— Напевне, важко зосередитися над дослідженням, коли за тобою спостерігають вампіри.
Біля мене стояла Джиліан Чемберлен, недоброзичливо поблискуючи своїми світло-карими очима.
— Чого тобі, Джиліан?
— Просто висловлюю своє співчуття. Ми ж усі сестри, пам’ятаєш? — Її блискуче гладеньке чорне волосся акуратно прикривало комірець. Невже її не турбували сплески статичного електроструму? Напевне, вона якимось чином регулярно позбувалася надлишків своєї енергії. Я мимоволі здригнулася.
— Я не маю сестер, Джиліан. Я була єдиною дитиною в сім’ї.
— І це не так вже й погано. Твоя сім’я накоїла чимало лиха. Згадай, що трапилося в Салемі. У тому була винна лише Бріджет Бішоп, і ніхто інший, — злобно кинула Джиліан.
«Ну от, почалося», — подумала я, згортаючи фоліант. Я вже звикла до того, що Бішопи були й досі залишаються темою для розмов.
— Що ти верзеш, Джиліан? — різко кинула я. — Бріджет Бішоп визнали винною в чаклунстві й стратили. Не вона розпочала полювання на відьом: вона лишень стала його жертвою — як і багато інших. Ти прекрасно це знаєш, і не лише ти, а й кожна відьма у цій бібліотеці.
— Бріджет Бішоп привабила увагу людей своїми ляльками, своїм спокусливим вбранням та аморальною поведінкою. Якби не вона, то людська істерія поступово вщухла.
— Її визнали невинуватою, — нагадала я.
— Так, визнали — тисяча шістсот вісімдесятого року, але ніхто в це не повірив. Та і як можна повірити, коли в стіні її комірчини знайшли пронизаних голками ляльок із відірваними головами. А пізніше вона не зробила анічогісінько, щоб захистити своїх подруг-відьом від підозр. Бо вона, бач, була такою незалежною! — Джиліан стишила голос. — Цю фатальну помилку зробила і твоя мати.
— Облиш, Джиліан. — Раптом мені здалося, що повітря довкола нас стало холодним та прозорим.
— Твої мати й батько були зарозумілими і пихатими, точнісінько як і ти, і гадали, що після одруження вони вже не потребують підтримки кембриджської відьмацької спільноти. І вони дорого за це заплатили, хіба ж не так?
Я заплющила очі, щоб заблокувати у свідомості образ, якого намагалася позбутися впродовж свого життя: мої батько та мати лежать посеред обведеного крейдою кола десь у Нігерії; їхні тіла понівечені та скривавлені. Моя тітка не стала ділитися зі мною подробицями обставин їхньої смерті, тому я проникла до громадської бібліотеки, щоб дізнатися про них із газет. Саме там я й побачила це фото та сенсаційно-зловісний заголовок, що його супроводжував. І відтоді кошмари переслідували мене роками.
— Кембриджська спільнота ніяк не змогла б перепинити вбивство моїх батьків. Їх убили на іншому континенті перелякані люди. — Я вхопилася за підлокітники свого крісла, щоб Джиліан не побачила моїх побілілих пальців.
— Їх убили не люди, — розсміялася вона різким неприємним сміхом. — Тоді б їхніх убивць спіймали б і належним чином покарали. — Вона присіла біля стола, і її обличчя опинилося дуже близько від мого. — Ребекка Бішоп та Стівен Проктор мали таємниці, котрі вони приховували від решти відьом. Нам треба їх розкрити. Смерть твоїх батьків була трагічною, але необхідною. Твій батько мав таку силу та енергію, що нам і не снилося.
— Припини говорити про мою родину та моїх батьків так, наче вони належать тобі, — попередила я. — Їх убили людські істоти. — У моїх вухах загуло і заревло, а холод довкола нас посилився.
— А ти впевнена? — прошепотіла Джиліан так, що у мене мурашки по спині побігли. — Ти, як відьма, мала б відчувати, коли я брешу, а коли — кажу правду.
Я взяла під контроль вираз свого обличчя, намагаючись не видати свого сум’яття. Те, що сказала Джиліан про моїх батьків, не могло бути правдою, утім, я не помітила жодної з типових ознак, якими супроводжується брехня між двома відьмами: іскра гніву та почуття огиди.
— Наступного разу, перш ніж відкинути запрошення на зібрання відьмацької спільноти, згадай, що трапилося з Бріджет Бішоп та твоїми батьками, — промимрила Джиліан, піднісши свої вуста так близько до мого вуха, що її видих війнув по моїй шкірі. — Відьмі не варто мати секрети від інших відьом. Бо коли вона так робить, трапляється лихо.
