно смiючись i розмовляючи про свої справи. У саду було прохолодно; нiжними хвилями розливалися в повiтрi пахощi квiтiв; звуки музики, пом'якшенi вiдстанню, здавалося, пливли, танучи пiд зеленим склепiнням лип.

Дарина пiдвела очi на всiяне зорями небо.

— Ой хороше! — вирвалося в неї з грудей глибоке зiтхання.

— Пречудової — голосно вiддихуючись, мовив полковник. — Панна не танцює, та й я у мистецтвi цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, — кивнув вiн у бiк молодих офiцерiв, — а пусти їх у дiло — нiкудишнi! Гвардiйцi, — шематони, петиметри, для парадiв, а в дiлi армiя їх усiх на своїх плечах виносить!

Полковник заговорив про перевагу пiхоти перед усiма росiйськими вiйськами, про її заслуги, про те, що гвардiї несправедливо вiддають бiльшу шану.

Дарина майже не слухала, про що говорила їй ця чужа людина; дiвчину мучила iнша думка: навiщо вiн розмовляє з нею, навiщо батько рекомендував його з такою радiсною усмiшкою, навiщо вiн привiв її сюди? А що, коли вони вже вирiшили цю справу? Що тодi?

Полковник помiтив нарештi, що Дарина слухає його дуже неуважно.