— Декотрі з історій про вампірів відповідають дійсності. Я маю винятково тонкий нюх, а також прекрасний зір та слух. Але навіть людська істота спроможна визначити, що це Кот-Роті. — І, заплющивши очі, Метью знову принюхався.

— Це вино дві тисячі третього року?

Я аж рота роззявила від здивування.

— Так!

Це ставало цікавішим за телевізійну гру. На етикетці виднілася маленька коронка.

— А ви можете на нюх визначити виробника цього вина?

— Так, але лише тому, що колись я бував у місцевості, де вирощується цей виноград, — сором’язливо зізнався він, наче я спіймала його за спробою надурити мене.

— Невже ви у вині чуєте запах полів та виноградників? — Я встромила носа у келих і з полегшенням зітхнула: притаманного полям запаху кінського навозу там не було.

— Інколи мені здається, що я пам’ятаю все, що коли-небудь нюхав. Може, це й марнославство з мого боку, — з сумом у голосі мовив Метью, — але запахи часто навіюють яскраві спогади. Я, наприклад, чудово пам’ятаю, коли вперше понюхав шоколад — це було наче вчора.

— Та невже? — Я аж подалася вперед у своєму кріслі.

— Так. Це було в тисяча шістсот п’ятнадцятому році. Війна ще не почалася, а французький король оженився на іспанській принцесі, яку ніхто не любив — а надто сам король.

Я всміхнулася, Метью всміхнувся мені у відповідь, але я побачила, що його внутрішній погляд зосередився на якомусь далекому образі.

— Саме вона привезла до Парижа шоколад. Він був страшенно гіркий і гнилий. Ми пили какао у чистому вигляді, змішували його з водою і додавали цукру.

Я розсміялася.

— Який жах! Дякувати Богу, хтось здогадався, що шоколад заслуговує на те, щоб бути солодким.

— Певно, то була якась людська істота, бо вампірам подобався саме гіркий та насичений.

Ми взялися за виделки і приступили до оленини.

— Іще одна шотландська їжа, — зауважила я, указавши ножем на м’ясо.

Метью відрізав шматочок і покуштував.

— Олень-марал. Судячи зі смаку — молодий самець із шотландських пагорбів.

Я здивовано похитала головою.

— Як я вже казав, декотрі з оповідок про вампірів є правдивими.

— А літати ви вмієте? — спитала я, вже наперед знаючи відповідь.

Клермон пирснув.

— Звісно, що ні. Цю справу ми залишаємо відьмам, оскільки ви здатні управляти стихіями. Але ми дужі й прудкі. Вампіри добре бігають та стрибають, от люди й думають, що ми здатні літати. А ще ми — економічні.

— Як це — економічні? — Я відклала виделку, засумнівавшись, що сира оленина мені до смаку.

— Наші тіла не витрачають багато енергії. Тому коли нам доводиться багато рухатися, ми маємо її з запасом.

— А ще ви мало дихаєте, — додала я, пригадавши заняття йогою, і відсьорбнула вина.

— Це справді так, — підтвердив Метью. — Наші серця б’ються не дуже швидко. Нам не треба багато їсти. Температура наших тіл низька, і це уповільнює більшість біологічних процесів у нашому організмі. Саме завдяки цьому ми й живемо так довго.

— А як щодо історій із домовинами? Кажуть, що ви мало спите, зате коли вже засинаєте, то спите, як мерці.

Метью весело вишкірився.

— Бачу, ви входите в курс справи.

Його тарілка вже була порожньою, і на ній лишилися буряки, моя теж була порожня, але на ній лишилася оленина. Я прибрала залишки другої страви і попросила Метью долити іще вина.

Головна страва була єдиною, яку треба було готувати на жару, хоча й небагато. Із земляних каштанів я встигла заздалегідь приготувати щось на кшталт витіювато-химерного пирога. Залишалося тільки обсмажити кролятину. Список інгредієнтів містив розмарин, часник та селеру. Я вирішила обійтися без часнику. Бо він сильним запахом заб’є решту інгредієнтів. До того ж саме в цій, часниковій, оповідці про вампірів дещиця істини таки була. Від селери також довелося відмовитися. Бо вампіри категорично не люблять овочі. Спеції ж, здавалося, не мали бути проблемою, тому я використала розмарин та посипала кролика перцем, коли той обсмажувався на сковорідці.

