— Достеменно не знаю. Ясно одне: у цій ситуації йдеться про дещо більше, аніж про знайдений Діаною «Ешмол сімсот вісімдесят два». — Голос Метью набув моторошно-серйозного звучання. — І я збираюся з’ясувати, що це таке.

На шиї у батька щось блиснуло. «То він надів домовинку Лазаря», — здогадався Маркус.

Ніхто в родині не говорив відкрито про Елеонору Сен-Леже чи про обставини її смерті, бо всі боялися, що Метью сказиться від люті. Маркус знав, що його батько не збирався 1140 року покидати Париж — там він саме вивчав філософію. Та коли батько Метью, Філіп, покликав його до Єрусалима на допомогу в розв’язанні конфліктів, які, мов чума, безперервно мордували Святу землю після завершення хрестового походу під проводом Папи Урбана II, Метью підкорився. Там він познайомився з Елеонорою, подружився з її чималенькою англійською родиною, і безтямно закохався.

Однак Сен-Леже та Клермони часто опинялися по різні боки конфліктів, і старші брати Метью — Гуго, Готфрід та Болдвін — умовляли його порвати з цією жінкою, щоб дати їм можливість знищити її родину. Метью відмовився. Одного дня сварка між Болдвіном та Метью через якесь дрібне політичне питання вийшла з-під контролю. На пошуки Філіпа, який цю сварку припинив би, не було часу, тож Елеонора втрутилася сама. А коли Метью та Болдвін отямилися, було пізно: вона втратила надто багато крові.

Маркус і досі не розумів, чому Метью дав Елеонорі померти, якщо так сильно її кохав.

І тепер його батько вдягав знак пілігрима, коли боявся когось убити чи думав про Елеонору Сен-Леже. Або в обох випадках.

— Цей знімок — погроза. І не пустопорожня. Геміш вважав, що гучне ім’я родини Бішопів змусить відьмаків поводитися більш обережно, але, боюся, сталося протилежне. Хоч якими б великими не були вроджені таланти Діани, вона не в змозі себе захистити, а щоб попрохати допомоги — вона аж надто горда та самовпевнена. Я хочу, щоб ти побув із нею кілька годин, — мовив Метью, насилу відриваючи погляд від фото Ребекки Бішоп та Стівена Проктора. — Я збираюся розшукати Джиліан Чемберлен.

— А чому ти так упевнений, що це вона прислала цей знімок? — слушно зауважив Маркус. — Він має два різних запахи.

— Другий належить Пітеру Ноксу.

— Але ж Пітер Нокс — член Конгрегації! — Маркус знав: під час хрестових походів створили координаційну раду з дев’яти демонів, відьом та вампірів — по три представники кожного виду. Завдання Конгрегації полягало в тому, щоб гарантувати безпеку кожного створіння, відвертаючи від них увагу звичайних людей. — Якщо ти хоч пальцем його зачепиш, це буде виклик авторитету координаційної ради. У конфлікт втягнуть всю родину. Невже ти справді збираєшся наразити нас на небезпеку лише для того, щоб помститися за якусь відьму?

— Ти ставиш під сумнів мою відданість? — пирхнув Метью.

— Ні. Я ставлю під сумнів твою розважливість! — емоційно вигукнув Маркус, без страху перечачи батьку. — Твій абсурдний роман може скінчитися дуже погано. Конгрегація має право вжити проти тебе відповідних заходів. Тож не давай їм підстав.

Коли Маркус уперше приїхав до Франції, його бабуся-вампірка втлумачила, що тепер він мусить дотримуватися завіту, котрий забороняв вампірам близькі стосунки з іншими видами створінь, а також втручатися в релігійні та політичні справи звичайних людей. Стосунків із людьми — зі справами сердечними включно — вони мали уникати, дозволялося як виняток це тоді, коли не спричиняло проблем. Маркус завжди волів проводити час із вампірами, тому ці умови завіту важили для нього мало і звучали досить абстрактно. Дотепер.

— Та всім давно байдуже, — кинув Метью вибачливим тоном і зиркнув на двері кімнати, де спала Діана.

— Господи, та вона ж нічого не знає про той завіт, — презирливо скривився Маркус, — а ти й не збираєшся їй про нього розповідати! Чорт забирай, ти ж чудово розумієш, що не зможеш довго тримати це від неї в таємниці!

