Метью повернувся до стола, загнав до лузи кілька «свояків» і спробував виконати кілька карамболів.

— А ви бачилися за межами бібліотеки? — спитав Геміш, коли вампір дещо вгамувався.

— Насправді я нечасто з нею бачуся, навіть у бібліотеці. Я сиджу в одній секції, а вона — в другій. Втім, я вже звозив її на сніданок і на заняття до Старої хатинки, де познайомив її з Амірою.

Гемішу довелося докласти чималих зусиль, щоб не виказати здивування. Метью роками товаришував із жінками, але ніколи не возив їх до Старої хатинки. А що це за дивна манера залицятися, сидячи в різних куточках бібліотеки?

— А чи не було б краще сісти поруч із нею, якщо вона тебе зацікавила?

— Мене цікавить не вона! — вигукнув Метью, з силою торохнувши києм по білій кулі. — Мене цікавить манускрипт. Вже сотню років я хотів прибрати його до рук. А вона просто взяла, написала замовлення на смужечці паперу і — гоп! — його вже везуть їй зі сховища. — У голосі вампіра бриніли заздрісні нотки.

— Який манускрипт, Мет? — Геміш докладав зусиль, щоб зберігати спокій та терплячість, але їхня пересварка ставала нестерпною. Метью розлучався з інформацією, наче скнара з копійками. Для швидких думкою демонів було надзвичайно важко мати справу зі створіннями, котрі не сприймають всерйоз проміжок часу, що становить менше від десяти років.

— Це алхімічна книга, що належала Еліасу Ешмолу. Діана Бішоп — дуже поважний історик у галузі алхімії.

Метью знову припустився фолу через надто сильний удар. Геміш переставив кулі й, набираючи очки, потроху вгамувався. Нарешті прийшов Джордан і сказав, що внизу подано напої.

— А який там рахунок? — спитав Геміш, придивляючись до крейдяних позначок. Він знав, що виграв, але справжній джентльмен мусив спитати — принаймні так навчив його Метью.

— Звісно, ти виграв.

Метью вийшов із кімнати і загупотів униз сходами зі швидкістю, що значно перевищувала швидкість звичайних людей. Джордан стурбовано поглянув на відполіровані сходинки.

— Сьогодні у професора Клермона важкий день, Джордане.

— Та я й бачу, — пробурмотів дворецький.

— Краще принесіть ще одну пляшку червоного вина. Сьогодні на нас чекає довга ніч.

Напої були подані до колишнього приміщення для приймання гостей. Вікна виходили в парк із доглянутими квітниками, чиї розміри та пропорції були для мисливської хатинки явно недоречними — величними, і тому більше годилися для палацу, а не для скромної споруди — результату скороминущої примхи.

Тут, перед каміном, зі склянками напоїв у руках, Геміш нарешті мав можливість більш наполегливо добиратися до суті таємниці.

— Метью, розкажи мені про той манускрипт, який роздобула Діана. Що конкретно в ньому? Формула філософського каменя, що обертає свинець на золото? — спитав демон із легкою іронією в голосі. — Чи рецепт чудодійного еліксиру, що перетворює смертну плоть на безсмертну? — Та бажання іронізувати щезло в мить, коли він зустрівся поглядом із Метью. — Скажи, що ти жартуєш, — приголомшено прошепотів Геміш. Бо філософський камінь вважався легендою — як Священний Грааль чи Атлантида. Хіба ж він міг мати стосунок до реальності? Та колись він вважав, що вампіри, демони та відьми теж не існують в реальності.

— А що, схоже, що я жартую? — спитав Метью.

— Ні, — відповів демон і аж здригнувся. Метью не покидала впевненість у тому, що суто науковими засобами він зможе дізнатися, завдяки чому вампіри були такими невразливими для смерті та фізичного занепаду. І філософський камінь чітко вписувався в ці його сподівання.

— Це втрачена книга, — похмуро мовив Метью. — І я це знаю.

Як і більшість створінь, Геміш неодноразово чув ці історії. Якщо вірити одній із них, відьми викрали у вампірів безцінну книгу, що містила таємницю безсмертя. Згідно з іншою історією, вампіри викрали у відьом древню книгу із заклинаннями, а потім загубили її. Дехто натякав, що то була зовсім не книга із заклинаннями, а посібник, що описував основні риси всіх чотирьох людиноподібних створінь, що існували на землі.

