Вона пирхнула і вишкірилася, оголивши зуби. Хотілося сподіватися, що то була посмішка, але побоювання шепотіло мені, що це, скоріш за все, не так.

— І воду принеси, Марто, — додав Метью. — До речі, сьогодні вранці мають підвезти харчі.

— Декотрі харчі вже прибули, — в’їдливо зауважила його мати. — Чай. Мішки з овочами та коробки з яйцями. Ти негарно обійшовся з постачальниками, змусивши везти все це так далеко.

— Діані потрібна їжа, маман. Навряд чи у вашому домі є вдосталь якісної їжі. — Довготерпіння Метью сходило нанівець після подій минулої ночі та більш, ніж прохолодного прийому.

— Особисто мені потрібна свіжа кров, але не думаю, що Віктуар та Ален зможуть привезти її сюди з Парижа посеред ночі. — Мої коліна затремтіли, а Ізабо навіть не приховувала задоволення від ефекту, який справила на мене її фраза.

Метью різко видихнув і взяв мене під руку, щоб підтримати.

— Марто, — сказав він, демонстративно ігноруючи Ізабо. — Принесеш Діані яєчню, грінки та чай?

Марта зміряла Ізабо, а потім Метью таким поглядом, наче вона була спортивною знаменитістю і стояла зараз на центральному тенісному корті Вімблдона.

— Oc, — із готовністю кивнула вона і залилася сміхом, схожим на кудкудакання курки.

— Тоді чекаю вас двох на вечерю, — спокійно мовив Метью.

Ми йшли коридором і я відчувала у себе на спині чотири крижані цятки — то жінки проводжали нас поглядами. Марта щось сказала Ізабо, та у відповідь зневажливо пирхнула, а Метью задоволено всміхнувся.

— А що сказала Марта? — пошепки спитала я, надто пізно пригадавши, що всяку розмову — хоч криком, хоч шепотом — тут почують чи підслухають.

— Вона сказала, що ми красива пара.

— Я не хочу, щоб Ізабо казилася через мене, поки ми тут будемо.

— А ти не звертай на неї уваги, — миролюбно порадив Метью. — Вона не стільки кусається, скільки гавкає.

Вузьким коридором ми пройшли до довгастої кімнати з чималою кількістю столів, стільців та крісел різних стилів та епох. Тут було два каміни, і над одним із них два лицарі у блискучих обладунках схрестили списи у двобої — акуратно і без краплини крові. Ця фреска була, вочевидь, витвором бурхливої фантазії того самого замріяного ентузіаста, що розписував зал. Двоє дверей вели до іншої кімнати, заставленої книжковими шафами.

— Це бібліотека? — спитала я, на мить забувши про ворожість Ізабо. — А можна поглянути на твій примірник Aurora Consurgens?

— Не тепер. Пізніше, — твердо відказав Метью. — Спочатку ми поїмо, а потім полягаємо спати.

Пробираючись лабіринтом древніх меблів із легкістю, набутою завдяки багаторічному досвіду, він провів мене до гвинтових сходів. Я ж рухалася обережніше, та таки зачепила стегном комод із вигнутими шухлядами — і висока порцелянова ваза небезпечно захиталася. Нарешті ми підійшли до підніжжя сходів, і Метью зупинився.

— Піднімати доведеться довго, а ти зморена. Хочеш, я тебе понесу?

— Ні, — обурено заперечила я. — Я не дозволю нести мене через плече, наче той середньовічний лицар зі здобутою в бою здобиччю.

Метью давився від сміху — стиснув губи і вирячив очі.

— Не смій насміхатися з мене!

Але не втримався й розсміявся. Його голос луною застрибав поміж стінами так, наче у сходовому колодязі реготала ціла ватага розвеселих вампірів. Зрештою, саме в таких місцях середньовічні лицарі й носили нагору здобутих у битві красунь. Але я ж не одна з них.

Після п’ятнадцятого сходового маршу я важко дихала від напруги. Кам’яні сходинки вежі не розраховували на звичайні ноги та ступні, бо їх зробили під таких вампірів, як Метью — понад шість футів зросту та надзвичайно прудких, або тих, хто поєднував у собі обидві чесноти. Зціпивши зуби, я вперто йшла вгору. І за останнім поворотом сходів перед нами раптом вигулькнула кімната.

— Ой! — вирвалося у мене, і я зачудовано прикрила рот рукою.

Не треба пояснювати, чия то кімната. Ясна річ, то була кімната Метью вздовж і впоперек.