— Конгрегація дала цю обіцянку тисячу років тому, коли світ був зовсім іншим. — Метью зосереджено розглядав старовинну репродукцію, де богиня Діана націлювала лук на мисливця, що тікав від неї через ліс. Він пригадав рядок із книги, яку багато років тому написав його приятель: «…бо вони вже не мисливці, а здобич» — і мимоволі здригнувся.

— Подумай добряче, Метью.

— Я вже подумав. І прийняв рішення. — Він старанно уникав погляду сина. — Придивися за Діаною, щоб із нею не трапилося нічого лихого, добре?

Маркус кивнув, не в змозі протистояти благанню, що лунало у батьковому голосі.

Коли за Метью зачинилися двері, Маркус підійшов до Діани. Вампір підняв одну її повіку, потім другу, помацав її п’ясть. Він принюхався і учув шок і страх, що оповивали відьму. А ще він учув запах медикаменту, що й досі циркулював у її організмі. «От і добре», — подумав Маркус. Батькові таки дістало здорового глузду дати відьмі заспокійливе.

Він продовжив вивчати стан Діани: швидко оглянув шкіру та прислухався до дихання. Далі Маркус підвівся і постояв біля ліжка, спостерігаючи, як відьма спить і бачить сни. Вона нахмурила брови, наче з кимось сперечалася.

Після огляду Маркус знав дві речі. По-перше, з Діаною все в нормі. Вона пережила сильний шок і потребувала звичайного відпочинку — обійшлося без непоправної шкоди. По-друге, всю її покривав запах його батька. Він зробив це умисно, тобто помітив Діану, щоб всякий інший вампір знав, кому вона належить. Це означало, що ситуація зайшла навіть далі, аніж Маркус міг уявити. Важко ж буде батькові відірвати себе від цієї відьми! А йому доведеться зробити це, якщо історії, що розповіла Маркусу його бабця, — правдиві.

Метью повернувся тільки після дванадцятої ночі. Його лють роз’ятрилася ще більше, але зовні вампір був так само бездоганно-акуратним. Він пригладив пальцями волосся і, не сказавши синові ні слова, рушив до спальні Діани.

Маркус розумів, що зараз краще батька ні про що не питати. Тож він дочекався, поки Метью вийде з кімнати відьми.

— Ти збираєшся обговорювати з Діаною результати аналізів її ДНК?

— Ні, — коротко кинув Метью, і в голосі його не було і натяку на почуття вини через те, що він збирається приховати таку важливу інформацію. — І я не розповідатиму їй про те, що з нею зроблять відьми з Конгрегації. Вона й так мала досить лиха у житті.

— Діана Бішоп — не така вже й беззахисна. Ти не маєш права приховувати цю інформацію, особливо, якщо збираєшся бути з нею.

Маркус знав, що життя вампіра вимірюється не годинами чи роками, а таємницями — розкритими та прихованими. Вампіри старанно оберігали особисті стосунки, свої імена та подробиці численних прожитих життів. Однак його батько мав більше секретів за майже всіх його одноплеменців, а його бажання приховувати будь-що від родини тривожило не на жарт.

— Маркусе, не лізь, куди тебе не просять, — визвірився батько. — Це не твоє діло.

Маркус стиха вилаявся і сказав, як відрізав:

— Твої бісові секрети доведуть родину до погибелі!

Та не встиг він договорити, як батько міцно вхопив його за карк.

— Мої секрети роками гарантували безпеку нашої родини, сину. Якби не мої секрети, то де б ти зараз був, га?!

— Мабуть, хробаків годував би в безіменній могилі на цвинтарі в Йорктауні, — прохрипів Маркус.

Роками Маркус намагався розкрити деякі з батькових таємниць, але значними успіхами похвалитися не міг. Наприклад, йому так і не вдалося дізнатися, хто «здав» його Метью, розповівши про його витівки в Новому Орлеані після того, як Джордж Вашингтон здійснив так звану Купівлю Луїзіани, тобто придбав величезні території, на які претендувала Франція? Там, у Новому Орлеані, він збив зграю вампірів із наймолодших та найбільш безвідповідальних громадян — таку собі веселу, галасливу й чарівливу компанію, як і він сам. Шалена зграя налічувала бентежну кількість картярів та покидьків, яких могли викрити щоразу, коли вони з настанням темряви вибиралася погуляти. Маркус пригадував: новоорлеанські відьми наполягли на тому, щоб невгамовні молодики та молодиці полишили місто.