— А хіба принц не був дужим? — спитала я, злегка роздратована й розчарована тим, що мій обранець виявився не на висоті й не впорався з завданням.

— Принц був надзвичайно дужим, — з сумом пояснила мати, — але він не був чаклуном. Тому Діана роззирнулася, намагаючись придумати, щось іще, до чого міг би вдатися принц. І видивилася в покрівлі шпарину, невеличку достатньо широку, щоб вона могла крізь неї прослизнути. Діана сказала принцу, щоб він злетів догори і витягнув її. Та принц не вмів літати.

— Бо не був чаклуном, — повторила я. Щоразу, коли йшлося про магію або чаклуна, монах перелякано хрестився.

— Та отож, — підтвердила мати. — Але Діана згадала, що колись вміла літати. Поглянувши вниз, вона побачила край сріблястої стрічки. Ця стрічка міцно оповивала її. Та коли Діана смикнула її за край, то стрічка ослабла. І Діана кинула її високо угору над головою. І їй не лишилося нічого, як теж полетіти слідком за стрічкою. Коли вона підлетіла до отвору в покрівлі, то випрямила руки — і вислизнула на зовні в нічне повітря. «Я знав, що ти зможеш», — сказав їй принц.

— І зажили вони відтоді довго і щасливо, — впевнено резюмувала я.

— Так, Діано, — усміхнулася мати з гіркою радістю в голосі. І поглянула на батька тим довгим поглядом, який діти починають розуміти, лише коли підростуть.

Я радісно зітхнула, мені більше не докучало те, що спину пеком пекло, і я була в химерному місці, де повно людей, яких я бачила наскрізно.

— Вже час, — сказала мати моєму батькові. Він кивнув. Наді мною важке дерево з гуркотом гепнуло об древній камінь.

— Діано? — То був Метью. Голос у нього був тривожний. І ця тривога сколихнула в моєму тілі хвилю полегшення, приправивши її адреналіном.

— Метью! — скоріше каркнула, аніж крикнула я.

— Я спускаюся до тебе, — гукнув він. Від його крику, посиленого відлунням від кам’яних стін, у мене аж у голові загнуло. Кров загупала у скронях, а на щоці я відчула щось липке. Я розмазала липку речовину пальцем, але в темряві не змогла роздивитися, що то таке.

— Ні, — почувся чийсь низький хрипкий голос. — Ти туди спустишся, але я не зможу витягнути вас обох звідти. До того ж мусимо поспішати, Метью. За нею невдовзі повернуться.

Я зиркнула угору, щоб побачити, хто то говорив, але не бачила нічого, крім блідого сірого кола.

— Діано, послухай мене, — уже спокійніше сказав Метью. — Тобі треба злетіти. Ти зможеш зробити це?

Моя мати підбадьорливо кивнула.

— Час прокинутися і бути відьмою. Вже немає потреби зберігати таємниці.

— Здається, що зможу, — сказала я і спробувала підвестися. Але моя права кісточка вивернулася, і я впала, боляче забивши коліно. — А ти впевнений, що Сату там немає?

— Тут немає нікого, окрім мене та мого брата Болдвіна. Злітай — і ми заберемо тебе звідси.

Другий чоловік щось пробурмотів, і Метью визвірився на нього.

Я не знала, хто такий Болдвін, і сьогодні я зустріла достатньо небезпечних незнайомців. Після того що мені розповіла Сату, навіть Метью не можна повністю довіряти. Я озирнулася, шукаючи, де б сховатися.

— Ти не зможеш сховатися від Метью, — сказала моя мати, кинувши на батька журливий погляд. — Він тебе скрізь знайде, як би там не було. Ти можеш вірити йому. Метью — це той, на кого ми чекали.

Батькові руки поволі оповили її, і мені пригадалися обійми Метью. Той, хто так мене обіймав, не міг обманювати.

— Діано, спробуй, будь ласка, — сказав Метью, не приховуючи благальних ноток у голосі.

Щоб злетіти, мені потрібна срібляста стрічка. Але я ніде не бачила її на собі. Не знаючи, що робити, я запитально поглянула крізь морок на своїх батьків. Вони стали більш блідими й прозорими.

— Ти не хочеш літати? — спитала мене мати.

— Магія — у твоєму серці, Діано, — додав батько. — Не забувай.