Метью мав власну теорію стосовно змісту цієї книги: основну її частину складало пояснення, чому вампірів так важко убити, а пояснення, звідки на землі взялися люди та інші людиноподібні істоти було чимось на кшталт невеличкого додатку.

— Ти й справді вважаєш, що цей манускрипт — твоя книга? — спитав Геміш. Коли Метью ствердно кивнув, демон скрушно зітхнув. — Що ж, тоді не дивно, що відьми пліткують. А звідки вони дізналися, що Діана роздобула цю книгу?

Метью обернувся з перекошеним від люті обличчям.

— Та кому це потрібно? Хто це може сказати? Проблеми почалися від того, що вони не можуть тримати язика за зубами.

Цей вибух гніву вкотре нагадав Гемішу, що Метью та його родина справді дуже не любили відьом.

— Річ у тім, що не я один підслухав їх розмову про бібліотеку в неділю. Про це почули й інші вампіри. А потім і демони рознюхали, що відбувається щось цікаве, і тепер…

— І тепер увесь Оксфорд буквально кишить демонами, — закінчив за нього Геміш. — Який жах! А скоро ж почнеться семестр. І тоді про цей манускрипт дізнаються й люди. Вони сюди валом валитимуть.

— Ситуація іще гірша, ніж ти думаєш, — похмуро мовив Метью. — Цей манускрипт був не просто втрачений. Він був під закляттям, і Діана зняла його. А потім відправила назад до книгосховища і, схоже, не збирається замовляти його знову. І не лише я один чекаю, поки вона це зробить.

— Метью, — спитав Геміш із напруженою ноткою в голосі. — Ти що, захищаєш її від інших відьом?

— Схоже, вона й сама не усвідомлює власних потужних можливостей. І це наражає її на ризик. Я не можу дозволити, щоб вони добралися до неї першими, — проговорив Метью, і на його обличчі раптом з’явився вираз розпачу та вразливості.

— Слухай-но, Мет. — Геміш похитав головою. — Не втручався б ти у стосунки Діани з її одноплеменцями, га? Бо це призведе до ще більших проблем. До того ж жодна відьма не насмілиться виказувати відверту ворожість до представниці роду Бішопів.

В наші дні створіння більше не вбивали одне одного — хіба що для самозахисту. В їхньому світі вияви агресії сприймалися вкрай несхвально. Колись Метью розповідав Гемішу про старі часи, коли кривава ворожнеча та вендети між створіннями шаленіли повсюдно, постійно привертаючи увагу звичайних людей.

— Демони — неорганізовані, а вампіри не насміляться виступити проти мене. Але відьмам довіряти не можна. — Метью підвівся і, тримаючи келих у руці, підійшов до каміна.

— Дай Діані Бішоп спокій, — порадив йому Геміш. — До того ж якщо цей манускрипт справді зачаклований, ти не зможеш його прочитати.

— Зможу, якщо вона допоможе мені, — відповів Метью нарочито невимушено і поглянув на вогонь.

— Метью, — мовив демон тоном, яким він зазвичай давав знати своїм молодшим партнерам, що вони стали на небезпечно тонку кригу. — Не чіпай відьму та отой манускрипт.

Вампір обережно поставив келих на камінну полицю і відвернувся.

— Я вже не зможу, Геміше… Я… я жадаю її.

Навіть від однієї цієї фрази відчуття голоду спалахнуло й поширилося, як вогонь. Коли його голод зосереджувався, ставав таким сильним, як зараз, то самою лише кров’ю насититися було неможливо. Тіло вампіра вимагало дечого більш конкретного і специфічного. От якби він міг скуштувати — скуштувати Діану, то тоді він вдовольнився б, і болісна жага вгамувалася.

Геміш уважним поглядом обмацав напружені плечі Метью. Він не здивувався, що його друг так жадав Діани Бішоп. Для парування вампір неодмінно мав зажадати якусь іншу істоту більше за будь-що чи будь-кого, тому його жага завжди поєднувалася з тілесним потягом, була невід’ємною його частиною. І Геміш мав підозру, що Метью шукав собі пару — попри неодноразові гучні заяви, що він вже ніколи не знайде когось, здатного збурити в ньому такі почуття.

— Тоді насправді проблема, що стоїть перед тобою, полягає не в Діані й не у відьмах. І тим більше не в якомусь там древньому манускрипті, що може — чи не може — містити відповіді на твої запитання. — Геміш помовчав, щоб його слова краще дійшли до співрозмовника, а потім продовжив: — Ти, взагалі-то, розумієш, що насправді ти на неї полюєш?