Після її пояснень я відчувала кожну краплину, що падала на мою відкриту рану, і змішувалася з моєю відьмацькою плоттю, щоб якнайшвидше утворився рубець і рана загоїлася. Мені подумалося, що така процедура потребує від вампіра величезного самоконтролю та зосередженості, щоб не піддатися спокусі підхарчитися. Нарешті пекуча холоднеча припинилися.

— Готово, — з полегшенням зітхнула Міріам. — А тепер треба зашити розрив. Я зробила все, щоб розгладити рану, Діано, хоча Метью досить сильно порвав тобі шкіру зубами.

— Тепер ми перенесемо тебе до будинку, — сказав Метью.

Він обережно поніс мене за плечі, а Маркус тримав мої ноги. Міріам йшла поруч і несла обладнання. Хтось підігнав на поле «рейндж-ровер», тепер він стояв там із розчиненими задніми дверцятами. Метью помінявся місцями з Міріам і заскочив до багажного відділення, щоб приготувати для мене місце.

— Міріам, — прошепотіла я, і вона нахилилася до мене. — Якщо станеться лихо… — Я не мала сил договорити, але мені було вкрай важливо, щоб вона зрозуміла мене. — Я і досі відьма. Але краще я буду вампіром, аніж мерцем.

Вона зазирнула мені в очі, замислилася, а потім кивнула.

— Зрозуміло, але ти не здумай умирати. Бо він уб’є мене, якщо я зроблю те, про що ти просиш.

Поки ми їхали, підстрибуючи на вибоїнах, Метью невпинно говорив зі мною. Коли ж я поринала в короткий сон, він щоразу ніжно цілував мене. Та попри його ніжність кожен поцілунок був дуже болісним.

Ми приїхали, і Сара з Ем заметушилися по кімнатах, збираючи подушки, організували мені імпровізоване ліжко біля каміна в сімейній кімнаті. Кілька слів, помах руки — і Сара запалила в каміні дрова. Весело запалахкотів вогонь, хоча я й досі нестримно тремтіла, промерзши до кісток.

Опустивши мене на подушки, Метью вкрив мене стьобаною ковдрою і пішов погомоніти з сином у кутку. Тим часом Міріам наклала мені на шию перев’язку.

— Я знаю, що треба робити і знаю, де в неї легені, — роздратовано кинув Маркус. — Нічого я не пробиватиму.

— Не барися, бо вона сильна. Питання не обговорюється. Просто спекайся залишків тіла Жульєт — і все. — Метью говорив тихо, але в його голосі лунали нотки наказу.

— Я постараюся, — відповів Маркус і різко крутнувся на п’ятах. Грюкнули, зачиняючись за ним двері, і знову ожив двигун «рейндж-ровера».

Древній напільний годинник у передпокої відлічував хвилини. Тепло проникло мені в кості, й мене огорнула приємна сонливість. Сара та Ем поцілували мене і пішли, за ними пішла Міріам, і, нарешті, ми з Метью залишилися удвох у компанії з благословенною тишею.

Та коли запанувала тиша, мої думки повернулися до Жульєт.

— Я убила її, — прошепотіла я, і серце моє шалено застрибало.

— Ти не мала вибору, — урвав мене Метью тоном, що не вітав подальшого обговорення. — То було зроблено для самозахисту.

— Ні, не для самозахисту. Відьмовогонь… — Тільки тоді, коли над Метью нависла смертельна загроза, у моїх руках опинилися лук та стріла.

Метью заспокоїв мене поцілунком.

— Про це ми поговоримо завтра.

Однак було дещо, що не могло чекати. Я хотіла, щоб він дізнався про це зараз.

— Я кохаю тебе, Метью. — До того як мене викрала Сату, я не мала можливості сказати йому про це. І тепер мені хотілося, щоб він про це дізнався, до того як трапитися ще щось.

— І я теж кохаю тебе. — Він нахилив голову і торкнувся губами мого вуха. — Пам’ятаєш нашу вечерю в Оксфорді? Ти хотіла знати, яка ти на смак.

Я кивнула, пригадавши той епізод.

— Ти смакуєш, як мед, — прошепотів він. — Як мед — і надія.

Я всміхнулася і нарешті заснула.

Але той сон не дав відпочинку. Я безперервно то прокидалася, то знову засинала: мені снився то Ля П’єр, то Медісон, то життя, то смерть. Привид старої жінки колись попереджав мене про небезпеку перебування на роздоріжжі. І смерть, здавалося, терпляче стояла поруч і чекала, яку ж дорогу я виберу.

