Мені хотілося підбігти до нього, але я незмигно спостерігала за Жульєт: її вампірські кістки та плоть неохоче піддавалися вогню. Волосся її геть згоріло, шкіра зібгалася і стала схожою на почорнілий пергамент, але навіть у такому стані вона досі не померла. Її рот і досі ворушився, шепочучи ім’я Метью.

Я не опускала руки, готова до того, що вампірка кине відчайдушний виклик долі. Ось вона і справді, погойдуючись, спробувала підвестися — і я випустила в неї ще одну кулю. Вона вдарила її прямо в груди, пронизала грудну клітку і вилетіла з протилежного боку, пробивши шкіру і спопеливши ребра й легені. Її рот спотворила гримаса жаху. Тепер Жульєт не вижити, попри всю ту життєву силу, що містилася у вампірській крові.

Я підбігла до Метью і стала навколішки. Він вже лежав на боку, зігнувши коліна. Скрізь була кров; темно-пурпуровими хвилями вона пульсувала з його рани на грудях і поволі витікала з розрізу на шиї.

— Що я маю робити? — скрикнула я, притискаючи руку до рани на горлі. Він і досі стискав руки на грудях, але сили полишали його з кожною секундою.

— Підніми мене, — прошепотів він.

Спершись спиною на розлогий дуб, я підняла Метью і посадовила собі між ніг.

— Мені холодно, — ошелешено мовив він. — Як дивно…

— Ти не можеш покинути мене, — затято сказала я. — Я тобі не дозволю.

— Вже пізно. Нічим не зарадити. Смерть вже міцно вчепилася в мене. — Понад тисячу років Метью так не говорив, і його ослаблий голос то піднімався, то стихав старовинною мелодичною каденцією.

— Ні, — вперто сказала я, стримуючи сльози. — Ти мусиш боротися за своє життя, Метью.

— Я вже боровся. І не раз, Діано. Головне — ти у безпеці. Маркус відвезе тебе звідси до того, як Конгрегація дізнається, що тут трапилося.

— Нікуди я без тебе не поїду.

— Мусиш поїхати. — Він завовтузився у мене в руках, намагаючись повернутися так, щоб побачити моє обличчя.

— Я не можу втратити тебе, Метью. Будь ласка, протримайся, поки тут з’явиться Маркус.

Ланцюг всередині мене загойдався, його ланки слабнули одна за одною. Намагаючись не дати йому розірватися, я притиснула Метью міцніше до свого серця.

— Тихше, — прошепотів він слабким голосом і підніс до моїх губ скривавлений палець. Його холонуча кров торкнулася моїх губ, і вони засвербіли та враз оніміли.

— Маркус та Болдвін знають, що робити. Вони безпечно доставлять тебе до Ізабо. Коли мене не стане, Конгрегації буде важче діяти проти тебе. Вампірам та відьмам це не сподобається, але ти тепер є членом родини де Клермонів і будеш під її захистом, а також під захистом лицарів Лазаря.

— Не покидай мене, Метью. — Я нахилилася і протиснулася губами до його холодних вуст, допомагаючи йому дихати. І він дихав, але слабко, з заплющеними очима.

— Я шукав тебе, відколи народився, — прошепотів Метью зі слабкою усмішкою та сильним французьким акцентом. — А коли знайшов, то, хвала Господу, зміг здобути твоє кохання, тримати тебе в обіймах, чути, як б’ється твоє серце поряд із моїм. Як жахливо помирати, не покохавши тебе по-справжньому. — Легкий дрож пронизав його від голови до ніг і швидко вщух.

— Метью! — скрикнула я, але йому вже несила було відповідати. — Маркусе! — заверещала я в навколишні дерева, молячи богів, щоб він з’явився якомога скоріше. Коли нарешті переді мною постав Маркус, мені вже кілька разів здалося, що Метью помер.

— Господи милосердний, — промовив він, оглядаючи обвуглені рештки Жульєт і скривавлене тіло Метью.

— Кровотеча не припиняється, — сказала я. — Звідки береться та кров?

— Щоб сказати напевне, мені треба оглянути його, Діано, — відповів Маркус, наближаючись до мене на крок.

Я міцніше стиснула свого чоловіка в обіймах; під серцем у мене похолонуло. Біля того місця, де я сиділа, почав здійматися вітер.

— Я не прошу тебе відпустити його, — пояснив Маркус, інстинктивно зрозумівши, у чім справа. — Але мені треба оглянути його груди.