Залишивши кроля для Метью трохи сируватим, свого я навіть пересмажила, сподіваючись, так позбутися присмаку сирої оленини, який і досі стояв у роті. Зібравши все це в елегантну купу, я подала страву на стіл.

— На жаль, це обсмажена їжа, але зовсім трохи.

— Ви, мабуть, влаштовуєте мені щось на кшталт випробування, еге ж? — нахмурився Метью.

— Та ні, ні, — похапцем запевнила я його. — Але я не звикла догоджати вампірам.

— Радий чути, — стиха промимрив він і принюхався до кролика. — М-м-м, смачно пахне!

Коли він схилився над тарілкою, жар, що йшов від м’яса, посилив його запахи кориці та гвоздики. Він відколупав виделкою невеличкий шматочок пирога. Коли він опинився у нього в роті, очі вампіра здивовано розширилися.

— Земляні каштани?

— Нічого, окрім каштанів, оливкової олії та дещиці харчової соди.

— І солі. А також води, розмарину та перцю, — спокійно зазначив він, відщипуючи ще один шматок пирога.

— Зважаючи на ваші дієтологічні обмеження, це добре, що ви наперед знаєте, що кладете до рота, — іронічно зауважила я.

Коли більшість страв було спожито, я трохи заспокоїлася і розслабилася. Поки я прибирала порожні тарілки і ставила на стіл сир, суниці та смажені каштани, ми трохи побазікали про Оксфорд.

— Пригощайтеся, — припросила я, ставлячи перед Метью чисту порожню тарілку. Він вдихнув аромат малесеньких суниць і з усмішкою взяв у руку смажений каштан.

— А ось земляні каштани й справді смакують краще, коли їх підсмажити, — зауважив він. Вправно роздавивши твердий горіх пальцями, він висипав його вміст на тарілку. І справді — коли за столом вампір, лускунчик для горіхів, який я завбачливо приготувала, перетворюється на суто декоративне столове приладдя.

— Чим я пахну? — спитала я, грайливо взявши свій келих за ніжку.

На якусь мить мені здалося, що я так і не дочекаюся відповіді. Тиша вже ставала напруженою, та, нарешті, він поглянув на мене задумливими очима. Опустивши повіки, вампір глибоко вдихнув.

— Ви пахнете вербовим соком. А також ромашкою, яку роздавили ногою. — Він знову принюхався і сумно всміхнувся. — Я відчуваю жимолость і запах опалого дубового листя, — додав Метью, повільно випускаючи з легенів повітря. — А ще ви пахнете квітучою ліщиною та першими весняними нарцисами. І я чую давно забуті древні запахи — шандру, ладан та манжетку альпійську. Мені здавалося, що я їх вже давно забув.

Його очі повільно розплющилися, і я зазирнула в їхні сірі глибини, боячись дихнути і порушити чари, які він навіював своїми словами.

— А як стосовно мене? — спитав Метью, затримавши на мені погляд.

— Кориця, — відповіла я, трохи вагаючись. — І пряна гвоздика. Інколи мені здається, що ви пахнете червоними гвоздиками, але не тими, що продаються у квіткових крамницях, а тими, що ростуть в англійських палісадниках.

— Так, це гвоздика садова, — підтвердив Метью, і в куточках його очей блиснули іскорки. — Що ж, зовсім непогано як для відьми.

Я простягнула руку, взяла каштан у долоні. Перекочуючи його з руки в руку, я відчула, як його тепло зігріває мої раптово охололі долоні.

Метью відкинувся на спинку крісла і з цікавістю зиркнув на мене.

— А як ви вирішили — що саме слід подавати мені на стіл? — І з цими словами він жестом вказав на ягоди та горіхи, що лишилися на тарілці.

— Ну, цього разу обійшлося без магії. Мені допоміг працівник зоологічного факультету, — пояснила я.

Спочатку Метью аж отетерів, а потім вибухнув реготом.

— Ви цікавилися у працівників зоологічного факультету, що слід готувати мені на вечерю?

— Не зовсім так, — вибачливо сказала я. — В Інтернеті були кілька рецептів приготування сирої їжі, але, придбавши м’ясо, я розгубилася. А на факультеті мені розповіли, чим харчуються звичайні сірі вовки.

Метью похитав головою з осяйною усмішкою, і моє роздратування минуло.

— Дякую, — тільки й сказав він. — Уже давно мені ніхто не готував їжі.