— Що й казати, адже тепер i на нас, запорожцiв, не тим духом дихають. Подобрiшали й на деякi справи крiзь пальцi дивляться, вольностi повертають. Без нашої ж допомоги, тiльки своїм вiйськом, з турком не впораються. Адже ми всю їхню вдачу, всi звичаї, всi ходи й виходи знаємо.
— От тепер би, друже, спираючись на це їхнє бажання, роздмухати повстання в Польщi, пiдняти б запорожцiв звiдусiль, начебто на допомогу братам, та пiд час турецької вiйни й перекинутися всiм пiд турка! Адже тодi вони могли б вiдмахнути пiд султанову руку весь наш рiдний край…
— Самi об тiм повсякчас думаємо… Але тяжко… Все-таки бусурман… Святий хрест пiд пiвмiсяцем… Он i Дорошенко на тому опiкся. А ще й друге: скрiзь нас пильна сторожа обсiла… За кожним кроком стежать. От тiльки в разi вiйни… Ех, якби вся старшина наша козацька, не токмо Запорожжя, об'єдналася, як один, тодi б нам нiхто не був страшний… Адже ми сила! Та тiльки розплодилося серед нас немало юд, таких ось, як генеральний обозний, примiром.
При цих словах Дарина вiдчула, як уся кров ударила їй в обличчя i перед очима застрибали червонi кола. Раптом пролунав пострiл, щось з рiзким свистом прорiзало повiтря, i слiдом за цим почулися гучнi оплески. Дарина пiдвела голову й побачила гроно блискучих рiзнобарвних зiрок, що розсипалися над садом. Слiдом за першим пострiлом пролунав ще один, i друга ракета ще вище шугонула в небо й розсипалася над садом золотим дощем.
— Ходiмо, потiшнi вогнi пускають, помiтять нашу вiдсутнiсть, — промовив один iз спiвбесiдникiв.
Вони пiдвелися з мiсця й рушили алеєю, що вела до палацу. Дiвчина виглянула iз своєї схованки; тепер, на тлi освiтленої алеї, перед нею виразно вимальовувалися постатi обох спiвбесiдникiв; в одному з них Дарина вiдразу ж пiзнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на її превеликий подив, був одягнений у росiйський вiйськовий мундир, з густими еполетами i в бiлiй перуцi.
Зачекавши, поки кошовий з офiцером вiдiйшли на чималу вiдстань, Дарина вийшла iз своєї схованки й теж попростувала до палацу.
"Хто цей офiцер? Де вiн мiг навчитися так добре розмовляти по-українськи? Звiдки одержав такi докладнi вiдомостi про всi таємнi заднiпровськi справи? Чому кошовий виявляє до нього таке довiр'я i чому голос офiцера, скрипучий, рiзкий, такий знайомий їй? Де вона чула його?" — розмiрковувала Дарина, повiльно йдучи алеєю.
Тим часом ракета за ракетою злiтали в небо. За кожним удалим їх вибухом зривалися гучнi оплески. Усi гостi вийшли з зали i, розташувавшись на верандi та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тiльки нещодавно ввiйшов у моду.
Дарина вийшла на лужок i приєдналася до товариства; в самому центрi його, на схiдцях веранди, стояв Воєйков i задоволене слухав захопленi похвали гостей. Але ракети були тiльки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенськi колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних iскор, i в центрi їх засяяли щити з вензелями iмператрицi. Слiдом за цим чарiвним видовищем у рiзних мiсцях саду загорiлися бенгальськi вогнi, i вiн казково засяяв.
Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволi замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась i побачила полковника, котрий швидко пiдходив до неї.
— Шукав, — засапавшись, мовив вiн, — по всiй дистанцiї i ближнiх бастiонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цiкаву й люб'язну конверсiю… Але, побачивши це захоплююче видовище, вiдкладаю її до мого приїзду до вас i тiшу себе надiєю одержати належну милостиву резолюцiю! — з цими словами полковник узяв Дарину пiд руку i, ступивши кiлька крокiв уперед, зупинився неподалiк од Воєйкова, серед сановникiв, що розташувалися пiвколом, на лужку.
З глибини саду вирвався цiлий снiп ракет i з свистом i трiскотiнням розсипався над деревами потоком дiамантових зiрок. Вибух захоплення зустрiв чудове видовище.
У цей час сходами веранди, спритно пробираючись помiж гостей, спустився лакей з невеликою тацею в руках, на якiй лежав запечатаний пакет, i, пiдiйшовши до Воєйкова, промовив неголосно, але так, що полковник, Дарина й гостi, що були поблизу, почули його слова: "Привiз гонець iз Польщi".
