Я промовчала, але, мабуть, вираз обличчя видав мій переляк.

— Це не буде так жахливо, як тобі здається, — лагідно мовив Метью. — До того ж ти зможеш там скільки завгодно займатися йогою.

Метью вже увійшов у роль охоронця, тому особливого вибору я не мала. І якщо він мав рацію — а я підозрювала, що він має рацію — хтось таки примудрився прошмигнути повз Фреда і проникнути до мого помешкання.

— Ходімо, — сказав вампір, піднімаючи мою торбу з комп’ютером. — Я почекаю, поки ти зберешся. Але нашу розмову про зв’язок «Ешмола сімсот вісімдесят два» та твоїх іскристих пальців зовсім не закінчено, — попередив він, настійливо вдивляючись мені в очі. — Вона тільки-но починається.

Ми вийшли на автостоянку для працівників коледжу, і Метью вигнав свого «ягуара», котрий стояв поміж скромним голубим «воксхолом» та старим «пежо». Зважаючи на велику кількість обмежувальних дорожніх знаків у місті, їзда автомобілем зайняла вдвічі більше часу, аніж прогулянка пішки.

Метью зупинився біля сторожки.

— Я туди й назад, — сказала я, накидаючи на плече торбу з комп’ютером, коли Метью висадив мене з «ягуара».

— Докторе Бішоп, вам пошта, — гукнув зі сторожки Фред.

Я витягнула вміст своєї поштової «шпаківні», помахала стосом паперів Метью, і, відчуваючи, як гупає у скронях кров від тривоги і стресу, рушила до свого помешкання.

За порогом я скинула туфлі, потерла скроні й зиркнула на автовідповідач. Дякувати Богу, він не блимав. Пошта не містила нічого особливого, окрім рахунків та великого коричневого конверта, на якому було надруковане моє ім’я. Марки на конверті не було — отже, він надійшов від когось із мешканців університетського містечка. Підсунувши палець під клапан, я розкрила конверт і витягнула його вміст.

До чогось гладенького та блискучого був прикріплений аркушик простого паперу. А на ньому було надруковано лише один рядок: «Пам’ятаєш?»

Тремтячими руками я потягнула гладенький аркуш — він затріпотів і випав на підлогу. Виявилося, що це знайома мені блискуча фотографія. Я бачила її лише у чорно-білому варіанті, в газетах. А тепер — у кольорі, й був цей знімок так само чіткий та яскравий, як і той день, коли його було зроблено.

Тіло моєї матері лежало долілиць в окресленому крейдою колі, а її ліва нога була вивернута під моторошно-неприродним кутом. Її права рука простягнулася до тіла мого батька, який лежав горілиць із діркою в голові та глибокою раною від шиї й аж до паху. Частина його нутрощів вивалилася і лежала поруч на землі.

Щось середнє між стогоном та криком вирвалося у мене з рота. Не в змозі відірвати очей від знімку, я задрижала й упала на підлогу.

— Діано! — почувся несамовитий голос Метью, та він був надто далеко, щоб мені допомогти. З підлоги я почула, як на першому поверсі хтось смикнув дверну ручку. По сходах загрюкали кроки, і у мене в замку зацокотів ключ.

Двері рвучко розчинилися, я підняла очі й побачила бліде обличчя Метью і занепокоєне лице Фреда.

— Що з вами, докторе Бішоп?! — вигукнув Фред.

Метью рушив до мене так швидко, що охоронець просто не міг не здогадатися, що мій приятель — вампір. Метью присів і схилився наді мною. Мої зуби цокотіли від шоку.

— Якщо я дам вам ключі, чи ви не відженете моє авто до коледжу Всіх Душ? — спитав Метью зиркнувши через плече. — Доктору Бішоп стало зле, її не можна залишати саму.

— Та нема проблем, професоре Клермон. Я залишу його тут, на стоянці для охоронців, — відповів Фред. Метью кинув Фреду ключі, і той вправно їх спіймав. Кинувши на мене стурбований вигляд, охоронець вийшов і зачинив за собою двері.

— Мене нудить, — прошепотіла я.

Метью поставив мене на ноги і відвів до ванни. Мене знудило в унітаз, потім я сперлася на його краї руками і впустила фото на підлогу. Коли мій шлунок спорожнів, несамовите тремтіння трохи вгамувалося, але через кожні кілька секунд хвилею накочувалося на мене.

Я опустила кришку унітаза і сперлася на нього, щоб устати, але в голові запаморочилося ще сильніше — і Метью підхопив мене саме вчасно, інакше б я розбила собі голову об кахлі.

