— Він тобі не набридає?

— Хто? Професор Клермон? Ні. А що?

— Звісно, це не моє діло, але мені він не подобається. — Шон занепокоєно визирнув у центральний прохід, наче звідти мав вистрибнути Метью і люто вирячитися на нього. — Минулого тижня в бібліотеці було повно якихось дивних типів.

Не в змозі заперечити, я лише співчутливо поцокала язиком.

— Коли щось буде не так, даси мені знати, добре?

— Аякже, Шоне. А щодо професора Клермона не переймайся. З ним все гаразд.

Але це не переконало мого старого приятеля.

— Може, Шон і здогадується, що я — інакша, але, схоже, для нього я не настільки інакша, як ти, — сказала я Метью, коли повернулася на своє місце.

— Таких, як я — жменька, — похмуро зазначив вампір, знову беручись за свою книгу.

Я ж увімкнула комп’ютер і спробувала зосередитися на своїй роботі. На манускрипт доведеться чекати кілька годин. Але зосередитися на алхімії мені сьогодні було важче, ніж зазвичай, бо мої думки розривалися між Метью та столиком замовлень. Щоразу, коли з книгосховища надходила чергова партія книжок, я піднімала голову і придивлялася.

Після кількох фальшивих тривог із боку Сельден-Енду почулися тихі кроки. Метью напружено застиг у своєму кріслі.

До мене підійшов Пітер Нокс і зупинився.

— Здрастуйте, докторе Бішоп, — прохолодно привітався він.

— Доброго ранку, пане Нокс, — відповіла я так само прохолодно і знову зосередила свою увагу на розгорнутій книзі, що лежала переді мною. Нокс ступив до мене ще один крок.

Не відриваючи погляду від своїх паперів, Метью стиха проказав:

— Я б не радив вам підходити ближче, якщо доктор Бішоп не бажає з вами говорити.

— Я дуже зайнята, — сказала я і враз відчула наростання тиску, а в голові у мене почувся шепіт. Кожну дещицю своєї енергії я спрямувала на те, щоб не допустити відьмака до своїх думок. — Я ж сказала, що зайнята, — повторила я крижаним тоном.

Метью відклав олівець і різко встав з-за стола.

— Пан Нокс просто проходив мимо, Метью, — сказала я і, знову повернувшись до свого комп’ютера, швидко надрукувала кілька речень повної абракадабри.

— Сподіваюсь, ви розумієте, на що наважились, — раптом випалив Нокс.

Метью стиха загарчав, і я легенько взяла його за руку. Нокс прикипів очима до точки, у якій стикнулися тіла вампіра й відьми.

До цієї миті Нокс лише підозрював, що ми з Метью надто близькі, щоб відьми й відьмаки почувалися спокійно й комфортно. Тепер же він у цьому не сумнівався.

«Ти сказала йому те, що тобі відомо про нашу книгу». Лиховісний голос Нокса зазвучав у моїй голові, і хоч як я не намагалася перепинити його проникнення, чаклун був надто сильним. Не впоравшись із його натиском, я аж охнула від несподіванки.

З-за столика замовлень на нас стривожено поглянув Шон. Рука Метью під моєю долонею завібрувала, а його гарчання ставало дедалі гучнішим та загрозливішим.

— Хочете привабити увагу звичайних людей? — люто просичала я відьмаку і вщипнула Метью за руку, даючи зрозуміти, що його допомога мені не знадобиться.

Нокс неприємно вишкірився.

— Цього ранку ви привернули увагу не лише простих людей, докторе Бішоп. Ще до того як впаде ніч, кожна відьма в Оксфорді знатиме, що ви зрадниця.

М’язи Метью налилися сталлю, і він потягнувся до маленької домовинки зі священною водою.

«О Господи, — подумала я. — Невже він збирається убити відьмака тут, у Бодліанській бібліотеці?»

— Годі, — тихо сказала я Ноксу. — Якщо ви зараз не підете, то я розповім Шону, що ви чіпляєтеся до мене, і він покличе охорону.

— Щось сьогодні освітлення в Сельден-Енді заслабке, — сказав нарешті Нокс, перериваючи протистояння. — Мабуть, переберуся я до цієї частини бібліотеки, — кинув він і пішов геть.

Метью зняв мою руку зі своєї і почав збирати свої речі.

— Ми йдемо. Негайно.

— Ні, не йдемо. І не підемо, доки я не отримаю отой манускрипт.

— Ти що — не чула? — емоційно мовив Метью. — Він погрожував тобі! Мені не потрібен той манускрипт, але мені потрібна…. — він раптом замовк.