Джиліан випрямилася і на кілька секунд втупилася в мене поглядом, що викликав усе сильніше поколювання під шкірою. Я ж, навмисне уникаючи її погляду, втупилася в манускрипт, що лежав переді мною на столі.
Вона пішла, і температура довколишнього повітря повернулася до норми. Коли моє серце перестало гепати, а шум у вухах ущух, я тремтячими руками зібрала свої манатки, бо мені страх як захотілося побути вдома самій. У моєму тілі виявився надмір адреналіну, і я не знала, скільки ще зможу стримувати свою паніку.
Я примудрилася вислизнути з бібліотеки без пригод, уникнувши гострого погляду Міріам. Якщо Джиліан має рацію, то мені слід боятися ревнощів із боку своїх родичок-відьом, а не людських істот. А від згадки Джиліан про екстраординарні здібності мого батька з закутків моєї пам’яті виринула якась невиразна згадка і хутко зникла, перш ніж я встигла сконцентрувати на ній свою увагу.
А в Нью-Коледжі Фред привітав мене стосом нової пошти. Нагорі лежав кремовий конверт, від якого йшов виразно чутний емоційний заряд.
То був лист від декана коледжу, яким він запрошував мене на чарку перед обідом.
Дійшовши до свого помешкання, я подумала була: може, зателефонувати його секретарці чи вдати, що захворіла, аби уникнути цього запрошення? Голова й досі обертом ішла, і я мала великий сумнів, що втримаю в собі навіть краплину хересу в такому стані.
Утім, керівництво коледжу повелося цілком пристойно, коли я попрохала надати мені підходяще помешкання. Тому мінімум, що я могла зробити, — це висловити свою вдячність особисто. Почуття професійного обов’язку поволі витіснило тривогу, яку посіяла в моїй душі Джиліан. Ухопившись за свою личину науковця як за рятівний круг, я вирішила засвідчити свою вдячність.
Перевдягнувшись, я пішла до помешкання декана і подзвонила. Двері відчинив викладач коледжу, запросив мене всередину і провів до вітальні.
— Здрастуйте, докторе Бішоп. — Блакитні очі Ніколаса Марша взялися в куточках зморшками, а сніжно-біле волосся та червоні щоки робили його схожим на Санта-Клауса. Заспокоєна його приязністю та захищена почуттям професійного обов’язку, я всміхнулася.
— Здрастуйте, професоре Марш, — я простягнула руку для вітання. — Дякую, що запросили.
— Боюся, я вже давно прострочив це запрошення. Але ж ви знаєте, що я був в Італії.
— Так, знаю — скарбник коледжу казав мені про це.
— То ви вже пробачили мені за те, що я так довго вас ігнорував? — уточнив він. — Сподіваюся компенсувати це. Хочу познайомити вас зі своїм старим приятелем, який приїхав до Оксфорда на кілька днів. Він — відомий автор і пише на теми, які можуть вас зацікавити.
Марш відступив убік, даючи мені змогу побачити густу кучму каштанового волосся з рідкою сивиною та рукав коричневого твідового костюма. Від сум’яття, що охопило мене, я аж заціпеніла.
— Ходімо, я познайомлю вас із Пітером Ноксом, — сказав декан, легенько беручи мене під лікоть. — Він знайомий із вашими працями.
Чаклун підвівся. І тут нарешті я згадала те, що так довго вертілося у мене на думці. Ім’я Нокса було в отій газетній історії про вбивства, начебто скоєні вампіром. Він був тим самим експертом, до чиєї консультації вдалася поліція, щоб розслідувати убивства з окультним відтінком. У мене засвербіли пальці.
— Здрастуйте, докторе Бішоп, — сказав Нокс, простягаючи руку. — Здається, ми з вами вже зустрічалися в Бодліанській бібліотеці.
— Так, здається, зустрічалися, — я простягнула руку і з приємним подивом констатувала, що з неї не вискакують іскри. Ми потиснули одне одному руки настільки коротко, наскільки змогли. Його пальці ледь помітно здригнулися, злегка стиснулися і розтиснулися так, що цього не помітила б жодна людська істота. Це нагадало мені дитинство, коли моя мати так само струшувала пальцями, стискаючи та розтискаючи їх, щоб видати вже готові млинці або змусити білизну самотужки скластися.
