— Зніми їй черевик, — наказала Сара вампіру, вирушаючи до комори. Напевне, Метью був найкваліфікованішим асистентом, який будь-коли їй допомагав, але він виконував її накази слухняно і без нарікань.

Коли Сара повернулася з горнятком із маззю, Метью вже роззув мою ногу і обпер її ступнею на своє коліно.

— У моїй валізі нагорі є ножиці, — сказав він, із цікавістю принюхуючись, коли Сара зняла з горнятка кришку. — Може, принести?

— Мені вони не потрібні. — Сара прошепотіла кілька слів, і бинт почав розмотуватися сам по собі.

— Ти диви, як гарно, — із заздрістю зауважив Метью.

— То вона вихваляється, — стиха пояснила я.

Коли бинт розмотався і скрутився в акуратний рулончик, усі погляди прикипіли до моєї кісточки. Та мала жахливий вигляд: з неї вже потекла сукровиця. Сара спокійно прошепотіла нові заклинання, хоча з її червоних щік видно було, що вона кипить від люті. Вона скінчила заклинання — тепер чорні та білі плями зникли; і хоча довкола кісточки ще лишалося яскраво-червоне коло, набряк суглоба помітно зменшився.

— Дякую тобі, Сарою. — Я поворушила ступнею, і тітка втерла мені в шкіру мазь.

— Про йогу доведеться забути десь на тиждень. І не бігай, як навіжена, Діано! Твоїй нозі потрібен час і спокій, щоб вона добре загоїлася. — Вона знову прошепотіла заклинання і поманила рукою свіжий рулон бинта. Той слухняно обмотав мою ступню та кісточку.

— Неймовірно, — мовив Метью, хитаючи головою.

— Не заперечуєш, якщо я огляну передпліччя?

— Анітрохи, — майже з ентузіазмом відповів Метью. — Там трохи й м’яз пошкоджений. Ти зможеш його загоїти разом зі шкірою?

— Спробую, — відповіла Сара з нотками самовдоволення в голосі. П’ятнадцять хвилин по тому після кількох заклинань і тихих прокльонів від рани, яку завдала мені Сату, лишилася тонка червона лінія вздовж моєї руки.

— Гарна робота, — обдивляючись мою руку, зазначив Метью, приголомшений умінням Сари.

— Твоя — теж. Ти дуже фахово зашив рану, — мовила Сара і жадібно ковтнула зі склянки води.

Я простягнула руку за сорочкою.

— А може, і спину подивишся? — спитав він.

— Спина може почекати, — кинула я на нього сердитий погляд. — Сара втомилася, і я теж.

Тітка перевела очі з мене на вампіра.

— А ти як гадаєш, Метью? — спитала вона, даючи зрозуміти, що моя думка цікавить її в останню чергу.

— Я хочу, щоби ти оглянула їй спину, — вперто повторив він, не зводячи з мене очей.

— Ні, — прошепотіла я, інстинктивно притиснувши сорочку до грудей.

Метью присів біля мене і поклав руки мені на коліна.

— Ти вже бачила, що вміє Сара. Твоє одужання пришвидшиться, якщо ти дозволиш їй допомогти тобі.

Одужання? Та ніяке чаклунство не допоможе мені одужати після Ля П’єра!

— Благаю тебе, mon cœur, — тихо мовив Метью, забираючи в мене з рук зібгану сорочку.

Я неохоче погодилася. Сара та Емілі обійшли мене ззаду, і я відчула на спині поколювання від їхніх поглядів. Інтуїція підказувала мені: «Тікай!» Натомість я розпачливо простягнула руки до Метью, і він стиснув їх своїми долонями.

— Все нормально, я з тобою, — заспокійливо сказав він, і в ту мить Сара промовила перше заклинання. Її слова з легкістю розрізали марлеву пов’язку навпіл, і та розійшлася у мене на спині.

Сара замовкла, а Емілі судомно втягнула носом повітря — то вони побачили мітки, які залишила Сату.

— Це заклинання для розкриття, — гнівно сказала Сара, витріщившись на мою спину. — Його не практикують на живих істотах. Вона могла тебе убити.

— Їй хотілося видобути з мене мою магію, наче я — кіндер-сюрприз.

Сидячи з голою спиною, я відчула, як мої емоції шалено збурюються і виходять із-під контролю. Я мало не захихотіла, уявивши, що вишу, причеплена ногою до дерева, а Сату з пов’язкою на очах гамселить мене кийком. Метью відчув, як росте в мені істерика.

— Чим швидше ти зробиш це, Саро, тим краще. Звісно, не похапцем, — швидко проказав Метью. Я виразно уявила собі, яким поглядом удостоїла його тітка. — А про Сату поговоримо згодом.