Заплющивши очі, я силою уяви змусила стрічку з’явитися там, де вона мала бути. Міцно вхопивши її за край, я щосили кинула її до блідого кола, що виднілося угорі. Стрічка розмоталася і блискавично проскочила крізь отвір, забираючи з собою й моє тіло.

Моя мати всміхалася, а батько був такий гордий, як тоді, коли він зняв бокові тренувальні коліщатка з мого велосипеда.

Метью зазирнув униз, і поряд із ним з’явилося ще одне обличчя; напевно, то було обличчя його брата. Побіля них виднілася купка отетерілих привидів — ти ба, уперше за всі роки хтось примудрився-таки вибратися звідси живцем!

— Слава Богу, — видихнув Метью, простягаючи до мене свої довгі білі пальці. — Бери мене за руку.

І в ту саму мить, коли він вхопив мене, моє тіло втратило невагомість.

— Моя рука! — скрикнула я, відчувши, як розтягуються м’язи і відкривається рана на передпліччі.

Метью схопив мене за плече, і йому допомогла ще одна незнайома рука. Вони висмикнули мене з темниці — я по інерції врізалася в груди Метью, вхопилася обома руками за його светр і міцно притиснулася до нього.

— Я знав, що ти зможеш, — з полегшенням пробурмотів Метью, як і той принц із материної казки.

— На це ми не маємо часу, — кинув через плече його брат і побіг коридором до дверей.

Метью відсторонив мене за плечі й зробив побіжний огляд ушкоджень. Його ніздрі тріпнулися, зачувши запах засохлої крові.

— Ти можеш іти? — тихо спитав він.

— Хапай її на руки і винось звідси, інакше матимеш більший клопіт, аніж пляма засохлої крові! — крикнув його брат.

Рвучко підхопивши мене під спину та сідниці, наче мішок із борошном, Метью побіг. Я прикусила губу і заплющила очі, бо підлога, що стрибала піді мною, не нагадувала про політ із Сату. Зміна в повітрі засвідчила, що вибігли із замка на волю. Мої легені наповнилися свіжим повітрям, і я затремтіла.

Метью припустив іще швидше, несучи мене до гелікоптера, якимось неймовірним чином посадженому на малесеньку відносно рівну ділянку ґрунтової дороги під стінами замку. Він обережно нагнувся і вскочив у відчинені двері машини; за ним слідком ускочив його брат, і зелені вогники навігаційних приладів застрибали по його рудій голові.

Коли ми всідалися, я ненароком зачепила ногою його стегно, і він кинув на мене погляд, у якому ненависть змішалася з цікавістю. Його обличчя видалося мені знайомим. Я бачила його у своїх видіннях у кабінеті Метью: спочатку у відблиску світла від лицарського панцира, а потім — коли торкнулася печаток ордену лицарів Лазаря.

— Я вже думав, що ти загинула, — сказав Метью, і я пригорнулася до нього.

Болдвін злобно вирячився і гаркнув пілоту:

— Давай!

І ми злетіли в небо.

Політ над землею враз нагадав мені про Сату, і я затремтіла.

— У неї шок, — гукнув Метью. — Ця штука може летіти швидше, Болдвіне?

— Оглуши її, — роздратовано кинув Болдвін.

— Я не маю заспокійливого.

— Ні, маєш! — злобно блиснув очима брат. — Хочеш, щоб це зробив я?

Метью поглянув на мене згори униз і вигнув губи в усмішці. Моє тремтіння трохи вщухло, але щоразу, коли гелікоптер падав у повітряну яму або погойдувався від пориву вітру, тремтіння поверталося — разом із моїми спогадами про Сату.

— Господи, Метью, ти що, не бачиш, яка вона перелякана! — сердито мовив Болдвін. — Візьми й оглуши її.

Метью прикусив свою губу, і на його гладенькій шкірі виступила намистинка крові. Він нахилився, щоб мене поцілувати.

— Ні, — запручалася я. — Я знаю, що ти робиш, Сату мені розповіла. Ти хочеш використати свою кров як заспокійливе.

— У тебе шок, Діано. А я не маю з собою пігулок. Тож дозволь мені допомогти тобі, — мовив він зі страждальницьким виразом обличчя.

Простягнувши руку, я спіймала краплину крові кінчиком пальця.

— Я сама.

«Відьми більше не патякатимуть про те, що я перебуваю під контролем Метью», — подумала я і злизала солону рідину зі свого онімілого пальця. Враз я відчула поколювання на губах та язиці, а потім нерви в роті втратили чутливість.