Вампір споглядав мене з усмішкою.

— Що таке? — спитала я.

— Іще ніколи не бачив такого ретельного готування чаю.

— Напевне, вам мало доводилося спілкуватися з серйозними чаювальниками. Все полягає в тому, щоб точно визначити міцність чаю перед тим, як додавати цукор та молоко.

Вампір навіть не доторкнувся до своєї чашки з чаєм.

— А вам, напевне, подобається чорний чай?

— Насправді чай — не мій напій, — відповів Клермон, злегка стишивши голос.

— А який же ваш напій? — Тієї ж миті, коли це запитання злетіло з моїх вуст, я пожалкувала, що бовкнула його. Настрій вампіра враз змінився з веселого здивування на ледь стримуваний гнів.

— Ви ще й питаєте! — різко відказав він. — Кожна людина знає відповідь на це запитання.

— Вибачте, я не подумала. — Я міцно обхопила чашку руками, щоб заспокоїтися.

— Та отож.

У запалій тиші я мовчки випила чай. Нарешті ми обидва поглянули угору — то Стефані принесла цілу купу грінок і тарілку, до країв повну яєць та бекону.

— Мамо вважають, що вам треба їсти більше овочів, — пояснила Стефані, коли я здивовано витріщилася на пагорбок смажених грибів та помідорів, що йшли на додаток у гарнір. — Каже, що ви бліді, як смерть.

— Дякую, — промурмотіла я.

Критичне зауваження Мері аж ніяк не применшило моєї радості через появу ще більшої кількості харчів, тож я взяла маленьку виделку і заходилася їсти, Стеф весело вишкірилася, а Клермон сподобився на ледь помітну усмішку.

Усе було гаряче й ароматне, з дотриманням бездоганно чіткої пропорції підсмаженої поверхні й м’якої ніжної середини. Дещо вгамувавши свій голод, я почала наступ на грінки — по черзі змащувала їх маслом і відправляла до рота. Вампір спостерігав за тим, як я поглинаю їжу, з таким самим прискіпливим інтересом як і тоді, коли я готувала собі чай.

— Отже, чому ви зайнялися біохімією? — наважилася я спитати його і засунула до рота чергову грінку, передбачаючи, що далі говоритиме він.

— А чому ви зацікавилися історією? — поставив вампір питання у відповідь. Він точно не мав бажання розвивати цю тему. Але від мене не так легко відкараскатися.

— Я перша спитала.

— Мабуть, щоб дізнатися — навіщо я у цьому світі, — відповів Клермон, не піднімаючи погляду, бо вибудовував на столі щось на кшталт фортеці з цукорниці та кількох пакетиків із замінником цукру.

Я аж заклякла, вражена схожістю його відповіді та слів, почутих учора від Агати з приводу фоліанта «Ешмол № 782».

— Це питання для філософів, а не для науковців, — кинула я і злизала рештки масла з пальця, щоб приховати сум’яття.

Раптом очі вампіра знову засвітилися люттю.

— А ви гадаєте, що науковців це питання не цікавить?

— Колись цікавило, — погодилася я, з обережністю поглядаючи на нього. Перепади його настрою не на жарт лякали мене. — Але, здається, тепер їх цікавить питання не «навіщо», а «як»: як функціонує тіло, як рухаються планети…

Клермон пирхнув.

— Можливо, але це не стосується справжніх науковців.

Відвідувачі позаду нього підвелися, збираючись піти, і вампір напружився, готуючись до імовірного нападу з їхнього боку.

— А ви вважаєте себе справжнім науковцем, чи не так?

Клермон ніяк не відреагував на моє іронічне зауваження.

— Колись вам доведеться пояснити мені зв’язок між неврологією, дослідженням ДНК, поведінкою тварин та еволюцією. Бо якось вони не стикуються — на перший погляд, еге ж? — І я знову відкусила шматочок намащеної грінки.

Ліва брова Клермона злетіла аж до лінії волосся на його лобі.

— А ви, бачу, часу не марнували, — різко зауважив він.

Я знизала плечима.

— Ви мали несправедливу перевагу. Ви знали все про мою роботу. Тому мені довелося вирівняти умови гри.

Він стиха промимрив щось начебто по-французьки, а потім сказав гучніше — тепер уже англійською:

— Я мав багато часу на роздуми. — Тепер він вибудував іще лінію укріплень навколо своєї фортеці за допомогою пакетиків із підсолоджувачем. — Між цими дисциплінами немає жодного зв’язку.