Кожен дотик Сариного чаклунства нагадував мені про Сату. Коли двоє відьом стоять у тебе за спиною, хіба забудеш про те, що сталося в замку Ля П’єр! Для захисту я дедалі більше занурювалася в себе, ціпеніючи думками й тілом, бо вже не мала змоги витерпіти ще один сеанс Сариного чаклунства. І моя душа пустилася за течією.

— Ти вже закінчила, чи ще? — стривожено спитав Метью напруженим голосом.

— Є дві позначки, з якими я не зможу впоратися. Після них залишаться шрами. Ось тут, — пояснила Сара, проводячи кінчиком пальця по обрисах зірки між моїми лопатками. — І ось тут. Її пальці, рухаючись від ребра до ребра, змістилися вниз і зупинилися на попереку.

Я отямилася, і мою уяву пропекла картина, яку я намалювала собі за рухами Сариних пальців по моїй спині.

Зірка, що висить над вигнутим догори серпиком місяця .

— Вони підозрюють, Метью! — скрикнула я, прикипівши від страху до стільця. З пам’яті виринула шухляда з печатками Метью — вміло прихованими, абсолютно невидимими, як і сам орден лицарів Лазаря. Але Сату знала про них, і це означало, що інші відьми з Конгрегації теж могли знати.

— Що, що, серце моє? — спитав Метью, пригортаючи мене до себе.

Я вперлася руками йому в груди, щоб він почув мене.

— Коли я відмовилася видати тебе, Сату позначила мене твоєю печаткою.

Він обернув мене до себе спиною, прикривши стільки мого оголеного тіла, скільки міг. І враз заціпенів, побачивши мітку.

— Вони вже не підозрюють. Вони знають.

— Ви про що кажете? — суворо спитала Сара.

— Дайте мені, будь ласка, Діанину сорочку.

— Гадаю, шрами не будуть дуже помітними, — мовила моя тітка, ніби виправдовуючись.

— Сорочку, будь ласка, — крижаним тоном повторив Метью.

Ем кинула йому одежину. Метью просунув мої руки в рукави і накинув на мене сорочку, запахнувши її краї. Він відвертав погляд, але жилка на його лобі пришвидшено пульсувала.

— Мені так шкода, — пробурмотіла я.

— Тобі нема про що шкодувати. — Він обхопив долонями моє обличчя. — Всякий вампір тепер знатиме, що ти — моя, з цією позначкою чи без неї. Сату теж хотіла зробити так, щоб кожна істота знала, кому ти належиш. У ті часи, коли я відродився, був звичай зістригати волосся з голів тих жінок, які віддавали свої тіла ворогу. То був жорстокий спосіб позначити зрадників. Те ж саме зробила й Сату. — Метью відвернувся. — А хіба Ізабо тобі не казала?

— Ні. Я шукала папір, а знайшла оту шухляду.

— Що тут, в біса, відбувається? — втрутилася Сара.

— Я порушила твою таємницю. Мені не слід було цього робити, — прошепотіла я, стискаючи його руки.

Метью різко відхилив мене від себе, ошелешено поглянув мені у вічі, а потім рвучко притиснув до грудей, геть забувши про мої рани. На щастя, у Сариному чаклунстві було і знеболюване.

— Господи, Діано… Сату ж розповіла тобі, що я зробив. Я вислідив тебе, коли ти поверталася додому і вдерся до твого помешкання. І як я можу тепер винуватити тебе, що ти знайшла те, про що я мав сам тобі розповісти?!

Гучний тріск, схожий на удар грому, прокотився кухнею, брязнувши каструлями й сковорідками. Коли звук ущух, озвалася Сара:

— Якщо хтось негайно не розповість нам, що до чого, тут розверзнеться пекло. — І на її губах застигло заклинання.

Мої пальці засвербіли, і біля моїх ніг війнув вітер.

— Охолонь, Саро. — Вітер прошумів моїми венами, і я стала між Сарою та Метью. Але моя тітка вже щось бурмотіла, заплющивши очі.

Ем стривожено поклала руку Сарі на плече.

— Не змушуй її. Ти що, не бачиш — вона втратила самоконтроль?

У своїй лівій руці я побачила лук, а у правій — стріли. Вони були досить важкі, але дивовижно знайомі. За кілька кроків від мене виднілася Сара. Я, не вагаючись, підняла руки і розвела їх, немов готуючись вистрелити.

Моя тітка зупинилася на півслові.

— Ну ні фіга собі! — видихнула вона, отетеріло поглянувши на Емілі.