Він присів поруч і легенько смикнув чорний батьків светр. З моторошним тріском тканина піддалася. Від яремної вени Метью до його серця йшла глибока й довга рана. Біля серця виднілася глибока вм’ятина — то Жульєт намагалася пробити йому аорту.

— Яремна вена майже повністю розсічена, аорта — ушкоджена. Навіть кров Метью не може достатньо швидко загоїти обидві рани одразу, — тихо пояснив Маркус. Але йому і так не треба було нічого казати: Жульєт завдала Метью смертельного удару.

Мої тітки були вже поруч, Сара важко дихала, засапавшись від швидкого бігу. З-за її плеча визирнуло біле, як крейда, обличчя Міріам. Швидко кинувши на сцену один-єдиний погляд, вона прожогом рвонула назад до будинку.

— Це моя провина, — ридала я, заколисуючи Метью, як малу дитину. — Вона була переді мною, я могла вмить вразити її, але завагалася. Бо мені ще ніколи не доводилося нікого вбивати. Якби я не барилася, вона не встигла б його вдарити.

— Діано, дитинко моя, — прошепотіла Сара. — Це не твоя провина. Ти зробила все, що могла. Тобі доведеться відпустити його.

Я видала різкий тужливий звук, і волосся в мене на голові стало сторч.

— Ні! — В очах Маркуса та моїх тіток палахкотів страх. І по тому в лісі запала моторошна тиша.

— Геть від неї, Маркусе! — скрикнула Емілі. Він відскочив якраз вчасно.

Я стала кимось іншим — тим, кому було байдуже до цих істот та допомоги, яку вони хотіли надати. Чому ж я раніше цього не зробила? Яка жахлива помилка! Тепер та частина мене, що вбила Жульєт, зосередилася лише на одному: ніж! Я різко викинула праву руку в бік своєї тітки.

Сара завжди мала при собі два леза, одне тупе з чорною колодкою, а друге — гостре, з білою колодкою. За моїм покликом гострий ніж прорізав їй ремінь і полетів до мене вістрям уперед. Сара теж викинула руку, щоб відізвати ніж назад, але я уявила собі стіну темряви й вогню межи мною та моєю родиною. Ніж із білою колодкою легко пройшов крізь стіну і повільно підплив до мого зігнутого правого коліна. Я трохи послабила обійми, щоб взяти ножа, і голова Метью злегка гойднулася.

Повернувши чоловіка обличчям до себе, я поцілувала його в губи — довго і міцно. Його повіки затріпотіли, і очі розплющилися. Я бачила: він виснажений, а його шкіра з блідої стала сірою.

— Не хвилюйся, мій коханий. Зараз я все владнаю, — прошепотіла я, беручи в руку ніж.

Усередині вогненного бар’єру з’явилися дві жінки. Одна молода, в широкій туніці та сандалях. За спиною в неї висів сагайдак зі стрілами. Угорі його ремінець губився в її густому чорному волоссі. Другою була стара жінка з сімейної кімнати; її довгу спідницю маяв вітер.

— Допоможіть мені, — благально звернулася я до них.

— Тобі доведеться заплатити високу ціну, — відповіла молода мисливиця.

— Я згодна платити.

— Не роби поспішних обіцянок богині, доню моя, — пробурмотіла стара жінка, хитаючи головою. — Бо обіцянку доведеться виконувати.

Мисливиця поміркувала над моєю відповіддю і кивнула головою.

— Він — твій.

Дивлячись на двох жінок, я підняла ніж. Притиснувши Метью так, щоб він не побачив, що я роблю, я простягнула руку і різонула собі передпліччя з тильного боку біля ліктя. Гостре лезо легко розпанахало тканину та плоть. Кров потекла спочатку тоненькою цівкою, потім — швидше й сильніше. Я кинула ніж і вигнула ліву руку, піднісши її під рот Метью.

— Пий, — наказала я, підтримуючи йому голову. Його повіки знову затріпотіли, а ніздрі — заворушилися. Він розпізнав запах моєї крові і запручався, намагаючись відвернутись. Мої руки стали міцними, як гілки дуба, під яким я сиділа. Я піднесла свій скривавлений лікоть іще ближче до його рота. — Пий.

Сила дерева і землі полилася моїми венами, як несподівана пропозиція життя вампіру, що перебував на краю загибелі. Я вдячно всміхнулася богині й старій жінці, й завзято заходилася годувати Метью своїм тілом. Тепер я була матір’ю — третім ликом цієї богині поряд із молодою дівчиною та старою бабцею. З допомогою богині моя кров вилікує Метью.