Я заштовхала Метью назад у його крісло. Шон і досі витріщався на нас, а його рука непевно зависла над телефоном. Я всміхнулася йому, похитала головою і зосередила увагу на вампірові.

— Це моя помилка. Не треба було мені торкатися тебе, коли ти тут стояв, — пробурмотіла я, поглянувши на свою руку, яку знову мимоволі поклала йому на плече.

Метью взяв мене за підборіддя холодними пальцями і зазирнув мені у вічі.

— Ти шкодуєш, що доторкнулася до мене чи через те, що це побачив відьмак?

— Я не шкодую ні про перше, ні про друге, — прошепотіла я. Вираз його сірих очей враз змінився із сумного на вкрай здивований. — Але ж ти не хочеш, щоби я поводилася нерозсудливо….

Коли до нас знову наблизився Нокс, Метью міцніше взяв мене за підборіддя, і всі свої чуття спрямував на відьмака. Коли ж той зупинився за кілька столиків від нас, вампір переключив свою увагу на мене.

— Іще хоч одне слово з його боку — і ми йдемо. І чхати мені на той манускрипт. Я серйозно, Діано.

Після цього думати про алхімічні ілюстрації стало неможливим. Застереження Джиліан стосовно того, що трапляється з тими відьмами, що мають секрети від других відьом, та тверда заява Нокса про те, що я — зрадниця, гуділи в моїй голові. Коли Метью спробував витягнути мене на обід, я відмовилася. Бо манускрипт і досі не прийшов, і ми не могли дозволити собі сидіти в кафе, коли він прийде — бо Нокс був неподалік.

— Ти що, забув, скільки я всього з’їла на сніданок? — спитала я, перериваючи настійливі прохання Метью. — Я не голодна.

Невдовзі повз мене проплив знайомий демон-любитель кави; він розмахував навушниками, тримаючи їх за шнур.

— Привіт, — кинув він і приязно помахав рукою мені та Метью.

Метью кинув на нього непривітний погляд.

— Приємно знову бачити вас обох. Можна я перевірю свою електронну пошту там, поки відьмак сидить біля вас тут?

— Як тебе звати? — спитала я, придушуючи усмішку.

— Тімоті, — відповів демон, погойдуючись на п’ятах. На ногах у нього були ковбойські чоботи різного кольору: один червоний, а другий — чорний. Очі він теж мав різнокольорові: одне блакитне, а друге — зелене.

— Ну аякже, Тімоті, можеш перевіряти свою пошту хоч до ранку.

— Ну, ти дівка хоч куди, молодець. — Схвально кивнувши мені рукою, він різко крутнувся на п’ятці червоного чобота і пішов геть.

Годину по тому я підвелася, вже не в змозі стримувати своє нетерпіння.

— На цей час манускрипт вже мав з’явитися. — І пішла до Шона.

Вампір полинув поглядом до мене через шість футів відкритого простору до столика замовлень. Цього разу дотик його очей до моєї спини відчувався, як тверді крижинки, а не м’які сніжинки.

— Привіт, Шоне. Може, перевіриш, чи не прийшов той манускрипт, який я сьогодні замовляла?

— Напевне, ним користується хтось інший, — відповів Шон. — Бо для тебе нічого немає.

— А ти впевнений? Навряд чи його хтось іще замовляв.

Погортавши бланки замовлень, Шон знайшов серед них моє. До нього було прикріплено скобкою папірець із написом: «Відсутня».

— Як це відсутня? Я ж бачила її кілька тижнів тому!

— Тоді перевіримо. — Вставши з-за стола, Шон рушив до кабінету директора. Метью відірвав погляд від своїх паперів і спостерігав, як Шон стукає в раму відчинених дверей.

— Доктор Бішоп замовила ось цей манускрипт, а він позначений, як відсутній, — пояснив Шон і подав начальнику бланк замовлення.

Пан Джонсон розгорнув книгу на столі й пробігся пальцем по рядках, заповнених поколіннями старших бібліотекарів.

— А й справді. «Ешмол сімсот вісімдесят два». Цей манускрипт відсутній із тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року. А мікрофільму в нас немає.

Метью скреготнув стільцем, підводячись з-за стола.

— Але ж я бачила його всього-на-всього кілька тижнів тому.

— Цього просто не може бути, докторе Бішоп. Ось уже сто п’ятдесят років цього манускрипту ніхто й близько не бачив, — закліпав на мене пан Джонсон із-під лінз своїх окулярів у товстій оправі.