Раптом мої ноги відірвалися від підлоги, груди притиснулися до плеча Метью — то його руки обхопили мене під колінами. За мить він обережно поклав мене на ліжко і увімкнув світло, поправивши лампу так, щоб вона не світила мені в обличчя. Потім взяв мене за п’ясть, і від його холодного дотику мій пульс уповільнився. Трохи заспокоївшись, я сконцентрувала погляд на його обличчі — так само спокійному, як і завжди, тільки маленька темна жилка пульсувала на лобі.

— Я принесу тобі зараз щось попити. — Метью відпустив мою руку і підвівся.

Іще одна хвиля паніки накотилася на мене. Я блискавично скочила на ноги, і всі мої інстинкти в один голос заволали: «Тікай! Тікай щодуху!»

Метью вхопив мене за плечі, намагаючись зазирнути мені у вічі.

— Припини, Діано.

Шлунок підкотився до легенів і витиснув із них все повітря. Я запручалася, намагаючись вирватися з його хватки, не розуміючи і не бажаючи знати, що він мені каже.

— Відпусти, — благально мовила я, впираючись обома руками йому в груди.

— Діано, поглянь на мене. — Мені несила було ані ігнорувати його голос, ані опиратися магічній, немов у місячну ніч, притягальній силі його очей. — Що сталося? Поясни.

— Та то мої батьки. Джиліан сказала мені, що відьми й відьмаки вбили моїх батьків, — відповіла я високим напруженим голосом.

Метью сказав щось мовою, яку я не розуміла.

— А коли це сталося? Де? А ця відьма — вона залишила тобі повідомлення телефоном, чи не так? Вона погрожувала тобі? — спитав Метью, іще міцніше стискаючи мене.

— У Нігерії. Вона сказала, що Бішопи завжди були порушниками спокою і постійно завдавали клопоту своїм одноплеменцям.

— Я поїду з тобою. Але спочатку дозволь мені декуди зателефонувати.

— Поїдеш куди? — спитала я, геть нічого не розуміючи.

— До Африки, — дещо сконфужено відповів Метью. — Комусь же треба буде ідентифікувати їхні тіла.

— Моїх батьків убили, коли мені було сім років.

Вражений Метью ошелешено витріщив на мене очі.

— Навіть якщо це сталося так давно, Джиліан та Нокс досі тільки й про них говорять.

Паніка наростала, і я відчула, як відчайдушний вереск підкрадається до моєї горлянки. Та не встиг він вирватися назовні, як Метью притиснув мене до себе так міцно, що я шкірою відчула кожен м’яз та кожну кістку його тіла. І вереск обернувся на ридання.

— З відьмами, що приховують таємниці, трапляється лихо. Так сказала мені Джиліан.

— Що б там вона не сказала, я не дозволю ані Ноксу, ані будь-якому іншому відьмаку чи відьмі, заподіяти тобі шкоду. Ти тепер зі мною, — люто кинув Метью і, поки я хлипала, притиснувся щокою до мого волосся. — Ох, Діано. Чому ж ти мені раніш не сказала?

Десь у душі я відчула, як почав розкручуватися заіржавілий ланцюг. Він вивільнявся ланка за ланкою, виповзав із того місця, де висів непомітно, ждучи свого часу. І мої руки, скоцюрблені й притиснуті до грудей вампіра, теж почали вивільнятися. А ланцюг падав униз, на неосяжну глибину, де не було нічого, окрім темряви та Метью. Нарешті він ляснув і витягнувся на всю довжину, з’єднавши мене з вампіром. Попри манускрипт, попри те, що в моїх руках було достатньо електричної напруги, щоб живити мікрохвильову піч і попри фотографію — поки цей ланцюг нас поєднуватиме, я буду в безпеці.

Коли мої ридання вщухли, Метью повільно відсторонився.

— Зараз я принесу тобі води, а потім ти відпочиватимеш, — сказав він тоном, що не передбачав обговорення, і вийшов. За кілька секунд Метью повернувся зі склянкою води та двома маленькими пігулками.

— Випий оце, — сказав він подаючи мені пігулки разом із водою.

— А що це?

— Заспокійливе. — Його суворий погляд змусив мене негайно вкинути обидві пігулки до рота і запити їх водою. — Вони завжди були при мені відтоді, як ти сказала мені, що страждаєш від нападів паніки.

— Терпіти не можу транквілізаторів!