Воєйков нетерпляче розiрвав пакет.
Звiстка про те, що прибув гонець iз Польщi, швидко поширилася серед гостей i вiдвернула увагу товариства вiд фейерверка.
— Що? Що там? Лихi вiстi? Зiрвали сейм? Вiдкинули наказ? — почулося серед гостей.
— Бунт, заколот? — мовив полковник, ступаючи вперед.
— Нi, заспокойтеся, любi гостi, небезпеки поки що не передбачається. Пуста звiстка. Повiдомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда скинув рясу i збирає до себе гайдамакiв!
При цих словах губернатора з Дарининих грудей вирвався глухий зойк; вона похитнулась i, напевне, упала б, якби полковник не пiдтримав її.
Усi здивовано озирнулись на дiвчину.
— Лякатися, панно, вам немає чого, — звертаючись до неї, зауважив з тонкою посмiшкою губернатор. — Росiйськi вiйська захистять нашi кордони вiд цих головорiзiв.
— На арканах усiх приведемо! — гаркнув полковник i по-молодецькому дзенькнув острогами.
Пiсля ситої вечерi з тостами й тушами, якою закiнчився пишний бал у губернатора, гостi почали роз'їжджатися. Нарештi й Дарина з батьком сiли в свiй ридван i рушили безлюдними вуличками мiстечка Печер. Спустившись лiсовою дорогою у вузьку долину, якою протiкав глибокий струмок Хрещатик, i поминувши старi мiськi вали, вони поїхали широким шляхом, що пролягав по нерiвнiй мiсцевостi; обабiч дороги час вiд часу траплялися поодинокi хати. Переправившись через греблю коло Михайлiвських млинiв на Либедi, ридван в'їхав у невеликий виселок i, пiднявшись на гору, помчав зовсiм безлюдними полями.
Обважнiлий пiсля щедрого частування генеральний обозний всю дорогу вiд Печер до свого хутора проспав, вiдкинувшись у куток ридвана, а Дарина навiть не склепила очей. Припавши до опущеного вiкна, вона жадiбно впивала в себе свiже передсвiтанкове повiтря. Конi мчали ридван, дорога швидко втiкала з-пiд колiс, вiтрець розвiвав м'якi пасма Дарининого волосся i охолоджував її розпашiле обличчя. Нi думки про слова полковника, нi тривога за майбутнє не каламутили тепер дiвочу душу: вона була свiтла й радiсна i сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепiння.
Одна дума сповнювала дiвчину невимовним щастям: Найда скинув рясу — вiн кохає її.
Приїхавши на хутiр, Дарина вiдразу пiшла в свою свiтлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свiчку, розчинила навстiж вiкно й поклала голову на схрещенi на пiдвiконнi руки. Вiкно її свiтлицi виходило на захiд, i крiзь нього мрiли втопаючi в бiлому морi туману химернi плями лiсiв. Починало свiтати. З кожною хвилиною небо яснiшало дедалi бiльше; у свiтло-блакитнiй глибинi його тихо загорявся ясно-червоний вiдблиск i розливався по всьому небосхилу. I подiбно до цього нiжного вiдблиску розгорялось i вiдчуття щастя в душi дiвчини, сповнюючи вщерть її серце.
"Вiн кохає, кохає! — повторювала сама собi Дарина сотнi разiв. — Вiн покохав її з першого дня їхньої зустрiчi, а вона не знала, i не здогадувалась, i сумувала, i тривожилась… А вiн думав, що вона не любить його, i пiшов у монастир! Через неї пiшов! Нi, не через неї! — гордо вiдкинула дiвчина ганебну для козака думку. — Пiшов вiн, зневiрившись у визволеннi вiтчизни! Але тепер зневiра зникла, вiдчай змiнився надiєю: орел стрепенувся, розправив могутнi крила — вiн визволить Україну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона кохає його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрiя? Невже ж це здiйсниться? Невже ж стрепенеться закатована Україна? Стрепенеться, оживе! Герой очолив повстання, лицар-славута, якого ще не було з часiв Богдана, скликає козакiв пiд свiй прапор, i всi повстануть, усi, як один! Вiн вирве Україну з лядської неволi, й тодi прибуде до неї, i вiзьме її з собою. О, вона ждатиме його, вона очi свої видивиться, очiкуючи його, висушить мозок свiй, думаючи про нього!
