— Ну то як — їдемо? — кивнула я на загорожу.
Він розпачливо гмикнув і гукнув Жоржа. Балтазар у відповідь низько заіржав, і я кинула йому яблуко. Слава Богу, мені не знадобилася допомога під час одягання чобіт, хоча на це пішло більше часу, аніж тоді, коли мені пособляв Метью. Він уважно спостерігав, як я начепила жилетку і шолом, ляснувши застібкою під підборіддям.
— Візьми ось це. — Він подав мені короткий батіг.
— Мені він не потрібен.
— Кажу тобі — візьми батіг, Діано!
Я неохоче взяла його, але подумала, що треба викинути в кущі за першої ж нагоди.
— А якщо ти викинеш його, коли ми в’їдемо в ліс, то можеш відразу повертатися додому.
Невже він і справді думав, що мені доведеться відбиватися від нього оцим батогом? Засунувши його до халяви так, що руків’я стирчало напроти коліна, я рішучим кроком увійшла до загорожі.
Коні нервово підбігли до нас. Як і Ізабо, вони відразу ж збагнули, що тут щось не так. Ракаса взяла яблуко, яке я обіцяла їй принести, а я погладила її по шиї і сказала кілька тихих заспокійливих слів. Метью ж не церемонився з Даром — діловито перевірив збрую з блискавичною швидкістю. Закінчивши, він кинув мене як оберемок на спину Ракасі. Взяв він мене твердо, але не затримав рук на талії ані на секунду довше, ніж було потрібно. Бо хотів, щоб на ньому залишилося якомога менше мого запаху.
Коли ми заїхали до лісу, Метью придивився — чи й досі батіг стирчить із халяви мого чобота.
— Твоє праве стремено треба трохи вкоротити, — зауважив він, коли ми пустили коней риссю. Вочевидь, він хотів, щоб моя збруя була бездоганно підігнаною на той випадок, коли мені доведеться чимдуж тікати. З невдоволеною гримасою я зупинила Ракасу і підтягнула ремінці стремена.
Переді мною відкрилося вже знайоме поле, і Метью понюхав повітря. Потім вхопив Ракасу за віжки і зупинив мене. Його очі й досі були темні від злості.
— Отам кролик, — сказав Метью, кивнувши в напрямку західної частини поля.
— Я вже бачила полювання на кролика. І на бабака, і на козу, і на оленицю.
Метью вилаявся. Лайка була короткою, але ємкою, і мені хотілося сподіватися, що в цю мить ми були достатньо далеко, щоби нас не чула Ізабо з її гострим слухом.
— А можна по суті, га?
— Якщо по суті, то я полюю на оленів не так, як моя мати — спочатку настрахає тварину до смерті, а потім кидається на неї. Я можу вполювати тобі кролика або навіть козу. Але поки ти зі мною, я не стану висліджувати оленя, — заявив Метью, вперто виставивши щелепу.
— Кинь придурюватися і довірся мені, — сказала я, показавши жестом на сідельну сумку. — Я готова чекати стільки часу, скільки потрібно.
Він похитав головою.
— Тільки не тоді, коли ти поруч.
— Відтоді, як ми познайомилися, ти продемонстрував мені приємні сторони єства вампіра. Ти смакуєш те, що я навіть не відчуваю. Ти пам’ятаєш людей та події, про які я можу лише в книжках прочитати. Ти здатен нюхом визначити, коли я змінюю думку чи бажаю тебе поцілувати. Ти розкрив переді мною світ сенсорних здібностей, про які я навіть не підозрювала. — Я на мить замовкла, щоб пересвідчитися, що змогла його переконати. Ні, не змогла. — Водночас ти бачив, як мене знудило, бачив, як я підпалила твій килим і зовсім розклеїлася, коли несподівано отримала оте страшне фото. Правда, ти пропустив мій водяний феєрверк, але навряд чи він тобі сподобався б. Навзамін я прошу тебе продемонструвати мені, як ти харчуєшся. Це ж головне, Метью. Якщо ти не можеш змиритися з цією думкою, тоді ощасливімо Конгрегацію і скасуймо наші стосунки.
— Dieu. У тебе що не день, то сюрприз. — Метью підняв голову і поглянув у далечінь. Його увагу привернув молодий олень-самець на гребені пагорба. Олень щипав травичку, вітер дув у наш бік, тому він іще не встиг відчути наш запах.
— Дякую, — ледь чутно видихнула я. Той олень з’явився на пагорбі наче подарунок богів. Метью прикипів поглядом до своєї здобичі, й роздратування в ньому змінилося надприродно гострим сприйняттям довкілля. Я теж прикипіла поглядом до вампіра, спостерігаючи за легкими змінами в його зовнішності, що означали зміну думок та почуттів. Хоч і малопомітні, але були безцінними ключами для розуміння внутрішнього життя Метью.