— Брехня, — тихо сказала я.

Не дивно, що моя репліка викликала в Клермона лють, та швидкість трансформації його настрою мене просто ошелешила. І зайвий раз нагадала, що я снідаю з істотою, яка може бути смертельно небезпечною.

— Тоді поясніть мені, будь ласка, який зв’язок між ними існує, — просичав вампір крізь стиснуті зуби.

— Я не зовсім впевнена, — відповіла я, і це була чиста правда. — Щось тримає їх докупи, якесь питання, що пов’язує ці сфери досліджень і робить їх значущими для вас. Єдиним іншим поясненням є те, що ви — така собі інтелектуальна сорока, збирач всякої всячини. Однак це пояснення — абсолютно сміховинне, зважаючи на високу оцінку ваших праць. А може, вам усе швидко набридає. Втім, ви зовсім не схожі на створіння, схильне до розумової апатії. Навпаки.

Клермон обпікав мене незмигним поглядом, аж поки тиша стала некомфортною. Мій шлунок вже почав скаржитися — я явно переоцінила його здатність перетравити стільки харчів одразу, тож я в очікуванні відповіді налила собі ще чаю, щоб я вгамувала його невдоволення.

— Ви теж спостережливі — як для відьми, — зауважив вампір, і в його погляді промайнула повага.

— Вампіри — не єдині істоти, здатні полювати, Метью.

— Звісно. Всі ми за чимось полюємо, правда ж, Діано? — сказав він, навмисне роблячи наголос на моєму імені. — А тепер моя черга: чому саме історія?

— Хвилиночку, ви відповіли не на всі мої запитання. А я ще не поставила найважливіше з них, — заперечила я.

Він вперто похитав головою, тож я мусила переключити свою енергію з видобування інформації з Клермона на захист особистої інформації від його спроб вивудити її із мене.

— Спочатку, гадаю, мене привабила в історії її точність і акуратність, — відповіла я так обережно, що й сама собі здивувалася. — Минуле здавалося мені таким передбачуваним, там не могло трапитися нічого несподіваного.

— Так може казати лише людина, котра ніколи там, у минулому, не була, — сухо зауважив вампір.

Я хихикнула.

— Невдовзі я це добре зрозуміла. Але спочатку саме так мені й здавалося. В Оксфорді викладачі робили з історії оповідку, що мала початок, середину і кінець. Все здавалося логічним і неминучим. Їхні історії захопили мою уяву, от і все. Решта предметів мене просто не цікавили. Отак я й стала істориком, і жодного разу не пожалкувала про свій вибір.

— Навіть після того, як виявили, що поведінка людських істот — як у минулому, так і в сьогоденні — не є логічною?

— Навпаки — коли історія виявилася не акуратною та причесаною, вона стала для мене більш захопливою. Кожного разу, беручи в руки книгу чи документ із минулого, я починаю сперечатися з людьми, які жили сотні років тому. Всі вони мали власні таємниці та маніакальні пристрасті, які вони або не могли, або не бажали оприлюднювати. І я зробила своєю роботою викриття та пояснення цих таємниць та пристрастей.

— А що, коли вам це не вдається? Що, коли ці люди опираються вашим спробам пояснити їх?

— Такого не було жодного разу, — відповіла я, на мить замислившись. — Принаймні мені так здається. Все, що треба, — це бути добрим слухачем. Насправді ніхто не може й не бажає зберігати свої секрети в абсолютній таємниці — навіть померлі. Люди повсюди залишають ключі та зачіпки, і якщо уважно придивитися, то їх можна знайти і скласти докупи.

— Ага, то ви історик-детектив? — виснував Клермон.

— Так. Але ставки у мене не високі. — З цими словами я відкинулася на спинку стільця, гадаючи, що інтерв’ю скінчилося.

— А конкретніше: чому ви обрали саме історію науки? — не вгамовувався вампір.

— Напевне, до цього спричинило бажання опонувати великим умам! — Я намагалася не балакати зайвого, говорити так, щоб моя відповідь звучала як завершальна і не тягнула за собою нового запитання. Але мені не вдалося ні перше, ні друге.

Клермон нахилив голову і заходився розбирати свою фортецю з захисним ровом.