Тієї ночі я промчала у своїх мандрах тисячі миль, утікаючи з одного місця до іншого, лише на один крок випереджаючи кожного зі своїх переслідувачів — Герберта, Сату, Жульєт та Пітера Нокса. А коли я поверталася до будинку Бішопів, щоразу заставала там Метью. Інколи з ним була Сара. Інколи Маркус. Однак найчастіше Метью був там сам.

Серед ночі хтось почав мугикати мелодію, під яку ми танцювали, здавалося, сотні років тому в розкішному салоні Ізабо. То був не Маркус і не Метью — вони розмовляли один з одним, але я була надто стомлена, щоб вирахувати, звідки долинає музика.

— Звідки вона знає цю древню пісню? — поцікавився Маркус.

— Чула у нас вдома. Господи, вона навіть уві сні намагається бути хороброю, — розпачливо мовив Метью. — Болдвін має рацію: я ніякий стратег. Я мав усе це передбачити.

— Герберт розраховував на те, що ти вже забув про Жульєт. Бо то було так давно. І він знав, що коли вона нападе, ти будеш із Діаною. Він зловтішався цим по телефону.

— Так, він знає, що я надто самовпевнений і тому вважатиму, що зі мною вона у безпеці.

— Ти спробував захистити її, але не зміг. Ніхто не зміг би. Тому не лише їй слід припинити бути хороброю.

Маркус дечого не знав, а Метью дещо забув. Уривки напівзабутої розмови виринали з моєї пам’яті. Музика стихла, і тепер я могла говорити.

— Я вже казала тобі, — озвалася я, намацуючи Метью в темряві, але спромоглася знайти лише теплу ковдру з запахом пряної гвоздики. — Я можу бути хороброю за нас обох.

— Діано, — наполегливо попрохав Метью. — Розплющ очі й поглянь на мене.

Його обличчя було за кілька дюймів від мого. Одна його рука лежала у мене під головою, а друга холодила мені спину між лопатками — там, де був місячний серп.

— Ти тут, — пробурмотіла я. — А я вже злякалася, що ми десь із тобою заблукали.

— Ні, моя люба, не заблукали. Ми з тобою зараз в будинку Бішопів. І тобі не треба бути хороброю. Тепер моя черга.

— Ти зможеш вирахувати, яку дорогу нам слід обрати на перехресті?

— Я неодмінно це зроблю. Відпочивай, а я цим займуся, — пообіцяв Метью, і його очі стали смарагдово-зелені.

Я знову поринула у сни, знову щодуху кинулася тікати від Герберта і Жульєт. Ближче до світанку мій сон став глибшим, а коли я прокинулася, був уже ранок. Побіжна перевірка виявила, що я лежу гола, дбайливо вкрита кількома ковдрами, наче пацієнтка в палаті інтенсивної терапії якоїсь англійської клініки. До моєї правої руки тягнулися трубки, на моєму лівому лікті виднівся перев’яз, і щось було приліплене до моєї шиї. На софі біля мене сидів Метью, підібгавши коліна.

— Метью, все нормально, еге ж? — На язиці я виявила ватний тампон. Досі страшенно хотілося пити.

— Усе гаразд. — Метью поцілував мою руку, і на його обличчі відбилося величезне полегшення. Він обдивився мою п’ясть, на якій нігті Жульєт залишили кілька яскраво-червоних заглиблень, схожих на півмісяць.

Невдовзі на звук наших голосів до кімнати посходилися решта мешканців будинку. Спочатку прийшли мої тітки. Сара, з темними западинами під очима, була заглиблена в думки. Ем мала втомлений вигляд, але була в доброму гуморі; гладила мене по голові й запевняла, що все буде гаразд. Потім з’явився Маркус. Він оглянув мене і суворим тоном наголосив на необхідності дотримуватися режиму відпочинку. Останньою прийшла Міріам і всіх вигнала з кімнати, щоби ми не заважили їй міняти перев’язку.

— Наскільки важко сприймався цей інцидент?

— Якщо ти маєш на увазі Метью, то дуже важко. Де Клермони взагалі важко переживають втрату — або загрозу втрати — близьких людей. Коли загинув Філіп, Ізабо була сама не своя. Добре, що ти вижила, і добре не лише для мене, — відповіла Міріам, із дивовижною делікатністю наносячи мазь на мої рани.

Її слова викликали в моїй уяві образ Метью, охопленого шаленством помсти. Я заплющила очі, щоб викинути це із голови.

— Розкажи мені про Жульєт.

Міріам видала тихе застережливе сичання.

— Не мені розповідати тобі про Жульєт Дюран. Краще спитай про неї у свого чоловіка. — Вона від’єднала крапельницю і подала мені стару фланелеву сорочку Сари. Я кілька секунд безуспішно поборсалася в ній, і Міріам прийшла мені на допомогу. Її погляд упав на мітки у мене на спині.