— Не рухайся, — попередила я Ракасу, коли вона напружилася і вже збиралася знервовано заметушитися. Конячка послухалася і стала, як вкопана, по стійці «струнко».
Метью відчув зміну вітру і взяв Ракасу за віжки. А потім змістив обох коней праворуч, підставляючи їх легенькому зустрічному вітерцю. Молодий олень підняв голову, глянув у бік підніжжя пагорба — і знову заходився щипати траву. Метью швидко окинув поглядом навколишню місцевість, на мить затримав його на кролику та на лисиці, що вистромила голову з нори. У потоках висхідного повітря ширяв сокіл, немов той серфінгіст на хвилях. Метью і його не випустив із поля свого зору. Я почала розуміти, як він справлявся зі створіннями, що приходили до Бодліанської бібліотеки. Буквально через кілька хвилин спостережень на цьому полі вже не лишилося жодної живою душі, яку б він не встигнув помітити, визначити і приготуватися вбити. Метью потихеньку повів коней до дерев, приховуючи мою присутність тим, що я опинилася в самій гущині запахів та звуків інших тварин.
Поки ми рухалися, Метью підмітив, що до сокола в небі приєднався ще один птах, що один кролик зник, а замість нього з нірки вискочив інший. Ми також наполохали плямисту тваринку з довгим смугастим хвостом, схожу на кота. З того, як відреагувало тіло Метью на появу цієї тварини, я зрозуміла, що йому захотілося наздогнати її, і якби він був сам, то неодмінно вполював би її перед тим, як зайнятися оленем. Не відразу зміг Метью відірвати очі від того маленького стрибунця.
Майже годину витратили ми, щоб обійти пагорб краєм лісу. Коли ми були вже недалеко від вершини, Метью виконав вже знайомий мені трюк: зіскочив із коня вперед ногами. А потім ляснув Дара по крупі. Той слухняно обернувся і потупав додому.
У цих маневрах Метью жодного разу не відпустив віжки Ракаси. Не відпускав він їх і тепер. Підвівши конячку до краю лісу, він глибоко вдихнув носом повітря, щоб увібрати в себе кожен найслабший запах або його слід, і мовчки й беззвучно завів нас до невеличкого гайка низькорослих берізок.
Вампір нахилився, зігнувши коліна в такому положенні, яке звичайна людина і кількох хвилин не змогла б витримати. А Метью простояв отак аж дві години. Мої ступні заніміли, і я стала розминати їх, рухаючи ними в стременах.
Метью не перебільшив, коли сказав, що його метод полювання істотно відрізняється від материного. Для Ізабо полювання було лише способом задоволення біологічної потреби. Їй хотілося крові, ця кров була у тварин, і вона висмоктувала її з них швидко й вправно, ані секунди не розкаюючись у тому, що її виживання потребувало смерті іншої істоти. Однак для її сина полювання було чимось значно складнішим. Метью теж потребував крові для харчування свого тіла, але він відчував спорідненість зі своєю здобиччю, і це нагадало мені про шанобливість, із якою він описував вовків у статтях. Для Метью головним у полюванні була тактика, вміння протиставляти свій неприручений і дикий інтелект тварині, яка думала і сприймала світ приблизно так само, як і він.
Пригадавши наші ранкові забави у ліжку, я знову відчула різкий поштовх пристрасного бажання і аж очі заплющила. Тут, у лісі, коли Метью збирався убити живу істоту, мені захотілося його ще сильніше, аніж вдома, і я почала розуміти, чому він із таким занепокоєнням сприйняв прохання взяти мене на полювання. Фізичне виживання і сексуальність були пов’язані якимось дивовижним способом, і я усвідомила це тільки тепер.
Метью тихо зітхнув і, нічого не кажучи, пішов від мене. Коли він пристрибом вискочив на гребінь пагорба, олень підняв голову, придивляючись — що ж то за істота така.
Йому знадобилося лише кілька секунд, щоб оцінити Метью як загрозу, хоча мені для цього знадобилося б менше часу. Моє волосся стало дибки, і я відчула різкий приплив жалю до оленя — як і тоді, під час полювання з Ізабо. Самець різко підстрибнув і понісся вниз схилом пагорба. Але Метью біг швидше, і перейняв його ще до того, як олень наблизився до місця, де ховалася я. Метью погнав оленя угору і далі через гребінь. Із кожним кроком він наздоганяв його, а знесилений самець полохливо озирався.
