— Звісно, що є, — відповів Метью, кидаючи за спину мої панчохи.

Спочатку ми просто гралися. Як і вчора під час вечері та і сьогодні під час сніданку ми старанно уникали навіть натяку на те, що це, можливо, є наш останній шанс побути разом. У мандрах у часі я була новачком, але Емілі, не боячись налякати мене, сказала, що навіть найдосвідченіші мандрівники в часі визнавали непередбачуваність подорожі між минулим та майбутнім і знали, наскільки легко можна загубитися і нескінченно довго блукати в павутині часу.

Метью відчув зміну мого настрою і спершу відреагував на це винятково ніжним поводженням, а потім — нестримним виявом власницького інстинкту, який вимагав від мене, щоб я думала лише про нього. Попри нашу спільну потребу в спокої та душевному комфорті, до подружніх стосунків справа не дійшла.

— Коли ми будемо в безпеці, — прошепотів Метью, цілуючи мої плечі. — Коли ми матимемо більше часу…

Мій віспяний нарив лопнув. Метью оглянув його і заявив, що все в нормі — дивний висновок, коли йдеться про відкриту рану завбільшки з невеличку монету. Він зняв пов’язку з моєї шиї, відкривши ледь помітні шви, які наклала Міріам, а потім — із руки.

— На тобі все швидко загоюється, — задоволено констатував він, цілуючи внутрішній бік мого ліктя, звідки кілька днів тому він пив кров із моєї вени. Я відчула на своїй шкірі дотик його губ.

— Як дивно. Там моя шкіра холодна. — Я торкнулася своєї шиї. — І тут також.

Метью провів великим пальцем по тій точці, де сонна артерія підходила близько до шкіри. Від його дотику я здригнулася. Здавалося, що кількість нервових закінчень у тому місці потроїлася.

— Підвищена чутливість, — зауважив Метью. — Наче ти — частково вампір. — Він нахилився і доторкнувся губами до мого пульсу.

— Ой! — мало не задихнулася я, ошелешена силою відчуття.

Пам’ятаючи про час, я вдягла чорне плаття і застебнула його на всі ґудзики. З косою, що спадала на спину, я, напевне, була схожа на жінку, що вийшла з фотографії дев’ятнадцятого сторіччя.

— Шкода, що ми вирушаємо не в часи Першої світової війни, — зауважив Метью, обсмикнувши рукави мого плаття. — У цьому прикиді ти досить переконливо скидалася б на директрису школи зразка тисяча дев’ятсот дванадцятого.

— Тільки не ось у цьому, — зауважила я, сідаючи на ліжко, і заходилася натягати на себе червоно-білі панчохи.

Метью мало не луснув від сміху і забажав, щоб я негайно вдягнула гостроверхий капелюх.

— Стривай, — заперечила я. — Давай спочатку запалимо гарбузи.

Прихопивши сірники, ми вийшли надвір, щоб запалити гарбузи в звичайний людський спосіб. Та піднявся вітер, сірники раз по раз гаснули, і свічки не загорялися.

— От зараза! — вилаялася я. — Не можна змарнувати роботу Софі!

— То скористайся заклинанням? — бовкнув Метью, приготувавшись до нової спроби запалити гарбузи сірниками.

— То яка з мене тоді геловінська відьма?

Сама думка про те, що доведеться пояснювати своє фіаско Софі, змусила мене зосередитися на нагальній проблемі — і ґнотик у гарбузі яскраво спалахнув. Я запалила решту тринадцять гарбузів, виставлених вздовж алеї, з яких кожен наступний був страшнішим за попередній.

О шостій годині почулося заповзяте гупання у двері й приглушені вигуки: «Пригощай, бо пожалкуєш!» Метью ще ніколи не святкував Геловін в Америці, тож він з ентузіазмом зустрів наших перших візитерів — своєю фірмовою сліпучою усмішкою, а потім мене пальцем. На ґанку, тримаючись за руки, стояли малесенька відьмочка та трохи більший вампірчик.

— Пригощай, бо пожалкуєш! — продекламували вони, виставивши вперед розкриті наволочки.

— Я — вампір, — сказав хлопчик, вишкіривши на Метью ікла. І показав на свою сестру. — А вона — відьма.

— Бачу, — серйозно мовив Метью, окидаючи поглядом чорну накидку та білий грим хлопця. — Я теж вампір.

Хлопець критично оглянув Метью.