Ми стояли у граціозній округлій вежі замку, тій самій, що зберегла гладенький конічний дах із міді, розташованій із тильного боку масивної будівлі. У стінах виднілися вузенькі високі отвори вікон з вітражами, у які пробивалися тонкі, як ніж, промені світла й кольори з навколишніх полів та гаїв.

Кімната мала округлу форму, але подекуди її кривизну вирівнювали книжкові шафи. Великий квадратний камін, вмурований у стіні, що стикувалася з центральною спорудою шато, чудесним дивом уникнув пильної уваги художника дев’ятнадцятого сторіччя, який спеціалізувався на фресках. То там то тут були розставлені столи, крісла та кушетки з подушечками; більшість із них у зелених, коричневих та золотистих барвах. Кімната з сірого каменя, попри чималі розміри, здавалася теплою та затишною.

Найбільшою інтригою приміщення були предмети, зібрані Метью як важливі віхи його численних життів. На книжковій полиці стояла картина Вермеєра, підперта мушлею. Цю картину мені не доводилося бачити раніше — мабуть, це одне з маловідомих полотен художника, а персонаж, зображений на ній, був страшенно схожий на самого Метью. Над каміном висів палаш — такий довгий та важкий, що ніхто, окрім вампіра, не зміг би ним орудувати, а в кутку стояв лицарський панцир розміром на Метью. Напроти на дерев’яній підставці висів людський скелет, його кістки були скріплені докупи чимось на кшталт фортепіанних струн. На столі поруч зі скелетом стояли два мікроскопи, зроблені, якщо я не помилялася, в сімнадцятому сторіччі. Розп’яття, пишно оздоблене великими червоними зеленими та голубими самоцвітами, стояло у ніші поряд із шикарною гравюрою Діви Марії, виконаною на слоновій кістці.

Моє обличчя вкрили сніжинки — то Метью роздивлявся мене, поки я роздивлялася предмети обстановки в його кімнаті.

— Отже, це музей Метью, — тихо мовила я, знаючи, що кожен із предметів у кімнаті міг розповісти свою власну історію.

— Ні, це мій кабінет.

— А де ти… — почала я, кивнувши на мікроскопи.

— Не тепер, пізніше, — перервав мене він. — Бо тобі треба піднятися ще на тридцять сходинок. — І він повів мене до протилежної стіни кімнати, звідки йшли ще одні сходи. Ці теж звивалися до самісіньких небес. Повільно здолавши тридцять сходинок, я стала на краю кімнати, в якій домінувало ліжко з балдахіном на чотирьох стовпчиках та важкими портьєрами. Високо над ліжком виднілися відкриті балки та опори, на яких кріпився мідний дах. До однієї стіни присунули стіл, у протилежній виднівся камін, перед яким акуратно порозставляли крісла. Далі я побачила злегка прочинені двері, й у шпарину виднілася величезна ванна.

— Схоже на соколине гніздо, — озвалася я, визираючи у вікно. Метью дивився на цей пейзаж із цих вікон від самого Середньовіччя. Мені на мить подумалося про інших жінок, яких він сюди приводив. Авжеж я була тут не першою, але впевнена, що жінок тут було не так вже й багато. Бо це шато оповивала якась особлива таємничість та самотність.

Метью підійшов до мене зі спини і глянув через плече.

— Тобі подобається? — спитав він, легенько торкнувшись подихом мого вуха. Я кивнула.

— І скільки ж їй? — спитала я, не стримавши своєї допитливості.

— Цій вежі? — перепитав він. — Та десь близько семисот років.

— А що селяни? Вони про тебе знають?

— Так. Як і відьми, вампіри перебувають у більшій безпеці, коли вони є членами громади, яка знає, хто вони, але не ставить зайвих запитань.

Покоління Бішопів мешкали в Медісоні, і ніхто не здіймав із цього приводу бучу. Як і Пітер Нокс, ми ховалися у всіх на виду.

— Дякую, що привіз мене в «Сім веж». Я почуваюся тут безпечніше, аніж в Оксфорді. «Якщо не зважати на Ізабо», — подумки додала я.

— Дякую, що не злякалася моєї матері, — хихикнув Метью, немов почувши мої невимовлені слова. Його сміх супроводжувався виразним запахом гвоздик. — Вона аж надто турботлива та ревнива, як і більшість матерів.

— Я почуваюся по-ідіотськи, та й вдягнута я не належним чином. Бо не взяла з собою жодної одежини, яку вона б схвалила. — Прикусивши губу, я наморщила лоба.