— Твоя мати недопрацювала з твоїм костюмом. Ти зовсім не схожий на вампіра. А де твій капюшон? — Міні-вампір підняв угору руки, затиснувши в кулачки краї своєї атласної накидки і демонструючи підкладку з крилами кажана. — Ось бачиш, твій плащ має вміти літати. Інакше ти не зможеш перетворитися на кажана.

— А, он у чім проблема. Свій плащ я забув вдома, і тому не можу за ним злітати. Може, твій тимчасово позичу.

Метью насипав по жмені солодощів у кожну наволочку, і дітлахи аж повитріщалися, вражені його щедрістю. Я визирнула з дверей і помахала їхнім батькам.

— Ось по ній видно, що вона — відьма, — пискнула дівчинка, схвально кивнувши на мої червоно-білі панчохи та чорні гостроносі чоботи. Спонукані своїми батьками, малі прокричали нам «Дякую!» і почимчикували до авто, що стояло на алеї.

Впродовж наступних трьох годин ми вітали безперервний потік казкових принцес, піратів, привидів, скелетів, русалок та космічних прибульців, а також нових вампірів та відьом. Я обережно натякнула Метью, що треба видавати по одному шматочку печива кожній геловінській істоті, бо коли він не припинить щедро роздавати їх, наші запаси солодощів скінчаться задовго до дев’ятої вечора.

Однак важко було критикувати Метью — він був щасливий. Його поводження з дітьми, що приходили до нашого ґанку, його невимушені жарти показали абсолютно не відомий мені бік натури мого обранця. Сівши навпочіпки, щоб не лякати малечу своїм зростом, Метью розпитував дітлахів про їхні костюми, і кожному хлопчику, що вдавав із себе вампіра, казав, що ніколи не зустрічав такої страшної істоти, як ця.

Але найбільше мене розчулила сцена, коли він зустрів одну казкову принцесу з надміру великими крилами у марлевій спідничці. Вочевидь, приголомшена і зморена святкуваннями маленька дівчинка залилася слізьми, коли Метью спитав у неї, яке саме печиво їй хотілося б взяти. Її брат, дужий молодий пірат шести років, від страху аж випустив її руку.

— А ми у твоєї мами спитаємо, — запропонував Метью, беручи казкову принцесу на руки, а пірата в пістрявій хустці притримав за комірець. Він доставив малих у батьківські обійми цілими та неушкодженими. Однак принцеса забула про свої сльози ще задовго до того, як процесія дійшла до батьків. Міцно вхопившись рукою за комір Метью, вона легенько стукала його по голові чарівною паличкою і приказувала: «Тринди-ринди, геп! Тринди-ринди, геп!»

— Коли вона виросте і мріятиме про свого чарівного принца, то він буде схожий на тебе, — припустила я, коли Метью повернувся до будинку. Він нахилився, щоб поцілувати мене, і з його волосся зірвався дощ сріблястих блискіток. — На тобі казковий пил, — сказала я зі сміхом і заходилася струшувати рештки блискіток із його голови.

Приблизно о восьмій, коли на зміну казковим принцесам та піратам прийшли готичні тінейджери в чорній губній помаді та шкіряному вбранні, завішаному металевими ланцюгами, Метью віддав мені кошик із печивом і відступив до вітальні.

— От боягуз! — піддражнила його я і, поправивши капелюха, пішла відчиняти двері ще одній похмурій компанії.

Хвилини за три до того, як можна було вимикати ліхтар над ґанком і констатувати, що солідну геловінську репутацію будинку Бішопів збережено, ми почули ще одне гучне гупання і вигук: «Пригощай, бо пожалкуєш!»

— Кого там іще чорти принесли? — простогнала я, рвучко насунувши капелюха на голову.

На сходах стояли двоє молодих чаклунів. Один із них — хлопчик-газетяр. Його супроводжував довготелесий прищавий підліток із проколотою ніздрею, наскільки я пам’ятала, з клану О’Нілів. Їхні костюми складалися з рваних джинсів, всіяних булавками футболок, імітованої крові, пластмасових кликів та шматків собачого ланцюга.

— Семі, здається, ти вже вийшов із цього віку.

— Тепер мене жвуть Шем. — Семі мав підліткову мутацію голосу, який тепер повнився несподіваними високими та низькими нотками, а його фальшиві клики надавали йому шепелявості.

— Привіт, Семе. — На дні кошика лежало півдюжини шматочків печива. — Пригощайся тим, що лишилося. Ми саме збиралися світло вимкнути. А чому ти не в місті, не ловиш ротом яблука?